Розділ «Європа і Порожнеча»

«Я приїхав сюди поглянути на минуле, не на майбутнє, бо його тут немає… Тут є тільки непоказна, третьосортна сучасність працьовитих, але пограбованих інтенсивністю історії цього місця людей. Більше тут уже ніколи нічого не станеться, крім хіба що вуличних заворушень чи землетрусу», — написав він в есе «Подорож до Стамбула». Щоправда, було це в далекому 1985 році. З відтоді багато що змінилося. А самого Бродського, на жаль, немає на світі (поет не зміг зрозуміти і прагнення України отримати незалежність).

Значне місце в своєму есе Бродський приділяє питанням релігії, взаєминам між християнством і ісламом, західною та східною християнськими церквами.

Висловлю особисту думку: якщо Туреччина в XXI сто-літті вирішить взяти на себе роль регіонального лідера і, можливо, навіть одного зі світових лідерів, вона буде змушена проводити політику віротерпимості.

Російський футуролог Сергій Переслєгін вважає, що віротерпимість не завадила б і Росії. За його словами, «бажано спонукати Російську православну церкву до визнання Мухамеда пророком». Від себе додам, що Ісус (Іса) цілком визнаний пророком в ісламі, так само, як і Адам, Авраам, Ісаак та інші персонажі Старого Завіту.

У цьому плані цікавою є антиутопія Андрія Волоса «Масковська Мекка», в якій описується недалеке майбутнє, де панує режим віротерпимості в результаті злиття християнської і мусульманської культур. Щоправда, «злиттю» передують бурхливі події, про які в книзі сказано побіжно, але згадка мінарету Марних жертв свідчить про те, що ці події були кривавими.

Переслєгін також вважає, що Росія не є окремою цивілізацією, як, наприклад, ісламська або європейська християнська цивілізації, а є певним місцем, де інші цивілізації обмінюються смислами (мені особисто ця ідея дуже імпонує, одразу уявляю, як обмін «смислами» між цивілізаціями відбувається у БГ або Пєлєвіна). Принаймні, так Переслєгін висловлювався в 2000-х, і, якщо він переглянув за цей час свої погляди, то я готовий перейняти це знамено з його рук.

Ризикну навіть розвинути думку — на відміну від тієї ж Туреччини, яка, як мені здається, «нанизує» на якийсь стрижень інші цивілізації, Росія діє інакше — вона бере якусь цивілізаційну модель і повністю інкорпорує її в своє тіло, попередньо звільнивши його цілком від колишнього вмісту. Так сталося під час татаро-монгольського іга, коли на звалище історії була відправлена візантійська модель, яка свого часу також зайняла місце колишніх конструкцій.

Петро I змінив — як старе російське вбрання на нове європейське — усталений століттями уклад, який пережив смуту, змови, війни. Але, як каже Роман Шпорлюк, цар-реформатор освіжив лише фасад російського життя.

«Цар Петро вважав, що європеїзація — це введення військової техніки, промисловості, будівництво каналів і т. п., проте він був проти юридичної європеїзації. Він створив Санкт-Петербург, але в ньому не було міської ради, не було самоврядування. Можна ж було взяти приклад з Амстердама або з Лондона, інших міст Європи. Всі вони мали свої виборні органи, чіткий юридичний статус. Для Петра європеїзація не включала конституційної системи — того, що називають правовою державою», — сказав історик (інтерв’ю в «Історичній правді», 12.02.2012).

У 1917 році створена Петром владна модель була демонтована. Люди, що ще вчора побожно хрестилися, з незрозумілою люттю скидали хрести з церков. Потім, через 70 років, з тим же фанатизмом концептуально ті ж люди, а насправді їхні онуки, ставили хрести на колишнє місце, били поклони, каялися, відрікалися від радянської атеїстичної бездуховності. Сьогоднішня російська влада абортує громадянське суспільство, вирізаючи з державного тіла нерозвинений ембріон лібералізму, замість нього запихаючи якусь суміш із знайомих вже лего-пазлів радянського та імперського зразка. До чого призведе цей експеримент — важко навіть собі уявити.

У Росії, як мені здається, була б неможливою Ай-Софія з її прибудованими мінаретами ззовні і християнсько-мусульманським декором усередині. На жаль, російський шлях — це знести храм, побудувати на його місці басейн, потім ліквідувати басейн і знову звести храм. Перетворивши його в святая святих, осквернення якого карається дуже жорстоко. Років 30 тому хуліганська витівка в Храмі Христа Спасителя була б підтримана владою як антиклерикальна, цілком можливо, тими ж людьми, які сьогодні верещать про образу почуттів віруючих. Плювати вони хотіли на почуття не тільки віруючих, а й узагалі всіх громадян однієї шостої частини суші.

Якщо Росія — справді «місце обміну цивілізацій смислами», то виникає цілком резонне питання: чи залишаються ці смисли в самій Росії? Судячи з того, що ми спостерігаємо, навряд.

Цивілізація передбачає безперервність розвитку, всупереч революціям і війнам, як, наприклад, у Китаї (Мартін Жак у книзі «Коли Китай керуватиме світом», 2009 р., якраз і закликає розглядати Китай не як національну державу, а як державу-цивілізацію). У Росії ж те хороше, що змогло прорости крізь мерзенність радянської дійсності, було відкинуте цілком і повністю. З капіталізму теж чомусь взяли найогидніше.

Як сказав в інтерв’ю виданню «Слон» (опубліковано 13.09.2012 р.) професор Колумбійського університету Річард Вортман: «…в російській історії занадто мало порядку, безперервності історії менше, ніж в інших країнах, і дуже важко виділити єдину лінію. Це одна з моїх головних думок в розумінні російської історії: її непослідовність, різкі розриви».

Ще одна думка з приводу російської історії, яку я зустрічав у кількох людей: історія Росії рухається не лінійно, а по колу (рух, хода, біг, блукання, навіть політ, але головне — по колу).

Не можу знову не звернутися до вже цитованого мною філософічного листа Петра Чаадаєва.

«Одна з найбільш сумних рис нашої своєрідної цивілізації полягає в тому, що ми ще тільки відкриваємо істини, що давно вже стали прописними в інших місцях і навіть серед народів, які багато в чому відстали від нас. Це відбувається тому, що ми ніколи не йшли пліч-о-пліч з іншими народами; ми не належимо до жодного з великих родин людського роду; ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу, і у нас немає традицій ні того, ні іншого. Стоячи ніби поза часом, ми не були діткнуті всесвітнім вихованням людського роду» — така от невесела думка.

І ще: «…стоячи між двома головними частинами світу, Сходом і Заходом, впираючись одним ліктем у Китай, іншим у Німеччину, ми повинні були б об’єднати в собі обидва великих начала духовної природи: уяву і розум, і поєднувати в нашій цивілізації історію всієї земної кулі. Але не такою є роль, що призначена нам провидінням. Більше того: воно ніби зовсім не було стурбоване нашою долею. Виключивши нас зі своєї добродійної дії на людський розум, воно полишило нас напризволяще, відмовилося будь-яким чином втручатися в наші справи, не побажало нічому нас навчити. Історичного досвіду для нас не існує; покоління і століття протекли без користі для нас. Дивлячись на нас, можна було б сказати, що загальний закон людства скасований стосовно нас. Самотні у світі, ми нічого не дали світові, нічому не навчили його; ми не внесли жодної ідеї в масу ідей людських, нічим не сприяли прогресу людського розуму, і все, що нам дісталося від цього прогресу, ми спотворили. З першої хвилини нашого громадського існування ми нічого не зробили для загального блага людей; жодна корисна думка не народилася на безплідному ґрунті нашої батьківщини; жодна велика істина не вийшла з нашого середовища; ми не завдали собі клопоту нічого вигадати самі, а з того, що вигадали інші, ми переймали лише оманливу зовнішність і марну розкіш…»

Сьогодні геополітичний центр ваги зміщується в Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Багато хто вже встиг охрестити прийдешнє століття століттям Азії. Але Азія — неоднорідна і представляє собою різні цивілізації. Це і конфуціанський Китай (а також Японія, Корея), і буддійські В’єтнам, Камбоджа, й індуїстська Індія, а також різноликий іслам.

Європа і, ширше, Захід, «загниває» (хоча Захід «загниває» ще з часів «холодної війни» і відтоді виділяє досить приємний аромат, зовсім не характерний для гниття). А «занепад Європи» майже 100 років тому оголосив ще Освальд Шпенглер.