Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Український комуністичний уряд і його новий глава Панас Любченко, який цю Конституцію затверджував, не могли нічого змінити. З його доповіді на з’їзді Рад вимальовується, що сам факт наявності Конституції України свідчить про непохитність відродження Української держави. З великою мужністю в тих умовах він говорив про “почуття національної гордості”, яке народилося в українців “разом із народженням

Радянської України, суверенної пролетарської держави”. Ця думка про національну гордість і гідність, яку він настирно повторював у своїй доповіді, створювала почуття оптимізму й віри у майбутнє України. І це, безумовно, насторожувало центр.

Тож не дивно, що на початку 1937 р. з політичної арени в Україні зникає Постишев і його найближчі соратники, які вже не задовольняли Сталіна, бо почали сумніватися в правильності його політики. Постишев був відсунутий на рівень провінційного партійного керівника, згодом виключений з партії і помер нібито від туберкульозу в кремлівській лікарні. За ним був усунутий командуючий Київським військовим округом І. Якір; тихо зійшов з політичної арени начальник НКВС Балицький, сліди якого зникли на Далекому Сході…

У травні 1937 р. збирається ХІІІ з’їзд КП(б)У, на якому від імені ЦК звітував С. Косіор. Це був останній з’їзд в історії Комуністичної партії України, в якому брала участь низка відомих, ще не заарештованих проводирів українських комуністів — Любченко, Косіор та ін., які з піднесенням, щиро говорили про українську суверенну державу та у своїх виступах досить критично засуджували “колонізаторську русифікаторську політику царського уряду” в Україні, натякаючи, що сучасна їм політика російських більшовиків була такою самою. Цікаво, що на з’їзді членами Політбюро були обрані колишні представники уже розгромлених на цей час боротьбистів — це був Любченко, який стояв на державницьких позиціях, Попов, колишній меншовик, що написав ряд викривальних праць з теорії російського великодержавного шовінізму та ін. Українські комуністи, отже, ніби підпільно відновлювали багатопартійність, сумнівалися в політиці диктатора Сталіна. І це призвело до нового вибуху.

Ще 13 травня 1935 р. при ЦК ВКП(б) була створена комісія безпеки, до якої входили Сталін, Єжов, Вишинський, Маленков. Її завдання полягало у відшукуванні й знищенні “ворогів народу”. Численні комісії й агенти цієї організації тепер раптом з’явилися і в Україні. Спеціальні особисті кур’єри відправляли до Москви якісь документи. Український ЦК поставив вимогу надавати йому копії цих документів та звітів. У відповідь восени 1937 р. Москва споряджує в Україну нову комісію “із спеціальним завданням”, зміст якого ніхто не знав. До цієї комісії увійшли Молотов, Єжов, Хрущов.

Одночасно до Києва прибуло кілька ешелонів “особливих” військ, згадував пізніше А. Авторханов. Поряд із українським НКВС розташувався “пересувний” московський НКВС, війська Київського військового округу були з Києва чомусь виведені, а натомість введені сибірські військові частини. У цих умовах облоги столиці в Києві розпочався Пленум ЦК, місце засідання якого контролювалось чекістами і особливими, привезеними із Москви військами. Керівник цієї акції Молотов та генеральний комісар державної безпеки Єжов не довіряли навіть українським чекістам. У своєму виступі на пленумі ЦК Молотов заявив, що все ЦК ВКП(б) не довіряє українським партійним і державним діячам і запропонував вивести зі складу керівних партійних органів Косіора, Хатаєвича, Попова, Петровського, Любченка та “обрати” першим секретарем ЦК КП(б)У Хрущова. Українське політичне керівництво одностайно висловило недовіру Москві, наперекір грізним виступам московських комісарів.

Тоді приїжджі московські чиновники оголосили в Києві військовий стан і заарештували всіх членів українського ЦК та уряду. Хрущов був проголошений першим секретарем ЦК, якого фактично вже не існувало. Засідання Пленуму було перенесене на наступний день у приміщення “пересувного” — московського — НКВС. Дослідники та мемуаристи тих подій доходять висновку (оскільки документів ніяких не збереглось), що українським керівникам був пред’явлений ультиматум скласти з себе повноваження членів Політбюро й затвердити на Пленумі першим секретарем Хрущова. Українці категорично відмовились виконати цей ультиматум. Тоді Молотов запропонував усім учасникам пленуму переїхати до Москви для спільної наради з партійним керівництвом. Більшість членів Політбюро погодилися, сподіваючись, що там вони зможуть остаточно порозумітись.

Проте голова українського уряду Панас Любченко категорично відмовився перебиратися до Москви. Він назвав поведінку московських комісарів провокаційною і завойовницькою, що має свої давні історичні корені. Він твердив, що українські справи потрібно вирішувати тут, а не в Москві. Та більшість учасників Пленуму його не послухала.

Це була остання і, може, найблискучіша в його житті промова. Голова уряду, позбавлений будь–яких прав у своїй державі, без армії, без охоронців, без поліції зрозумів, що він — один. Навіть без власного народу.

29 серпня 1937 р. він і його дружина покінчили життя самогубством. Так завершив своє життя один із активних політичних діячів України, що створював у 1920 р. УКП (Українську компартію), а потім перейшов до КП(б)У і вірно служив більшовикам, виступаючи навіть “громадським обвинувачем” на процесі СВУ 1929 року…

Переговори членів українського Політбюро зі Сталіним призвели до тотального погрому вищих партійних, урядових, господарських і культурних організацій України. Все Політбюро і кандидати до нього (16 осіб) були знищені. Загинуло все оргбюро ЦК, усі секретарі ЦК, в тому числі Косіор, Хатаєвич, Попов, із 62 членів і 40 кандидатів ЦК КП(б)У залишилося тільки двоє. Весь уряд — 17 осіб — був заарештований. Далі були знищені майже всі секретарі обкомів партії, члени бюро обкомів, голови й члени президій облвиконкомів, міськрад, райпарткомів і райвиконкомів, керівники багатьох підприємств, Спілка письменників України, наукові та педагогічні кадри, культурно–просвітні установи та організації. Арешти йшли під гаслом боротьби з націонал–фашистською організацією в Україні… З Москви тихенько приїздили якісь невідомі люди і посідали місця в обкомах, райкомах, облвиконкомах, які тривалий час залишались вільними після арештів українських урядовців.

На 1938 р. радянська Україна лежала розчавлена більшовицьким центром, який поставив завдання знищити всю українську інтелігенцію, всю партійну верхівку, що були хоч якоюсь мірою, хоч номінально носіями ідеї суверенної української держави. Серед них були не лише українці за походженням, а й представники інших національностей, які, працюючи в Україні, розуміли необхідність існування української державності і вважали, що саме радянський, комуністичний тип державності вирішує цю проблему остаточно.

Але кривава операція центру знищила ці партійні й державні кадри. Микита Хрущов довершив чистку партійних і державних кадрів до січня 1938 р. З лютого 1938 р. головою українського уряду був призначений Дем’ян Коротченко. За законами ці посадові чиновники мали обиратися з’їздом партії та рішенням Верховної Ради України. XIV з’їзд партії — “хрущовський” — і новообрана 1938 року Верховна Рада УРСР не обирали вже своїх лідерів — цих призначених Москвою вищих посадовців — Хрущова і Коротченка —тепер вони лише формально затвердили.

Після цього диктатуру більшовицької партії та її вождя Сталіна здійснювали в Україні його довірені особи — Хрущов і Коротченко. В 1939 р. зменшилась, хоч і не припинилась зовсім, друга хвиля кривавого терору проти українського народу. Україна була перетворена в складову частину союзної імперії. За це вона заплатила мільйонами життів українських селян, творчої інтелігенції, партійних і державних керівників, які повірили в ідею радянської влади і більшовицького суспільства.

Разом із розгромом цих носіїв державності були знищені й рештки державницького суверенітету Радянської України. Конституція 1937 року залишилась тільки демагогічним прикриттям прямого централістськодиктаторського правління більшовицького центру, який вдавався до таких маскарадів, як конституція, рівноправність громадян, право республіки на вихід із СРСР тощо.

Фактично ж Радянська Україна наприкінці 30–х років повністю втратила свій суверенний державницький статус.

Боротьба за українську державність на західноукраїнських землях

На західноукраїнських землях з новою силою відновилась у 20–30–х роках боротьба за суверенне державницьке існування. Вона відбувалась у тяжких умовах окупаційних режимів тих держав, до яких після Першої світової війни з допомогою країн Антанти відійшли значні українські території.

Так до відновленої Польської держави відійшла Східна Галичина і частина Волині, до Румунії — Буковина, до Чехословаччини — Закарпатська Русь. На цих українських землях мешкало: в Галичині 8,9 млн осіб, з них 5,6 млн українців (за переписом 1931 року); майже 0,8 млн українців було у Буковині і 0,76 млн українців — у Закарпатті.

У східній Європі це була єдина численна нація, що не змогла домогтися відродження своєї держави (на відміну від фінів, румунів, чехів, поляків, угорців) — після завершення Першої світової війни. І це трапилося, незважаючи на те, що національна самосвідомість галичан, їхня суспільна організованість зробила з них свідомих громадян, які вперто домагалися відновлення своєї державності, починаючи ще з XIX ст., і які, зрештою, відновили її 1918–1919 рр. у вигляді Західноукраїнської Народної Республіки, що офіційно та юридично з’єдналась з Українською Народною Республікою (Акт злуки — 22 січня 1919 р.).