Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Незалежна, менше одного мільйона за населенням держава Карпатська Україна впала під ударами і тиском армії дев’ятимільйонної Угорщини за підтримки європейських країн. Ця невеличка українська держава вчинила перший спротив агресивній гітлерівській Німеччині та її союзникові — Угорщині.

Фактично оборона Карпатської України й поклала початок Другої світової війни. Адже розвал Чехословаччини допоміг Гітлеру оточити Польщу з півдня, і вже через півроку Польща впала як жертва того союзника, до якого вона вдалась, щоб повалити незалежну Карпатську Україну. Бо ця держава була для неї небезпечною як стимул боротьби за державне життя Галичини, яка тоді належала Польщі.

Карпатська Україна проіснувала як автономна держава у складі Чехословацької федерації близько п’яти місяців — і кілька днів як незалежна самостійна держава. Але в історії визвольних змагань українського народу вона актуалізувала національну державницьку ідею. Події в Карпатській Україні привернули увагу світової преси до українського питання в цілому як до одного із найважливіших питань міжнародної європейської політики.

У травні 1939 р. нью–йоркський історичний науковий вісник надрукував статтю Раймонда Леслі Буела, в якій говорилося, що “значення української проблеми зростає не тільки через Німеччину, але її зріст лежить у самих українцях… тепер дух націоналізму охоплює широкі маси українців… ”

І справді, наступні події нової світової війни і післявоєнного часу показали, що український народ піднімається до державницької свідомості і що майбутнє його суверенне існування — це історична неминучість.

Безпринципна позиція Англії та Франції розв’язувала руки нацистській Німеччині й сприяла в її зазіханнях до нових територіальних загарбань у Європі. Подібною була і позиція СРСР, більшовицький уряд якого рвався до панування в Європі.

Входження Західної України та інших українських земель до складу УРСР і СРСР

Зрозумівши, що ніхто не стає на шляху до розв’язання нової війни, нацистський лідер Німеччини Адольф Гітлер 3 квітня 1937 р. дає наказ своїм військам готуватися до нападу на Польщу — тобто, свідомо готував розпочати Другу світову війну. У цій війні Німеччина мала свої анексіоністські плани і щодо України. Вона була здавна зацікавленою в українських землях і намагалася за їхній рахунок розширити свій життєвий простір — лебенсрау. Ще в березні 1933 р., коли до влади в Німеччині прийшли нацисти, один із чільних урядовців А. Розенберг на таємних нарадах з англійськими та італійськими урядовцями про майбутній поділ Росії заявив про необхідність відірвати Україну від більшовицької Росії. І вже у червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції в Лондоні гітлерівські посланці домагались передати Україну Німеччині — “для більш раціонального використання цієї родючої території”.

Долю української землі й українського народу, як і інших народів, у подальших подіях в основному вирішували іноземні держави, зокрема СРСР та Німеччина. У ході їхньої анексіоністської діяльності в Європі ці країни зблизилися. Гітлер потребував нейтралітету СРСР у своїх агресивних планах на заході. Уряд СРСР на чолі зі Сталіним також хотів виграти час і намагався спрямувати дії Гітлера проти Англії і Франції. Він планував, що доки капіталісти ламатимуть один одному хребти, Радянський Союз виграє час для підготовки війни з Німеччиною. Уряди цих країн підписують пакт про ненапад від 23 серпня 1939 р., яким передбачався обмін зброєю і сировиною. А секретними протоколами від 23 і 28 серпня Гітлер і Сталін руками своїх міністрів закордонних справ — Молотова і Рібентропа — ділили на сфери впливу Східну Європу. Щодо західних українських земель, які входили до складу Польщі, визначалось, що “межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарев, Вісла і Сян” (тобто через Польщу). Таким чином, Польща знову мала бути розділеною — від неї мали відійти білоруські та українські землі Східної Галичини.

Пакт про ненапад Молотова — Рібентропа приніс Гітлеру бажаний нейтралітет від СРСР, і він 1 вересня 1939 р. дав наказ розпочати наступ на Польщу.

Виконуючи домовленість про розподіл Польщі, радянські війська одночасно почали наступ на західні українські землі. 17 вересня вони перейшли кордон і окупували майже всю територію, населену українцями та білорусами. Окупація західноукраїнської території проводилась під гаслами визволення братів–українців від віковічного польського гноблення.

У ці дні газета “Правда” в передовиці так обґрунтовувала необхідність врятувати західних українців і білорусів і взяти їх під захист від гноблення польської держави: “Своє панування над національними меншинами правлячі кола Польщі підтримують каральними експедиціями, польовими судами, білим терором, розпалюванням міжнаціональної різанини… Конституція Польщі не передбачає для національних меншин не тільки якоїсь урізаної автономії, а й права навчати дітей своєю рідною мовою…”

Радянський більшовицький уряд, як бачимо, висував на перший план тільки національно–визвольну ідею, хоча були насправді інші причини наступу на Польську державу з погляду міжнародної позиції СРСР і Німеччини. Вся пропаганда в радянській Україні враз забула про “український буржуазний націоналізм”, а кричала про дружбу і любов до скривджених братів. На мітингах, що організовувала влада повсюдно, говорилося про “продажних агентів імперіалізму”, шпигунів, троцькістів і т. д.— але не про “українських буржуазних націоналістів”. Військами Червоної Армії, які вступили на територію Західної України і називались Українським фронтом, командував генерал з українським прізвищем — С. Тимошенко. Турботою про долю українського населення була пройнята і нота радянського уряду урядові польському, бо в ній заявлялось, що радянський уряд не може бути байдужим до того, що брати українці й білоруси залишились беззахисними внаслідок нападу Німеччини на Польщу. Про домовленість щодо такого розподілу територій взагалі ніде і не згадувалось. До речі, до 90–х років XX ст. не були відомі й угоди між СРСР та Німеччиною про розподіл Східної Європи,

Серед істориків нині немає спільного погляду щодо вересневих подій 1939 р.: одні вважають акт окупації західноукраїнських земель визволенням, інші — воєнною експансією тоталітарного режиму. Треба в цій ситуації врахувати, що здобула Україна і її народ в історичній перспективі. Можна в цьому плані твердити, що населення Західної України і справді з радістю прийняло прихід Червоної Армії як здійснення попередньої акції про злуку Східної і Західної України, що була офіційно оформлена ще 1919 року. Радянських воїнів–визволителів зустрічали з хлібом і сіллю, не знаючи ще, що вони принесли на своїх багнетах не лише звільнення від польського гніту, а й усі драми і трагедії тоталітарно–репресивної системи, яка вже на другий день ударила по них. Цей перший порив радості був і справді історичним підтвердженням Акту про злуку 22 січня 1919 р., який ще раз засвідчив бажання українського населення до єдності й соборності України Наддніпрянської і Галичини. З цього погляду, тобто формально, ця акція радянського уряду була прогресивною. І далі, злившись в одну родину, народ Західної України і Наддніпрянщини почав спільно боротись і проти більшовицького тоталітаризму, суть якого швидко зрозуміли на Заході, і проти німецьких нацистів. І ця спільна боротьба виробляла взаєморозуміння і взаємопідтримку двох частин українського народу в наступні десятиліття визвольної боротьби, зокрема, наприкінці 80–х і в 90–х років, у період нового державницького воскресіння України. Тобто, в історичній перспективі повернення західноукраїнської території до Наддніпрянщини було явищем безумовно позитивним.

Тоді ж партійно–чиновницький апарат СРСР почав підготовку до юридичного оформлення переходу Західної України до складу СРСР і УРСР.

По всій Західній Україні населення взяло участь у вільних виборах до головного представницького органу західноукраїнської території — Українських народних зборів. Це були демократичні прямі вибори при таємному голосуванні. Проте виборцям було — без альтернативи — надано всього один список кандидатів, підібраних радянськими чиновниками із числа робітників, лісорубів, селян, а також представників галицької інтелігенції. Всі ці депутати були обрані одноголосно й ухвалили рішення про проголошення радянської влади на всій західноукраїнській території. Крім того, проголошувалось її возз’єднання з УРСР. Цікаво, що збори — під диктовку радянських чиновників спочатку просили Верховну Раду СРСР прийняти їх до Союзу, а вже потім — просили прийняти Західну Україну до складу УРСР. До того ж було прийняте рішення про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і промислових підприємств.

Верховна Рада України згодом ухвалила закон про прийняття Західної України до складу УРСР, про нові кордони УРСР і СРСР.

Таким чином відбулося юридичне оформлення входження Західної України до Радянської України, що фактично завершило процес возз’єднання найбільших українських територій, розпочатий Актом злуки 1919 року. Віковічна мрія українців Галичини і Наддніпрянщини була реалізована — в історії Східної Європи знову підносилась велика соборна Україна. Радянська влада спочатку дістала найщирішу підтримку від місцевого населення в перших радянських соціально–політичних перетвореннях. Вона буквально ошелешила народ запровадженням безкоштовної медичної допомоги, українських шкіл, курсів для ліквідації неписьменності, запровадженням української мови в державних установах, театрах, вузах, видавництвах, у пресі, у розгортанні діяльності фольклорних колективів, хорів, студій, ансамблів. Це була своєрідна українська культурна революція в Західній Україні, яку здійснила у блискавично короткий термін радянська командно–адміністративна система з її здатністю до показухи і фальші.

Але в той–таки час населення було збентежене ворожим ставленням нової влади до української греко–католицької церкви, що являла собою історичну опору українства в цьому регіоні протягом кількох століть і яка користувалась довір’ям і повагою населення, а також до місцевої інтелігенції і лідерів українського визвольного руху. Бо водночас ці радянські нововведення супроводжувались жорсткою репресивною забороною всіх українських національно–політичних утворень — українських партій, об’єднань, товариств, які тут же розпускалися. Було утворено у Львові відділення Академії наук України на базі Наукового товариства імені Т. Шевченка, а НТШ ліквідовано, низку його активних діячів репресовано. У Львівський філіал Академії наук були прислані радянські кадри з радянської України. У місцевих органах влади також насаджувались радянські управлінці зі східних областей України, місцеві кадри не допускались до управління, більше того, їх насильницьки забирали й ешелонами відправляли у сибірські нетрі, часом із сім’ями, як “ворогів народу” або “куркулів”. Виселяли не лише українців, а й біженців–поляків, що шукали в Галичині захисту від розпочатої агресії гітлерівських військ на заході Польської держави.

Всього за передвоєнні 1939–1940 рр. з Галичини було депортовано на схід Радянського Союзу близько 1200 тис. осіб. Цим репресіям почали чинити опір активні сили суспільства, які гуртувалися ще в передвоєнний час навколо Організації українських націоналістів (ОУН). Оунівці вважали нову владу окупаційною, поширювали листівки проти неї, чинили опір виселенням тощо. Репресивні органи влади — НКВС — розпочали жорстокі переслідування. У січні 1941 р. у Львові відбувся закритий процес над 59 членами ОУН — це були студенти, учні шкіл. Частину з них було покарано на смерть, інших ув’язнено.