Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Всі патріотичні сили тут з’єднували свої зусилля на численних нарадах і 1938 року вирішили рішучіше домагатись політичної автономії Карпатської України у складі Чехословаччини. Настійно вимагали цього резолюції Головної управи першої руської (української) Центральної Народної Ради від 29 травня 1937 р. На виборах у червні того–таки року українські кандидати одержали перемогу в багатьох населених пунктах краю. Відбулися водночас численні маніфестації, які тиснули на уряд, домагаючись автономії Закарпаття. До цих акцій належав просвітянський з’їзд, де вперше було виконано український гімн “Ще не вмерла України ні слава, ні воля…”, масовий політично–піднесений збір людності на релігійне свято Успіння святої Богородиці; збурено пройшов політичний конгрес першої центральної руської (української) Народної Ради, на якій Августин Волошин, зокрема, заявив: “Хочемо, щоб перестала біологічна політика нищення всього, що є наше, українське”. Такі самі палкі промови звучали з вуст оунівців і просвітян. Всі вони висували рішучу вимогу повної автономії Карпатської України.

Тим часом нацистська Німеччина посилює в Європі свої анексіоністські зазіхання і привертає на свій бік — як союзницю — Угорську державу. У зв’язку з цим угорський уряд став домагатись і собі територіальних надбань, зокрема повернення йому Закарпаття. У цей час спалахує конфлікт за Судети між Німеччиною і Чехословаччиною. Ані Франція, ані СРСР, які мали угоди з Чехословаччиною, не захотіли надати допомоги чехословацькому урядові проти посягань німецьких нацистів.

Водночас до Праги прибуває делегація і делегація від Словаччини, яка домагалась автономного статусу у Чеській державі.

29–30 вересня 1938 р. відбулася Мюнхенська конференція. Лідери європейських держав — Гітлер, Даладьє, Муссоліні й Чемберлен — згодилися на відторгнення від Чехословаччини та передачу Німеччині Судетської землі. Новий уряд Чехії вирішив перетворити свою державу у федерацію і переорієнтувався на Берлін. Але автономія була дозволена тільки словакам.

Вони й почали вже 6 жовтня утворювати свій уряд. 7 жовтня в Закарпатті проходили складні переговори між двома українськими суспільними течіями — москвофілами та народовцями, які домовилися про посилку до Праги спільної делегації. Щоправда, празький уряд ще кілька днів зволікав із визнанням автономності Карпатської України. Нарешті 11 жовтня 1938 р. під тиском прибулої делегації був затверджений і автономний уряд Карпато–Української держави. Його очолив москвофіл Андрій Бродій, Августин Волошин та інші патріотичні лідери краю. Таким чином, державність у Закарпатті з’явилась не внаслідок внутрішньої боротьби населення за неї, а в результаті дипломатичної гри європейських держав, зокрема Німеччини.

Населення Закарпаття зустріло цю акцію — проголошення автономії — з величезним піднесенням, демонстраціями, мітингами, зі співами українського гімну. Ця історична подія була зафіксована Першим маніфестом Центральної Народної Ради в Ужгороді. Зокрема, в ньому говорилося: “По довгих століттях тяжкої неволі наш Український Народ став дійсним власником нашої Срібної Землі, нашої Батьківщини Підкарпаття. Від сьогодні на нашій Землі буде володіти наш народ без чужого опікунства. З цього історичного факту радіє увесь наш Український Народ”.

В історії Закарпаття започаткувалась нова доба — доба державницького існування. Маленька частина українського народу в Закарпатті створила свою автономну державність — Карпатську Україну, вперше в історії тут був утворений український уряд. Це була видатна подія в історії всього Закарпаття і всієї України.

Та невдовзі цей закарпатський уряд, який очолювали в основному консервативні угодовські лідери, був викритий як таємне пособництво територіальним претензіям уряду Угорщини, яка посилила свої посягання щодо Закарпаття. Празький уряд заарештовує Бродія і його прихильників і натомість формується уряд на чолі з отцем Августином Волошиним. Це було 27 жовтня 1938 р.

Українська Народна Рада звертається до народу із закликом підтримати цей новий уряд на чолі з “батьком нашого національного відродження”. “Помагайте собі, і Бог нам допоможе” — такими словами завершувалась ця відозва. Численні маніфестації, мітинги підтримки по всьому краю під жовто–синіми прапорами залили Закарпаття. Водночас українці виступили і проти домагань Угорщини забрати собі ці українські території. “Підкарпаття не дамо!” — такі були гасла демонстрантів.

2 листопада 1938 р. європейські держави на домагання Угорщини, яку підтримала й Італія, погодились віддати їй частину Карпатської України та Словаччини. Зокрема Угорщині були передані Ужгород, Мукачеве, де переважало українське населення, а також Берегове з родючими землями Надтисянської долини. Волошин закликав українців до витримки, “закатавши рукави”, розбудовувати свою державу, столицю якої було перенесено до Хуста. У листопаді 1938 р. розпочалась угорська окупація й інших районів Закарпатського краю, яка супроводжувалась арештами і побиттями активістів українського руху.

Уряд Волошина почав створювати військові загони Організації національної оборони (ОНО). Передусім була створена військова організація “Карпатська Січ”, до якої вливались українські старшини, що брали участь ще у громадянській війні в Україні і в Галичині, представники ОУН та інших патріотичних організацій. Був сформований жіночий відділ Організації національної оборони на чолі зі Стефанією Тисовською.

Новий Крайовий уряд створював власну адміністрацію, торговельну мережу, господарське життя, судові органи, шкільну освіту, пресу, власну церкву, яка була греко–католицькою і яку очолив, за підтримки Ватикану, єпископ Олександр Стойка. Уряд приділяв увагу і національним меншинам краю.

Патріотичні сили відновили свої домагання щодо повної автономії Карпатської Русі — Срібної Землі. Українські патріоти всюди заявляли про свою моральну підтримку закарпатським українцям. Особливо велике враження факт існування Карпатської України справив у Галичині, яка мала ще не вичерпані до кінця сили національно–визвольного руху. Українці Галичини вбачали в цьому явищі перший крок до відродження соборної і незалежної України. З усіх кінців до Закарпаття йшли пожертви у розмірі піввідсотка річного заробітку в ім’я розбудови цієї держави. 12 лютого 1939 р. за рішенням уряду тут відбулися вибори до Першого сойму Карпатської України. Це були перші таємні, рівні, прямі вибори до законодавчого органу влади, які обрали до нього 32 посли.

У зверненні до народу Волошин із радістю констатував, що вибори показали високу політичну зрілість і національну свідомість народу, рівно ж солідарність та любов один до одного, зрозумівши “наші спільні інтереси”.

Сойм планувалося скликати 15 березня 1939 р. Це був період гострого напруження між Прагою і Хустом та збройних сутичок між чеськими і українськими військовими частинами. А в ніч з 13 на 14 березня розпочався новий наступ угорських військ, які прагнули тепер захопити всю територію Закарпатського краю. Напередодні ж — нова подія: Словаччина проголосила свою самостійність. Тому 14 березня Волошин виступає по радіо і заявляє про зміни у зв’язку з цим міжнародної ситуації і, не чекаючи офіційного рішення сойму, рішуче проголошує незалежність Карпатської України.

15 березня вже під гуркіт угорських гармат і скорострілів отець Августин Волошин відкрив сесію сойму, заявивши про величезну важливість нинішнього історичного дня. “Боже провидіння дозволило мені відкрити Перший сойм Карпатської України словами Тараса Шевченка: “Встане Україна, світ правди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти… ” Сойм затвердив уряд на чолі з Волошиним як президентом уряду Карпатської України та прем’єром Юліаном Реваєм і прийняв Конституційний Закон, частину І, який починався словами: “Карпатська Україна є незалежна Держава”.

Світова преса заговорила про недалеке визволення всієї України за допомогою Німеччини. Навіть російська еміграція повірила в таку можливість, і голова Дому Романових на еміграції великий князь Володимир поїхав до Берліна ще наприкінці грудня 1938 р. просити для себе київський престол. Хоча вся російська еміграція, як і більшовицький СРСР, категорично виступали проти можливого відриву України від Росії.

Дипломати з Москви ще за існування автономної Карпатської України писали, що “Карпатська Україна як кристалізаційний пункт українського самостійницького руху — в сучасну пору найбільша загроза для Совєтського Союзу. Совєтський Союз вірить, що в цій справі він має спільні інтереси з Польщею”, — тобто, “спільні інтереси”, аби не допустити будь–якої автономії чи державності для українців. І справді, уряд СРСР на окупацію Закарпаття угорськими військами обмежився, лише про око, дипломатичною нотою. Ніяких конкретних дій не було вчинено і безгласною радянською Україною.

Отже, проти цієї маленької української держави виступали і на Заході, і на Сході. А тим часом нацистська Німеччина прагнула повністю розвалити Чехословаччину, забравши її землі, а далі — послабити СРСР. І серед цих планів був план створити “велику Україну”, відірвавши її від Радянського Союзу. Тому вона й дала згоду Угорщині, своїй союзниці, на окупацію Закарпаття, яка розпочалась 13 березня 1939 р.

“Карпатська Січ” вступила в героїчну оборону своєї Батьківщини — за повної індиферентності Англії та Франції, проти волі Італії та Німеччини. Більше того, уряд Німеччини в телеграмі своєму представникові у Хусті просив передати урядові Карпатської України, що “уряд Німеччини радить йому не чинити опору”.