Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Від початку 1943 р. під впливом наступу Червоної Армії лідери ОУН–Б прискорюють підготовку власних збройних сил, які мають стати на боротьбу за незалежну, соборну Українську державу. Саме Волинь і Західна Україна стали центрами їхнього формування. Від березня 1943 р. розпочалися систематичні антинімецькі збройні виступи загонів Української повстанської армії (УПА), її дії поширювались і на деякі території Наддніпрянської України. Тепер ОУН–Б взяла курс на боротьбу “проти імперіалізмів Берліна і Москви”, як заявлялось у рішеннях керівних органів повстанського руху. Але головним ворогом для УПА оголошувався СРСР. З кінця 1943 р. ОУН–УПА спрямовує свої дії й проти радянського руху опору, який скеровувався на боротьбу з партизанськими загонами західноукраїнського регіону.

Водночас керівництво ОУН–УПА поширює свій вплив і на східну Україну. В деяких містах, зокрема у Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні, Криму, Києві (на чолі з Олегом Кандибою — Ольжичем, відомим українським поетом) діяли групи оунівців. Крім того, на Київщині діяли загони УПА в районі Чорнобиля; вони з’явилися в Житомирській області, Вінницькій, Кам’янець–Подільській. Усього цей рух охопив 12 областей України.

У той самий час бандерівський провід бере курс і на встановлення співробітництва з поневоленими народами Східної Європи. Єдиною умовою такого співробітництва було визнання з їхнього боку права українського народу на незалежну суверенну державу. Оскільки німецьке командування постійно використовувало проти УПА загони, сформовані з колишніх військовополонених різних національностей Радянського Союзу, керівництво УПА стало готувати й поширювати численні відозви до них із закликом з’єднати свої сили з українцями, створювати національні загони УПА в боротьбі проти німецьких і більшовицьких окупантів, за незалежність своїх народів.

Ось як писалося, наприклад, в одній з них: “Народи Кавказу! Зв’язуйтесь з УПА! Створюйте національні загони разом з УПА! Завдяки нашим спільним діям ми викличемо загальну революцію проти імперіалістичних грабіжників! За незалежність держав народів Кавказу!” Таких листівок було створено чимало: “Грузини”, “Росіяни”, “Узбеки”, “Казахи”, “Туркмени”, “Таджики”, “Башкири”, “Татари”, “Народи Уралу, Волги”, Сибіру”, “Народи Азії”, “Вірмени!”, “Узбецькі солдати!” і т. д. Дослідники твердять, що успіх цих прокламацій був надзвичайним. Уже влітку 1943 р. при УПА почали створюватись загони з вірмен, грузинів, узбеків, литовців, татар та ін.

У жовтні й листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 — проти радянських партизанів. Від грудня 1943 р. головне командування з’єднаннями УПА було доручено Роману Шухевичу (псевдонім Тарас Чупринка). За даними німецьких військових в УПА на початку 1944 р. нараховувалося близько 40 тис., за іншими джерелами — до 80 тис. вояків. За іншими німецькими даними до ОУН–УПА згодом належало більше 100 тис. вояків.

Водночас УПА змушена була вести боротьбу ще й проти польського визвольного руху, який, користуючись умовами війни, розпочав — руками своєї підпільної Армії Крайової — масові вбивства українців, щоб узяти під свій контроль територію від Перемишля до Львова,

Відомо, що в сучасній історіографії тепер знову запанувала теза про “трагедію польської людності на Волині” в період Другої світової війни. Уже багато років насаджується думка про те, що українці, зокрема на Волині, разом із загонами УПА нищили тутешнє польське населення щоправда, невідомо з якої причини. Польські автори навіть зробили цікаві підрахунки загиблих поляків — від 500 тис. до 600 тис., це, як з’ясувалося, в 4–5 разів більше реальних цифр.

Проте вони не називають справжньої причини: чому ж миролюбні землероби Волині та інших українських етнічних територій на заході, що входили до складу Польської держави після московсько–польської угоди в Ризі 1921 р., справді піднялися на боротьбу проти польських збройних загонів — шовіністично налаштованих польських колоністів. Не називають і кількість українців, які загинули від розгулу цих терористичних загонів, не вказують на реальні цифри загиблих від них, применшивши жертви українського мирного населення у 25 разів. Нічого не мовиться і про справжні наслідки цієї дикої бойні як для цивілізованого європейського народу і його лідерів, що хотіли відновити свою незалежну Польщу за старим принципом “Польща — від моря до моря… ”

Адже наслідком міжетнічної різанини між частиною поляків та українців було посилення більшовицької влади як на західноукраїнських теренах, де діяли партизанські загони радянських чекістів Медведєва, Сабурова, Ковпака та багатьох інших, так і на території Польщі. Саме ця обставина й призвела до втрати Польщею державної самостійності і підпорядкування її владі більшовицької імперії — СРСР. Бо Польща своїми власними руками нищила вірного свого спільника — український повстанський рух опору і проти гітлерівських і проти більшовицьких окупантів.

Про це досить ґрунтовно говориться в найновіших дослідженнях. Відомо, що польський еміграційний уряд мав намір, спираючись на допомогу гітлерівських збройних сил, відновити свою державу, безумовно, за рахунок українських територій, насильно відірваних від основної України ще в післяреволюційний час.

Коли оунівський центр опору проголосив 30 червня 1941 р. у Львові Акт відновлення Української незалежної держави, польські діячі визвольного руху зустріли цю звістку вороже. Уже 28 серпня 1942 р. прем’єр польського еміграційного уряду Сікорський заявив, що при відновленні Польської держави “українців продам Сталіну”. Щоправда змовчав, що українські землі він забере до Польщі. Офіційно ж він також декларував про “повернення східних кресів” до Польської держави. В одній із польських прокламацій — а їх були сотні — закликалося: “Знищити українську мову будь–якими засобами… намагайтесь, аби всі написи були польською мовою, тільки не українською… перекручуйте мову так, щоб ніхто не знав, якою мовою це написано”.

Польський еміграційний уряд до того ж закликав створювати озброєні польські загони, які й розпочали жахливий терор проти українців на українських етнічних землях ще в 1941 р. Польські шовіністично настроєні загони цілеспрямовано знищували усіх свідомих українців — від землероба, учителя, агронома, священика до відомих громадських діячів. Застосовувалися жахливі тортури і розправи проти “диких гайдамаків”, “гайдамацьких банд”, як називали поляки мирних жителів українських сіл.

Уряд Сікорського ставив своїм завданням опанувати “східні креси”, взяти Львів — вони його називали “одвічне польське місто”, гніздо “орлят”, — а далі розпочати боротьбу з німецькими окупантами. Щодо більшовицьких військ такого завдання цей уряд собі не визначав, тобто, на першому плані еміграційний уряд і його збройні формування ставили завдання окупації українських земель із допомогою Німеччини.

У листопаді 1943 р. в люблінських лісах на переговорах представники польського еміграційного уряду домагалися від гітлерівців всілякої допомоги у боротьбі з УПА. Гітлерівські представники радо відгукнулися на це прохання і надали польській стороні збройні сили та авіацію.

Українські села здригнулися від терору і захлинулися кров’ю від жахливих катувань. Адже польським військам, озброєним німецькими окупантами було надане “право самостійного розстрілу мирних жителів”, про це повідомляли розвідники радянських партизанів. “Найкраще чистити чоботи українською хлопською кров’ю, прекрасно чистить.” — хвалився один польський поліцейський ще в 1939 р. Тепер кров’ю обливалися сотні українських сіл: уся Холмщина, Підляшшя, Волинь, Каниволя, Дратово, Динево, Грубишів, Молаков, Стрільці, Дрельов, Туган — незчисленна їх кількість, де людям виколювали очі, убивали сонних, виганяли із сіл… Польські колоністи, що посіли ці землі в передвоєнні роки, були всюди настроєні вороже, вважали українські території своєю власністю. Українці, що споконвіку мешкали тут і століттями обороняли цю землю, поливаючи її потом і кров’ю, вважали ці землі своїми.

У цьому й полягала трагічна роль прийшлих польських поселенців, які тепер успішно співробітничали з гітлерівськими окупантами проти українського руху опору на чолі з УПА. Згодом так само успішно співробітничали з прийшлою радянською владою та НКВС, а по закінченню війни також розпочали боротьбу з українським рухом опору, так само складали списки учасників УПА і передавали їх до збройних загонів чекістів, які разом із польськими ж збройними загонами знищували їх.

Цим і був спровокований вибух всенародної боротьби українців, зокрема на Волині, у 1943–1944 р. проти новоприбулого польського населення, яке пішло слідом за близькозорими ідеологами польського руху. Армія Крайова до приходу Червоної Армії провела кілька великих терористичних операцій, найбільшою серед яких була операція “Буря”. Польські еміграційні лідери, відчуваючи повну поразку фашистської Німеччини і готуючись до відновлення своєї державності, хотіли забезпечити повернення до Польщі тих українських земель, якими вона раніше володіла, Провід УПА намагався домовитись з АК, але польська сторона на переговори не йшла. Убивства ж продовжувалися.

Сучасні українські історики нараховують, що в тій боротьбі загинуло до 10 тис. і більше жертв — з польської сторони. Втрати ж українців були в десятки разів більшими, хоча зараз, після 60 літ мовчанки про ці події, важко зібрати повні дані.

У ході військових операцій влітку 1944 р. лідери ОУН–УПА створили свій військово–координаційний і політичний центр, який став своєрідним українським парламентом — Українську Головну визвольну раду (УГВР). Вся її діяльність була спрямована на консолідацію визвольних сил і на вироблення нового напрямку політичної програми, яка тепер базувалась на широких демократичних засадах.

У багатьох районах західного краю ОУН–УПА, як і радянські партизани, мала свої підконтрольні райони. Всенародний партизанський рух зсередини розвалював фашистський окупаційний режим. УПА, за німецькими даними, нараховувала до 100 тис. осіб, інколи більше. З іншого боку, безперечна перевага руху ОУН–УПА не тільки в західних областях, а й на території колишньої радянської України показувала, що населення України готове піти під його проводом і стати на шлях боротьби за незалежну Українську державу. Така ситуація не могла не насторожувати московський центр. Ось чому велика кількість українських партизан була перекинута в західні регіони України. Вони розпочали боротьбу проти УПА.