Розділ VIII Наступні дні

Якщо подивитись на декларацію 30 червня з формальної точки зору, то стає цілком очевидним: проголосивши відновлення Української держави в руслі Брестської мирної угоди 1918 p., «бандерівці» тим самим нібито визнали уряд УНР урядом всієї України, а уряд Стецька – лише крайовим органом західних її областей. Іншими словами, в українському емігрантському політичному середовищі (та й не тільки в ньому) могло скластися враження, що «уряд» Стецька є лише «крайовим представництвом» «уряду» Левицького. Сам Стецько то ясно розумів: «Українська держава була визнана Німеччиною вже у мирному договорі в Бересті-Литовсько-му 8 лютого 1918 р., тому у Львівському акті з погляду міжнародного права йшлося лише про відновлення раніше існуючого стану», – визнавав він.

Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. = відновленню УНР доби М. Грушевського та Української Держави доби гетьмана Павла Скоропадського

Іншими словами, Стецько визнав: Акт 30 червня означав не що інше, як відновлення або УНР (президент в екзилі Андрій Левицький), або Української Держави, голова якої гетьман Павло Скоропадський був живий-здоровий і жив у Берліні!

Я. Стецько діє

Колізію треба було якось розв’язати. Рішення знайшли таке: 3 липня «бандерівці» віртуально скликають віртуальне засідання віртуального Крайового Правління Стецька, на якому ухвалюють перший його документ «Постанова. Ч.1» такого змісту: «…я (тобто Стецько персонально, а не «уряд» як колегіальний орган управління. – Д. Я.) вирішив, як голова Краєвого правління Західних Областей України, перетворити з сьогоднішнім днем Краєве правління Західних Областей України в Українське державне правління, себто в тимчасовий Уряд Української держави – і піддати своє рішення під апробату українського народу на Всенародних зборах міст і сіл, як теж під опінію тих місцевих управлінь і громадських установ, які творились би не з безпосереднього почину Українського державного правління, а методом знизу».[211]

Одного дня після цього Стецько підписує листа Андрієві Левицькому,[212] в якому інформує про створення вже не крайового, а «Українського Уряду у Львові» та «висловлює надію», що Левицький «видасть відручне письмо, яким визнає Український Уряд у Львові і тим способом нитка української традиції знайде своє природне продовження в новому фактичному політичному стані на Україні». На завершення листа Стецько прямо пропонує адресатові політичного хабаря за таке визнання: «Ми притягнули вже й готові притягнути до співпраці й надовиле всіх українців – без огляду на їх політичні переконання. Будуймо спільну Суверенну Соборну від нікого не залежну Українську Державу», – такими словами завершує Стецько свого листа. І підписує його так: «ЗА УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЖАВНЕ ПРАВЛІННЯ Ярослав Стецько, голова».[213]

Що далі, то більше.

7 липня, все ще перебуваючи у Львові, Стецько підписує заяву, в якій повідомляє «міністерство закордонних справ у місті Берліні», що він, Стецько, як «заступник вождя ОУН – Степана Бандери і як голова Українського уряду», буде й надалі «діяти не інакше, як у повній гармонії із моїм національним обов'язком і не може відмовитися від започаткованої діяльності». З іншого боку, – підкреслює він, – «я не хочу ані затьмарювати потрібні українському народові дружні зв'язки, ані послаблювати допомогу Великонімеччині проти Москви і тому пропоную з висловленою повагою мої послуги».[214] 15 липня, під час допиту в Берліні, Стецько підтверджує: ніхто його головою уряду не обирав, натомість «провідник ОУН призначив мене керівником уряду».[215] В контексті цього твердження Стецька відразу зауважимо: він знову підмінює поняття. Адже голова ПУН Андрій Мельник ніколи такого не робив, а Бандера керівником ОУН ніколи не був. Претендував хіба на звання голови «Революційного проводу» ОУН.

Між цими двома свідченнями Стецька сталася ще одна примітна подія. 9 липня на 21 годину, коли «голова уряду» автом їхав до сестри, яка мешкала на вул. Войтіха, 9, на його життя було здійснено замах. Невідомий зробив чотири постріли, в жертву не влучив, але поранив шофера. Заходи української та німецької поліції щодо розшуків невідомого стрільця позитивних результатів не дали.[216]

Ідемо далі. В червні 1986 p. y часописі «Гомін України» Стецько сформулював діаметрально протилежну точку зору, в якій керівній ролі Бандери місця вже не знайшлося: «Я гордий за те, – писав він, – що мав честь ініціювати з волі ОУН, із волі Національних зборів, з волі народу, з благословенням ваших церков цей світлий період нашої державницької історії».[217]

Розповідаючи про процедуру оголошення Акта 30 червня, Стецько, зокрема, засвідчив під час берлінського допиту: «я наказав ввести в дію Львівську радіостанцію і дозволив програму передач. Наказ про захоплення радіостанції ще перед вибухом війни з Радянським Союзом віддав крайовий провідник ОУН (це – Старух, який був не крайовим провідником ОУН, а крайовим провідником РП. – Д. Я.) у рамках загального плану революційної діяльності ОУН у випадку війни… Радіостанцію ще перед зайняттям Львова німецькими військами захопили бойовики ОУН». Нарешті, показав він, «про доцільність проголошення державності я не вів переговорів з жодною інституцією Рейху».[218]

Тут звернімо увагу ще на одну важливу деталь: Стецько ані тоді, в Берліні, ані по війні не пояснив простої речі: якщо він «з жодною інституцією Рейху» нічого не узгоджував, то як на тих історичних зборах з’явилися аж двоє німецьких офіцерів – Кох та Айкерн?

Остання в часі подія, яка стосується голови невідомо якої інституції, невідомо якої держави, невідомо на якій підставі проголошеної, датована 14 серпня 1941 р. У листі Розенбергу Бандера, посилаючись на пропозицію «уповноваженого представника Вашої Ексцеленції, Рейхсміністра для окупованих Східних територій» гауптмана, професора д-ра Коха дав ухильну відповідь на вимогу розпустити УДП: «не можна цю умову зводити до відповіді «так» або «ні», бо при цьому неможливо не зважати на ті обставини, які нерозривно з тим пов’язані».[219]

Якщо ви змогли зрозуміти, що означає ця відповідь, – поясніть мені. Я не здатен. Визнаю.

Реакція на Акт 30 червня

Німці

Слова

Уявлення про ставлення до ініціативи Бандери – Стецька з боку Рейху дає декілька документів, давно і добре відомих спеціалістам та всім зацікавленим.

Документ перший свого часу був опублікований В. Косиком у другому томі його дослідження «Україна в Другій світовій війні в документах». Це – неатрибутований машинописний варіант без підпису, без вхідних/ вихідних реквізитів та з датою, написаною олівцем. Цей папірець – проект доповідної записки невідомо якої «німецької адміністрації» до Гітлера, повторно опублікований укладачами збірки «ОУН в документах». Текст такий: «всупереч німецьким намірам у Львові було створено Західноукраїнський крайовий уряд (виділення наше. Саме регіональне крайове, а не Українське державне правління. – Д. Я.). Українців, які взяли участь в цьому заході, треба було відтягнути і заарештувати в Берліні».[220]

Документ другий також опублікований В. Косиком, а повторно – Г. Гордасевич. Це – уривок з донесення Начальника поліції безпеки та СД Р. Гейдріха від 3 липня 1941 р. «2 липня 1941 р. були вжиті такі заходи: 1. Різних керівників української еміграції, зокрема в Генеральному губернаторстві, було посаджено під домашній арешт, так само і Степана Бандеру».