Розділ VIII Наступні дні

Реакція Української православної церкви

10 липня Полікарп, єпископ Луцький православної церкви в Польщі (після Другої світової війни – митрополит Української автокефальної церкви в діаспорі) написав своїй пастві: «Сповнилась наша відвічна мрія… Не треба нам партій, не треба нам боротьби між собою. Всі мусимо об'єднатися при нашій Святій Православній Церкві, при нашому урядові, при нашому Національному Проводові».[240]

Упродовж наступних десятиріч ці листи стали для комуністів ще одним приводом для того, аби вирубувати під корінь обидві українські церкви. Теза: «підтримка Гітлера, співробітництво з німецько-фашистськими окупантами» – ніяких інших доказів не потребувала.

Зауваження автора

Історична справедливість вимагає, зокрема, не тільки встановлення всіх (наскільки це взагалі можливо) фактів та аналізу обставин, в яких вони мали місце, але й порівняння їх з іншими подібними часами, місцями, обставинами, подіями.

Реакція Російської православної церкви та Всебілоруського православного собору

У цьому сенсі надзвичайно показовим є ставлення до самого факту початку німецько-радянської війни такої організації, як Російська православна церква. Перший, побіжний погляд у цьому напрямку показує: своїм «другим» народженням РПЦ у буквальному розумінні цього слова зобов'язана німецько-радянській війні. Після двадцятилітніх радянських лихоліть – знищення церков, єпископів, священиків, монахів та монахинь, тотального руйнування культових споруд, звичайного для комуністів грабунку церковних цінностей, скасування ними елементарних людських моральних та етичних норм, початковий розгром Червоної армії, втеча партійних та радянських керівників з окупованих ними територій сприймалася духовенством, віруючими якщо не з ентузіазмом, то вельми позитивно.

Православне духовенство вітає визволителів

Для такого ставлення підстав було більше, ніж досить. Нагадаю, станом на 1941 р. на всій території СРСР залишилося лише 100 з декількох тисяч храмів, лише чотири з декількох десятків єпископів. Німецька окупаційна влада не перешкоджала відновленню релігійного життя на окупованих нею радянських територіях – за найкоротший час тут відкрилося не менше 1000 храмів РПЦ.[241] Церковні ієрархи писали до Адольфа Гітлера: «караючий меч Божественного правосуддя впав на радянську владу, на її прибічників та однодумців. Христолюбивий Вождь німецького народу закликав своє переможне військо до нової боротьби, до тої боротьби, на яку ми так давно чекали – до освяченої боротьби проти богоборців, катів та насильників, які засіли у Московському Кремлі…». Це – цитата із звернення архієпископа Серафима (Ляде) (1883–1950), архієпископа Берлінського та Німецького Російської закордонної православної церкви. Час – червень 1941 р.

«Кров, яка стала проливатися на російських полях 22 червня 1941 р., є кров, яка ллється замість крові багатьох тисяч російських людей, які невдовзі будуть випущені з усіх тюрем, застінків і концтаборів Радянської Росії… В це чисто російське (і тільки російське) свято, з'єднане з днем воскресіння, почалося зникнення демонських криків «Інтернаціоналу» з землі російської… Літо прийшло. Близько російська Пасха». Це – митрополит Серафим (Лук'янов) (1879–1959), першоієрарх Західно-Європейської єпархії РЗПЦ.

«Нехай буде благословенним час та день, коли почалася велика та славна війна з III Інтернаціоналом. Нехай благословить Всевишній великого вождя німецького народу, який підняв меч на ворогів самого Бога… » Це – телеграма Всебілоруського церковного собору А. Гітлерові. Час – 1942 р.

Перший в історії Всебілоруський Православний Собор в Мінську – А. Гітлеру: «від імені православних білорусів шлемо вам, пане рейхсканцлер, сердечну подяку за звільнення Білорусі від московсько-більшовицького безбожного ярма, за надану можливість вільно організувати наше релігійне життя у формі Святої Білоруської Православної Автокефальної Церкви і бажаємо найскорішої перемоги вашій непереможній зброї». Підписи – архієпископ Філофей (Нарко), єпископи Афанасій (Мартос) та Стефан (Севбо).[242]

І так далі. І таке інше.

Реакція української громадськості (продовження)

22 липня у Львові відбулися збори такої собі «Української ради сеньорів». Учасники прийняли присягу на вірність новопроголошеній/відновленій Українській Державі. Скажу відразу – ані списку «сеньорів», ані будь-яких відомостей про її попередню/наступну діяльність цієї Ради особисто я не знайшов. Можливо, не там шукав…

Поза тим у машинописному оригіналі «Присяги» читаємо:

«УКРАЇНСЬКА РАДА СЕНЬОРІВ У ЛЬВОВІ

ДО ВИСОКОПОВАЖНОГО ПАНА

Степана БАНДЕРИ (в місці постою)

В прилозі пересилаємо постанову Української Ради Сеньорів у Львові до відома і переведення.