Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Це була реабілітація жертв репресій, яка тривала й далі. До кінця 50–х років було знято з обліку, тобто реабілітовано, значну частину осіб з 5,5 млн репресованих. Щоправда, парадоксом “відлиги” була нова хвиля політичних репресій — “за антирадянську націоналістичну пропаганду”. У 1954–1959 рр. за цією статтею переслідувалось і було притягнуто до суду 3,5 тис. осіб. Новий Кримінальний кодекс УРСР (1961) зберіг цю статтю звинувачення, яка тепер вважала виступи проти радянської системи не політичним, а кримінальним злочином.

Парадокси “відлиги” виявлялись і в інших явищах. 1961 р. мумію Сталіна винесли з мавзолею, а у Львові судили групу юристів (Л. Лук’яненка, І. Кандибу, С. Віруна та ін.) за те, що вони прагнули скористатися конституційним правом виходу України з СРСР.

Найважливішою проблемою в Україні залишалося національне питання. Лібералізація дозволяла відкрито обговорювати такі суспільні проблеми, як мовні, культурні. 1963 року в Києві відбулась конференція з питань української мови, яка виявила невдоволення інтелігенції мовним становищем в Україні. Українська інтелігенція висловила обурення з приводу провінціалізації української культури і науки. І партійні верхи почали сприяти виданню фундаментальних і довідкових праць, журналів, які підняли б престиж української науки і культури.

Тісно пов’язаною з цим питанням була реформа середньої освіти (1958), що спрямовувалась на посилення зв’язку школи з життям. За деякими положеннями реформи батькам дозволялось відмовлятись від вивчення їхніми дітьми української мови, але російська мова була для вивчення обов’язковою. У такий спосіб українська мова і культура знову зводилась до рівня непрестижної. Це знову викликало велике невдоволення в середовищі українського суспільства, і передова українська інтелігенція розпочинає рух за утвердження української мови як офіційної та обов’язкової в Україні.

Одночасно в Радянському Союзі реформувалась й економіка. Цей процес проходив під гаслом “наздогнати й перегнати Америку”. Реформа легковажно обіцяла усім громадянам Радянського Союзу, що через 20 років вони житимуть уже за комунізму. Сутність перемін передусім полягала у спробі децентралізації керівництва економікою. Тепер планувати і розпоряджатись місцевими ресурсами мали ради народного господарства — раднаргоспи. Це і справді надавало певну й відчутну самостійність економічному життю України.

Але вся економічна система працювала за старим законом, і фактично справжньої самостійності не могло бути. Основні капіталовкладення йшли у важку промисловість, а темпи розвитку легкої промисловості уповільнювалися. Крім того, в Україні проти цієї реформи рішуче виступав тодішній голова уряду В. Щербицький, відстоюючи старий централізм в управлінні. Це свідчило про те, що значна частина номенклатурного чиновництва намагалась і далі утверджувати стару систему управління: адже виконувати розпорядження центру було набагато легше, аніж самостійно керувати усіма напрямками багатогалузевої економіки, за що центр міг жорстоко покарати у разі якогось відхилення.

В сільському господарстві великого значення набула реформа машинно–тракторних станцій, які разом з їхнім майном продавалися колгоспам, що лягло новим тягарем на економічне становище села. Цим ліквідовувалася зайва ланка в багатоступеневому керівництві аграрним сектором економіки. Проте непослідовності були й тут. Скажімо, знаменита “кукурудзяна епопея” призвела до скорочення посівів кормових культур, які почали закуповувати за кордоном, закуповували вперше в історії України і хлібне зерно. Для збільшення кількості такого зерна в країні в 1954 р. було прийняте рішення про освоєння цілинних і перелогових земель у Казахстані, куди направляли цілеспрямовано сотні тисяч українців, і серед них — багато механізаторів, агрономів та інших фахівців, що зменшувало професійний потенціал аграрного сектору України, зменшувало населення наших сіл. Зараз у Казахстані українців налічується до 1 млн осіб, які визнають себе українцями, значна частина їх денаціоналізувалась.

З 1953 р. уряд почав збільшувати закупівельні ціни на зерно (у 7 разів) і на тваринницьку продукцію (в 5,5 разів), що покращило стан сільського господарства. Селянам уперше в історії колгоспного життя почали платити за працю грішми. Проте підсобні господарства колгоспників стали зменшуватися. Керівництво залишалося тим же бюрократичним — усе вирішувалось у центрі. Наслідки реформ за цих обставин були незначними, бо реформа не міняла так званих основ соціалістичних відносин.

За часів Хрущова дещо поліпшився життєвий рівень городян. У побуті з’явилися телевізори, радіоприймачі тощо, поліпшились житлові умови, коли масово стали будувати малометражні квартири — так звані хрущовки.

За Хрущова певних змін зазнали і ради народних депутатів. Були створені окремо виконавчі комітети сільських і окремо міських, або промислових рад. Таким чином їхня кількість подвоїлась, а компетенція розширилась у питаннях планування, будівництва, у фінансово–бюджетній сфері.

Активізувалась роль України і на міжнародній арені. З 1955 р. Україна брала участь уже в 29 — замість 14 міжнародних організаціях.

Хрущовські реформи сприяли певному пожвавленню суспільного та економічного життя. Проте їхня недосконалість і обмеженість призвели до того, що невдовзі вони захлинулися в консерватизмі — жодна не була доведена до кінця. Щоправда, у культурній сфері відбулися відчутніші досягнення, зокрема щодо справедливого повернення Україні імен її видатних діячів минулого, яких було реабілітовано посмертно: О. Олеся, М. Вороного, В. Еллана–Блакитного, Г. Косинку, В. Чумака, М. Куліша та низки інших.

Сформувалося нове покоління молодої інтелігенції, в основному письменницької, у якої з’явилися нові моральні цінності — культ свободи самовираження, скептицизм, звернення до внутрішнього світу людини, гуманізм, космополітизм і обшир культурних поглядів. Ця суспільно–культурна течія дістала назву шістдесятництва. Вона створила прорив у заідеологізованій офіційній радянській культурі.

Це вони, шістдесятники, першими виступили проти введення радянських військ до Угорщини 1956 року, виступили на захист повсталих російських робітників у Новочеркаську 1962 року, яких розстріляли радянські війська. Це шістдесятники згодом протестували проти введення військ до Чехословаччини 1968 року, продовжили боротьбу в Україні за демократичне перетворення суспільства, повівши за собою значну частину української інтелігенції.

“Доба застою”: наростання кризових явищ

Проведені поверхові реформування мали на меті зміцнити владу правлячої партії, а не знищити зовсім систему тоталітарного управління та його контроль країною. У цьому головну роль відігравала та обставина, що чиновницько–бюрократична еліта партійного вишколу не могла визначити, які наслідки можуть настати після того, як з’являться якісь переміни. Спроба Хрущова запровадити деякі реформи показала, що будь–які новаторства у системі управління і послаблення ідеологічного пресу призвели суспільство до несподівано глибоких потрясінь. А це загрожувало пануванню більшовицько–комуністичної верхівки, яка чинила на всіх рівнях глухий спротив нововведенням. І все ж головні наслідки доби хрущовської відлиги були в тому, що припинились масові арешти, чистки, розстріли, терор.

В Україні можна було говорити про новоявлений феномен свободи преси і творчої діяльності, що вихлюпнулося формуванням новітньої свідомості цілого покоління, у тому числі й серед партійної верстви, яка усвідомила значимість економічної сили власної республіки.

Але й далі залишалася монополія Комуністичної партії в усіх сферах життя України — в економічній, суспільно–політичній, культурній.

Інтереси республіки повністю підпорядковувались і визначалися в імперському центрі — Москві. Так, Україна і далі підлягала нещадній матеріальній експлуатації і була в основному сировинною базою для СРСР. Наприклад, вона займала 2,6 % території його, але тут було збудовано 40 % усіх атомних електростанцій Союзу, їхня енергія йшла в Європу, а кошти за неї концентрувались у Москві. В Україні було чимало небезпечних виробництв, зокрема 1000 хімічних заводів, а майже вся продукція їхня йшла поза межі республіки. Основні матеріальні і фінансові ресурси йшли на розбудову глибинних районів Сибіру і Далекого Сходу. З України викачувалися людські ресурси на освоєння газових і вугільних родовищ Західного і Східного Сибіру, на освоєння цілинних земель Казахстану, молоді спеціалісти після закінчення середніх і вищих навчальних закладів здебільшого розподіляли і направляли в малоосвоєні регіони Росії. В Україні зменшувалася кількість працездатного населення. На власний же споживчий ринок з України надходило 29 % валової продукції, а в розвинених країнах — 50–60 %.

Занепадало сільське господарство. За 20 років в Україні зникло 1502 населених пункти, 40 % колгоспів були нерентабельними. Чимало галузей аграрного сектору занепадало. Виробництво цукру і тваринництво стали збитковими. З України більше вивозилось, аніж ввозилось. 75 % інвестицій потрапляло в машинобудівну та металургійну промисловість Росії, які були основою військово–промислового виробництва. Знижувалася в Україні кількість українських шкіл, проводилась політика зросійщення українського суспільства. Українські школи в містах становили 16 %. Фактично відбувався тихий геноцид української нації. Історія ніби зупинилася: в усьому спостерігався суспільний застій.