Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Відродження Української держави в часи козаччини. Гетьманщина»

Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Відродження Української держави в часи козаччини.

Гетьманщина

У складі великого князівства Литовського.

Україна під Польщею. Козацтво

На початку XIV ст. влада монголо–татар через ханські міжусобиці ослабла. Це привело до піднесення Галицько–Волинських земель. У 1303 р. тут була створена Галицька митрополія, що мало велике значення для консолідації українського населення цього краю. Але на початку XIV ст. сусідня Литовська держава почала розширювати свою територію, приєднала білоруські землі і частину російських, її існуванню, проте, загрожували сусідні держави Польща, Золота Орда, тевтонські хрестоносці. Тому вона шукала підтримки галицько–волинських володарів, що зближувало обидві ці держави, зокрема в протистоянні монголо–татарам. Згодом це стало причиною спільного визвольного походу українських і литовських військ за визволення Київського князівства, що піднесло національно–визвольні сили в українському суспільстві, яке підтримало литовських князів у їх прагненні вигнати монголо–татар з Подніпров’я і приєднати його до себе. Проте це викликало агресію з боку польських та угорських феодалів проти галицько–волинських земель (з 1340 р.). В 1349 р. Волинь і Галичина були захоплені Польщею. Внаслідок самовідданої боротьби українського населення і литовських військ Волинь відійшла до Литви, а Галичину польський уряд почав перетворювати на провінцію, надавши місцевій аристократії певні привілеї.

Литовська влада, яка підпорядкувала значні території Подніпровської Русі, визнавала за українським суспільством його національні особливості, надавала українській знаті чільні місця в управлінні, політичні привілеї, що зближувало її з литовськими феодалами й віддаляло від залежності від Золотої Орди. У 1362 р. українсько–литовські війська і їхній союзник кримський хан Мамай визволили від монголо–татарської окупації Чернігово–Сіверщину (аж до Сіверського Дінця) та Переяславщину.

Восени 1362 року у битві при Синіх Водах (притока Південного Бугу р. Синюха) українсько–литовські війська вщент розгромили монголо–татарські загони та звільнили від них Поділля.

Україна була визволена спільними українсько–литовськими військами й об’єдналася з Литвою в одній державі на рівноправних засадах. Так виникла нова держава — Литовське, Руське (Українське) і Жемайтійське князівство, де українська, білоруська і литовська частина суспільства співіснували на рівних правах.

Українські землі перебували в складі цієї держави майже двісті років. Цей історичний відрізок приніс українському народові певне національне і державне відродження. Такої думки дотримується батько новітньої української історичної науки Михайло Грушевський. Це слушно. Адже Литва, поглинувши величезні території, заселені українцями — від Карпат до Чорного моря — сама ледве становила десяту частку підпорядкованих земель.

Через те дуже швидко еліта литовського суспільства, яка була в основному язичницькою, стала переймати релігію, звичаї, мову українців–русинів. Оскільки на величезних новопридбаних просторах Литовського князівства потрібно було створювати органи державного управління, від того зросла потреба у великій кількості урядовців–чиновників, литовський уряд був змушений залучати на адміністративні посади людей із освіченої української та білоруської верхівки. Панівна частина української суспільності охоче приєднувалась до литовської адміністрації.

Це сприяло тому, що в Литовській державі швидко відбувається процес консолідації вищих феодальних верств. Причому литовці переймають часто не тільки русько–українську мову й давні закони “Руської Правди”, а й усі надбані державницькі традиції в попередній історії України–Русі. Політична структура країни, духовне, культурне життя, матеріальне виробництво українців стають визначальними в суспільстві. Державною мовою в Литовській державі стає давня русько–українська мова з її розвиненою літературою — літописами, церковними житіями тощо. Головним зібранням законів Литовського князівства стає Литовський статут, написаний русько–українською мовою.

Але згодом українське панство, особливо за князювання литовського князя Вітовта, починає втрачати свої привілеї. Зокрема, це стосується українських князів, яких поступово витісняють з перших позицій у литовській державі. Централізаторська політика литовських державців призвела до знищення великих феодальних утворень, таких, якими були Київське чи Волинське князівства. Але цей процес сприяв більшій консолідації українських земель навколо центральної влади. У складі Литовського державного утворення Україна відновила свої традиційні форми управління й суспільного життя, фактично свою національну державність.

У цей період назва “Україна” набула загальнонаціонального значення щодо всієї території Прикарпатсько–Придніпровського регіону. Давньоукраїнська мова, мова епохи Київської Русі, що називалась простіше “руська мова” стала офіційною мовою в Литовському князівстві. І навіть зобов’язувалося, що чиновники–писці мусять володіти й писати цією мовою — “по–руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати”.

Значна частина української молоді із заможних верств навчалася в європейських країнах. Так, 1353 р. у Сорбоннському університеті навчався магістр Петро Кордован і його товариші “з Рутенії” — тобто з України–Русі, у XV–XVI ст. в Краківському університеті навчалося 800 українців. Українці були в Італії і в Німеччині. Серед них європейської слави зажили відомі вчені Юрій Дрогобич (1450–1494), Павло Русин (1517), Станіслав Оріховський (1513–1566) та ін.

Та скоро над Литвою нависла загроза поглинення сусідньою польською державою. Це проявилося у 80–х роках XIV ст., коли польські магнати організували мирну експансію щодо литовських володінь через Кревську унію 1385 року і династичний шлюб королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла.

Ягайло, одружившись із Ядвігою, став католиком і польським королем, а взамін обіцяв перетворити русько–українські землі на польські. Він пообіцяв також — і робив це досить послідовно — передати в Литовській державі всі привілеї католикам, як того й вимагали польська церква і польські магнати. Від того часу українська, білоруська і литовська національні еліти починають витіснятись польською в суспільному житті Литви.

Кревська унія призвела до того, що згодом, уже через століття, Литва стала предметом відвертих зазіхань з боку польських феодалів. До 1569 р., до підписання Люблінської унії, польські землевласники уже володіли значними територіальними надбаннями й привілеями в межах Литовського князівства, в т. ч. й в Україні.

Те саме творилось і по містах. Польське католицьке населення діставало переваги і привілеї в ремісництві й торгівлі. Після Люблінської унії, коли утворилася Річ Посполита, в якій першість належала польським панам і владі, розпочався енергійний наступ польського панства і католицької церкви на землі України.

Якщо раніше підпорядкування українських територій Литвою відбувалось в основному мирним шляхом, часто через угоди та просто запрошення українських князів, аби швидше позбутися залежності від монголо–татарських ханів, то включення України до складу Польщі здійснювалося жорстокими методами. Кілька років точилася збройна боротьба за підпорядкування Галичини в XIV ст., аж доки вона була приєднана до Польщі як провінція. Так само відкритими воєнними діями була захоплена частина Волині,Поділля та інші українські землі.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» автора Іванченко Р.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА Відродження Української держави в часи козаччини. Гетьманщина“ на сторінці 1. Приємного читання.