Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

І справді, ця політична організація, що діяла підпільно, була заснована на жорсткій централізації. ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів на українських землях. Вона видавала свої газети, журнали (“Юнак”, “Сурма”, “Розбудова нації”), організовувала саботажі проти дій польського уряду, влаштовувала терористичні акти. Польська влада у відповідь проводила масові арешти оунівців. 1934 року в Березі Картузькій вона створила концтабір, у якому перебувало 2 тис. українських в’язнів. Гонінь зазнавали і представники легальної української опозиції.

З 1935 р. Польща відмовилася від попередніх своїх обіцянок дотримуватися прав національних меншин. Нова її конституція проголошує найвищою цінністю суспільства інтереси держави, а її глава — маршал Юзеф Пілсудський — дістає необмежені повноваження. Військові починають відігравати велику роль у внутрішній державній політиці. Саме вони розпочали активну політику “поділяй і владарюй”, роз’єднуючи гуцулів, лемків і бойків, заявляючи, що лемки — самостійне і відмінне від українців національне утворення, що босонога українська шляхта чужа українському селянинові тощо.

На Волині і в Холмщині влада почала передавати православні храми греко–католикам, а також руйнувати їх (на 1939 р. було зруйновано 190 храмів). На Поліссі і в Холмщині діяла терористична організація “Кракус” із польських колоністів, які нападали на українські села, змушували селян переходити в католицьку віру і т. д.

На це насильство оунівці відповідали своїм терором. Відомо, що війною війни не зупинити — лише мирними домовленостями. Але ніхто не поступався, тероризм набирав нової сили. Проти нього офіційно виступили і деякі українські організації — УНДО, парламентська група в сеймі, а також авторитетний митрополит греко–католицької церкви Андрей Шептицький. Проте ОУН відкидала всі звинувачення, звинувачувала інших у “нерозумінні справжніх шляхів визволення”.

Одночасно в західноукраїнських землях діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена 1919 року. Вона також організовувала селянські страйки, саботажі, але її діяльність постійно стикалась із протидією компартії Польщі, до складу якої вона входила, а також компартії радянської України — КП(б)У і, звичайно ж — і ВКП(б). Та і в самій партії відбувалися розколи.

Проте КПЗУ намагалася проводити незалежну лінію в інтересах України. Зокрема вона 1927 року виступила проти припинення “українізації” в радянській Україні, виступила на захист репресованого Шумського та інших діячів культури. Це викликало підозру в українських і московських комуністичних лідерів щодо зв’язку політичних партій Західної і Наддніпрянської України.

Догматиків у Радянському Союзі дратувала позиція КПЗУ, яка, засуджуючи лідерів ОУН, позитивно оцінювала “низовиків” — рядових діячів ОУН–УВО, “які хочуть і фактично борються за національне відновлення українського народу з–під польської окупації”. Це вже було занадто. І Москва, що вирішувала долю всього комуністичного руху в Східній Європі, через III Інтернаціонал зробила все, щоб припинити діяльність КПЗУ. Справа завершилася розпуском і ліквідацією її діяльності. Це завдало значного удару в справі консолідації політичних сил західноукраїнських земель у боротьбі за своє визволення.

Отже, наприкінці 30–х років український політичний рух у Східній Галичині був роз’єднаний ї знесилений через розколи всередині самих політичних утворень і через розкольницьку діяльність як польського окупаційного режиму, так і діячів комуністичних партій з СРСР.

На землях Північної Буковини, які в листопаді 1918 р. при потуранні Антанти загарбала Румунія, відразу був установлений воєнний режим, який проіснував з невеликою перервою до кінця 30–х років. У цьому краї ще з більшою силою, ніж у Східній Галичині, проводилася політика денаціоналізації і румунізації місцевого — автохтонного — населення, яке було оголошене “українізованими румунами”. Тепер Бухарест ставив своїм офіційним завданням повернути їх до свого “румунського первородства”. З цього приводу 1924 року був виданий спеціальний декрет міністерства освіти, в якому говорилося, що “громадяни румунського походження, які втратили свою материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання”.

Ще гіршим було становище українського населення в Бессарабії.

На 1924 рік у Буковині зі 168 українських народних шкіл не залишилося жодної української школи. Повністю був румунізований і Чернівецький університет. Цей край перетворився у найбільш визискувану колонію румунської держави, що дало можливість більшовикам 1919 року підняти в Бессарабії велике селянське повстання. В період 1928–1938 рр. в Буковині пожвавлюється культурно–просвітницький рух — тут створювались хори, театри, студентські гуртки, українські видання. Проте 1938 року більшість їх була розпущена.

Найбільший вплив тут серед населення мала ОУН і діячі націоналістичного напрямку, які 1927 року створили в цьому краї Українську національну партію. Вона була нечисленною, мала підтримку серед молоді і працювала в глибокому підпіллі.

Легшим було становище українців, що жили в Закарпатті, яке відійшло до складу Чехословацької держави — за добровільним рішенням української еміграції в США та Чехії (договір у Скрентоні, листопад 1918 року). Чеська держава на той час була найбільш розвиненою і найбільш демократичною на терені Східної Європи, що прагнула модернізувати усі краї своєї держави. Цей процес торкнувся і Закарпаття. Значна частина українських селян–русинів, чи карпатоукраїнців, унаслідок земельної реформи дістала додаткові земельні наділи, уряд намагався вкладати в економічний розвиток краю певні кошти, хоч їх було недостатньо. І тому в період важких 30–х років, коли країну охопила депресія, населення тут жорстоко потерпало від нестатків.

Іншою була політика в галузі освіти: в школах і гімназіях, кількість яких зростала, громадяни мали право самі обирати мову навчання. Тут безперешкодно діяли організації “Просвіти”, товариство русофілів ім. Духновича, хори, театри. Опинившись у становищі панівної нації, чехи почали вдаватися до створення єдиного “чехословацького” народу і централізованої держави. Нову конституцію Чехословаччини було прийнято без участі карпатських українців–русинів. Чеські урядовці заводили тут колоніальні порядки, витісняючи з посад українців.

Великий вплив уподовж 20–30–х років у Закарпатті мали консервативні москвофільські організації, що посунули туди із Галичини і Буковини, оскільки там перевагу в суспільному житті дістала національно свідома течія. Чеська ж адміністрація підтримувала москвофілів, які боролися проти українського національного відродження краю.

Офіційно цю територію називали “земля без імені”. Але й тут народовська патріотична ідея здобула більшої підтримки серед населення, її провідниками стали засновники українського просвітянського руху священик Августин Волошин та Михайло і Юліан Бращайко. Суспільний процес ішов у напрямку національного самоусвідомлення, і вже до 1938 р. українське населення Закарпаття, як свідчить дослідник цього питання доктор Петро Стерчо, у більшості своїй позбулося русофільських чи москвофільських впливів та одностайно стало домагатися перетворення Закарпаття в автономну територіально–адміністративну одиницю Чехословацької держави.

Коли ж розпочалися вибори до чеського парламенту, карпатоукраїнцям довелося вибирати своїх сенаторів аж з–посеред 15 політичних партій. Пізніше їх було вже 32.

Українці Закарпаття і, зокрема їхня діаспорна частина — американські русини, не раз вдавались до Ліги Націй щодо утворення тут автономії краю. Але ця авторитетна міжнародна організація не визнавала і не помічала малих і слабосилих народів, право яких трактували однобічно, лише як право бути асимільованими.

У міжвоєнні роки в Закарпатті велику роль відігравали такі громадські організації як Центральна Руська Народна Рада та “Просвіта”, що виникла 1920 року, а також Руська християнська народна партія на чолі з отцем Августином Волошиним.

У процесі демадяризації “збаламученої напівінтелігенції та духовенства”, яке насаджувало населенню москвофільські суспільні ідеали, провідну роль мала “Просвіта” з її численними філіями в провінції. Селянські маси легше сприймали нове національно–політичне світобачення, аніж вихована в мадярському дусі закарпатська інтелігенція, яку важко було вирвати з сяєва мадярської культури і кинути в море національного руху свого власного народу.