Розділ VIII Наступні дні

брат Богдан – розстріляний десь у Херсонській області УРСР;

брат дружини і теща – загинули за приналежність до родини Бандер;

сестри Володимира та Олександра – запроторені до ГУЛАГу.[235]

Реакція ОУН

Наступними днями (мабуть, це сталося 1 липня) відбулося «надзвичайне засідання ПУН у полк. Мельника». Завдяки детальному описові З. Книша дізнаємося про таке.

Найперше, вказує Книш, Львівська подія захопила націоналістичне середовище зненацька: ніхто нічого не знав, інформацію отримували один від одного. Висновок: отже, «стоїмо перед загадкою». В цьому контексті З. Книш підкреслює, зокрема, такий абсурдний аспект всієй справи: українців закликають «до послуху Степанові Бандері, – навіть не Толові зімпровізованого «уряду», «тільки провідникові партії».

Після напруженого обговорення Мельник ухвалює таке рішення: «аналіза ситуації не дала підстави для наглих рішень Проводу українських націоналістів. Заждемо кілька днів до її вияснення…Але, якщо вістка правдива,…тільки один шлях може стояти перед нами як Організацією українських націоналістів: стати на службу української держави».[236]

Далі, – пише З. Книш, – голова ПУН звернувся із таким зверненням: «…закликаю всіх тих, що виступили проти Проводу українських націоналістів, вернути назад під прапори Організації… Членству ОУН наказую доложити всіх зусиль до здійснювання нашої позитивної програми, спрямувати енергію на творення нових, дійсних ціннощів та припинити в цей великий час полеміки та суперечки».[237]

Реакція української громадськості

6 липня у Львові відбулися сходини «наради чільних представників українського громадянства в справі консолідації всіх сил довкола ідеї відбудови української державності». 72 їх учасники ухвалили рішення, одна частина якого явно дисонувала з іншою:

– привітати «переможні німецькі війська під проводом великого вождя Адольфа Гітлера, що несуть українському народові визволення від більшовицького ярма та дають йому змогу відбудувати самостійну Українську державу» та

– «радіти акту консолідації українського громадянства на еміграції, довершеним у Кракові в дні 22.VI.1941 р., та закликати гаряче всіх українців-патріотів об’єднати у велику історичну хвилину всі творчі сили для розбудови Української самостійної держави, підкорюючись державному Проводові, проголошеному у Львові в дні 30 червня 1941 р.».

Відкривають список підписантів прізвища колишнього диктатора ЗОУНР, члени Директорії УНР Євгена Петрушевича та наступника митрополита Шептицького о. Йосипа Сліпого.[238]

Реакція УГКЦ

Підпис Й. Сліпого повинен був засвідчити українській громаді Галичини: митрополит Андрей позитивно ставиться до акції Стецька.

А чому, запитаємо себе, він мав ставитися до того негативно? Півторарічна радянська окупація, масове винищення чекістами-комуністами тисяч ні в чому не винних людей, масові грабунки місцевого населення, зґвалтування жінок (у т. ч. монахинь), безсудні арешти й розстріли та інші «цінності» радянського ладу, запроваджувані новими окупантами,[239] нічого, крім огиди, ненависті та бажання помсти у будь-якої звичайної людини викликати не могла. Митрополит Андрей, а це було самозрозуміле для всіх його сучасників, «звичайною» людиною не був. Навіть перебуваючи під враженням цих подій, під впливом інформацій про знищення комуністами членів його родини та їх співробітників, Шептицький видає 1 липня пастирського листа до духовенства і вірних. Прошу зауважити: в ньому немає щонайменшого натяку на помсту, жодного слова ненависті. Натомість є такі слова:

– «Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту Історичну Подію»;

– «Побідоносну Німецьку Армію вітаємо як освободительку від ворога. Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Краєвого Правління Західних Областей України Пана Ярослава Стецька».

Принагідно зауважимо: в листі йдеться все ж таки не про «Голову Державного Правління України», а «Голову Крайового Правління Західних Областей України»]

6 липня на подію відгукнувся єпископ Станіславський УГКЦ Григорій (Хомишин): «Благословляю Українську Самостійну Державу».