Таким чином відбулося юридичне оформлення входження Західної України до Радянської України, що фактично завершило процес возз’єднання найбільших українських територій, розпочатий Актом злуки 1919 року. Віковічна мрія українців Галичини і Наддніпрянщини була реалізована — в історії Східної Європи знову підносилась велика соборна Україна. Радянська влада спочатку дістала найщирішу підтримку від місцевого населення в перших радянських соціально–політичних перетвореннях. Вона буквально ошелешила народ запровадженням безкоштовної медичної допомоги, українських шкіл, курсів для ліквідації неписьменності, запровадженням української мови в державних установах, театрах, вузах, видавництвах, у пресі, у розгортанні діяльності фольклорних колективів, хорів, студій, ансамблів. Це була своєрідна українська культурна революція в Західній Україні, яку здійснила у блискавично короткий термін радянська командно–адміністративна система з її здатністю до показухи і фальші.
Але в той–таки час населення було збентежене ворожим ставленням нової влади до української греко–католицької церкви, що являла собою історичну опору українства в цьому регіоні протягом кількох століть і яка користувалась довір’ям і повагою населення, а також до місцевої інтелігенції і лідерів українського визвольного руху. Бо водночас ці радянські нововведення супроводжувались жорсткою репресивною забороною всіх українських національно–політичних утворень — українських партій, об’єднань, товариств, які тут же розпускалися. Було утворено у Львові відділення Академії наук України на базі Наукового товариства імені Т. Шевченка, а НТШ ліквідовано, низку його активних діячів репресовано. У Львівський філіал Академії наук були прислані радянські кадри з радянської України. У місцевих органах влади також насаджувались радянські управлінці зі східних областей України, місцеві кадри не допускались до управління, більше того, їх насильницьки забирали й ешелонами відправляли у сибірські нетрі, часом із сім’ями, як “ворогів народу” або “куркулів”. Виселяли не лише українців, а й біженців–поляків, що шукали в Галичині захисту від розпочатої агресії гітлерівських військ на заході Польської держави.
Всього за передвоєнні 1939–1940 рр. з Галичини було депортовано на схід Радянського Союзу близько 1200 тис. осіб. Цим репресіям почали чинити опір активні сили суспільства, які гуртувалися ще в передвоєнний час навколо Організації українських націоналістів (ОУН). Оунівці вважали нову владу окупаційною, поширювали листівки проти неї, чинили опір виселенням тощо. Репресивні органи влади — НКВС — розпочали жорстокі переслідування. У січні 1941 р. у Львові відбувся закритий процес над 59 членами ОУН — це були студенти, учні шкіл. Частину з них було покарано на смерть, інших ув’язнено.
Разом з тим СРСР продовжував далі “збирати” українські землі. 26 і 27 червня 1940 р. радянський уряд, користуючись тим, що Німеччина була втягнена у військовий конфлікт із найбільшими країнами Європи, звернувся до уряду Румунії з вимогою негайно розглянути питання про повернення до СРСР Бессарабії мирним шляхом.
Нацистська Німеччина відмовила допомогти Румунії та ще й порадила їй піти на поступки, мовляв, тимчасово. Румунія змушена була погодитись на ультиматум уряду СРСР. І вже 28 червня 1940 р. радянські війська під командуванням Г. Жукова почали наступи на Бессарабію і Північну Буковину. Отже, до складу України невдовзі були включені і ці землі — законом Верховної Ради УРСР від 2 серпня 1940 р. Водночас зі складу УРСР було вилучено Молдавську Автономну Республіку і приєднано до щойно створеної Молдавської РСР. Подальший процес збирання соборної України відбувався вже в ході Другої світової війни.
Початок наступу німецьких армій на СРСР.
Проголошення Акту відновлення Української держави
Сподівання уряду СРСР, що Німеччина застрягне у війні з європейськими державами і залишить Радянський Союз у спокої, не справдились. Нацистів манили широкі чорноземні простори України, екзотичні країни Причорномор’я і Кавказу як новий життєвий простір для “вищої” німецької раси, яка може здобути тут дуже дешеву робочу силу “нижчої” слов’янської раси. Ще в 20–х роках у своїй книзі “Майн Кампф” (“Моя боротьба”) Гітлер визначив стратегічний напрямок руху нацистської імперії на Схід: “Якщо ми говоримо сьогодні в Європі про нові землі, ми думаємо передовсім про Росію та окраїнні держави, підкорені нею”. Бо Російська держава — “це продукт ефективності німецьких елементів серед нижчої раси”. Протягом століть, як твердив цей вождь, правлячі класи в Росії живилися з німецького джерела, яке було знищене, і “на його місці з’явились євреї”. У 40–х роках ці ідеї були вдосконалені і конкретизовані ідеологами нацистської Німеччини.
Так, глава служби безпеки рейху і рейхскомісар з питань зміцнення німецької національності Г. Гіммлер 24 червня 1940 р. запропонував послати у східні райони мільйони німецьких колоністів і використовувати слов’ян як робочу силу, а потім їх знищити. Причому він наполягав на тому, що ці колоністи не можуть змішуватись із місцевим населенням — за такі дії їх належить карати. Інший нацистський діяч Еріх Кох у вересні 1941 р. в Рівному заявив: “Наше завдання полягає у висмоктуванні з України усіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення”.
Була вироблена й інша програма нацистської Німеччини щодо України. За генеральним планом “Ост”, розробленим відомим фахівцем зі “східного питання” Альфредом Розенбергом, Україні в цій війні відводилось особливе місце. Розенберг вважав за потрібне використати прагнення народів більшовицької імперії до державницького життя і з їхньою допомогою розвалити цю імперію. Насамперед передбачалося, що до України будуть приєднані всі етнічні українські землі, в тому числі й ті, які заселені українцями і відійшли до Росії та Білорусії. У такий спосіб створювалася так звана Велика Україна, яка мала стати бар’єром між Росією та Німеччиною. Вважалось, що Росія почне боротьбу за Україну, і цей російсько–український антагонізм зв’яже руки Росії й Україні спільно виступити проти Німеччини.
Ця заманлива ідея возз’єднання всіх українських земель і створення Великої України та її суверенітету спричинилася до того, що ще до початку війни, у квітні 1941 р., бандерівська група ОУН (та й мельниківська) пішли на співробітництво з німецькими властями. Було сформовано два військових підрозділи з українських добровольців — “Роланд” і “Нахтігаль” — для співучасті у воєнних діях. Уже згодом мельниківці стали ініціаторами створення української дивізії СС “Галичина”. Проти цього рішуче виступав С. Бандера. Як свідчать німецькі донесення, прихильники Бандери розгорнули потужну “агітаційну кампанію проти створення дивізії”. Він вважав, що “український народ не хоче і не буде своєю кров’ю рятувати Німеччину”, “українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії.”
Проте і Бандера, і Мельник намагалися використати Німеччину у своїх визвольних цілях. Як свідчили згодом усі учасники подій, лідери оунівського руху сподівались на те, що вони з допомогою німців створять військове ядро майбутньої Української армії, яка мала б стати основною збройною силою утвердження незалежної української держави. Крім того, зближення з німецьким командуванням давало можливість українським націоналістам легально займатись політичною діяльністю. А головне — лідер ОУН Бандера і Мельник, сподівалися стати партнером Німеччини у війні проти СРСР, щоб політично заволодіти територією України, а після розвалу радянської імперії здійснити право на суверенність і соборність Української держави.
Тож у травні 1941 р. бандерівський провід ОУН розсилає своїм організаціям і чільним керівникам секретну інструкцію, в якій чітко роз’яснює цю позицію: “№ 1. ОУН використає війну з СРСР для розгортання боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу, для прискорення її здобуття”. І далі: “щодо Німеччини та її союзників, домагатися визнання суверенітету та незалежної України”. Більше того, перед початком німецько–радянської війни — за тиждень — ОУН–Б підготувала меморандум за підписом референта із зовнішньополітичних питань Стахова для берлінського уряду, в якому вказувалось, що тільки позитивне вирішення питання української державності принесе успіх Німеччині. Сильна українська держава може взагалі забезпечити гармонію і розвиток Східної Європи — вказувалось у меморандумі. З іншого боку, тут зазначалось, що німецькі інтереси не мають переважати над інтересами України. Тобто, це була пропозиція укласти партнерський союз з Німеччиною, що могло викликати в загонистих нацистів лише саркастичну посмішку або роздратування.
Цей меморандум потрапив до нацистського уряду на другий день війни — 23 червня. Але наслідків він не мав.
Готуючись до участі у війні з Радянським Союзом разом із Німеччиною, щоб встановити на території України свій політичний вплив, ОУН–Б створювала невеликі, так звані похідні групи (а всього в них брало участь понад 3 тис. осіб) для того, щоб розіслати їх по всій Україні та організувати на місцях — до приходу німецьких військ — українську владу. Ці групи опиралися на допомогу українських військовиків, що були у складі вермахту, вони несли з собою палке бажання відродити українську державу. В розісланій інструкції, про яку ми вже згадували, вказувалося також, що головним завданням у цій ситуації є власна боротьба, власне будування держави “власними силами та за власною ініціативою”. Тільки власною боротьбою можна здобути провідне місце в майбутніх подіях, підкреслювали лідери ОУН і, очевидно, мали намір перебрати з рук німців головну роль в управлінні українською територією.
Перші похідні групи на територію України вступили 22 червня 1941 р. Вони почали створювати в селах і містах місцеве українське урядування, поліцію тощо.
Німецьке керівництво ніяких заяв із приводу висловлених пропозицій щодо відновлення Української держави не робило. Поміркована частина ОУН зайняла вичікувальну позицію, а більш радикальна — бандерівська— вирішила поставити німецький уряд перед фактом.
30 червня 1941 р. німецькі війська зайняли Львів. У цей–таки час — після обіду — сюди прибула і невелика похідна група разом із українським батальйоном “Нахтігаль”, (“Соловей”). Наприкінці цього дня у Львові були скликані представники української громадськості, які проголосили про відкриття Національних зборів. У присутності двох німецьких офіцерів — майора Айкерна і капітана Коха — було проголошено Акт про відновлення Української держави, а також декрет про призначення першого заступника Бандери Ярослава Стецька головою уряду Українського державного правління. Промовці і документи цього зібрання заявляли про відновлення Української держави — союзниці Німеччини. Щоправда, представник відомства Розенберга — Ганс Кох виступив на цих зборах з попередженням, що українці не повинні займатись політикою, що лише Гітлер має право віддавати накази в Україні.
Цікаво, що інформація Ярослава Стецька Гітлеру про створення українського уряду, яку він послав до Берліна, так і не потрапила до рук фюрера.
Тим часом організатори цієї події намагались притягти на свій бік українське населення, переконали хворого, прикутого до ліжка авторитетного митрополита греко–католицької церкви Андрея Шептицького заявити про підтримку проголошення Акту незалежної Української держави.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» автора Іванченко Р.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка“ на сторінці 46. Приємного читання.