Розділ VIII Наступні дні

18 – 19 липня прихильники «революційних» методів боротьби провели збори (часом її називають «львівською конференцією ОУН(б)»), на яких, вірогідно, вироблялися стратегія й тактика взаємовідносин з опонентами-націоналістами. За два дні, 21 липня, бандерівці видають політичну заяву щодо невизнання Німеччиною акта 30 червня. 7 серпня львів’яни-бандерівці видають «Деклярацію», в якій таврують «мельниківців» у таких висловах: «Організація українських націоналістів п’ятнує в найрішучіший спосіб акцію групи інж. Мельника, що всупереч всього українського народу одинока виступила проти акта самостійности, ізнутра вдарила в основи Української державності. Український нарід ніколи не простить одиницям тим зради, половненої у цю історичну хвилину».[247]

Декларації йшли паралельно з діями. Бандерівці почали полювання за мельниківцями. Наведу лише два свідчення. Перше: «щойно кілька днів по впадку Львова… прийшли вістки про смерть Крайового Провідника ЗУЗ Івана Мицика, що загинув від рук бандерівців, коли по приході німців повертався з Коломиї до Львова. Невдовзі приходить така сама вістка про його заступника Олександра Куца на Волині. Опісля стають відомими перші вбивства при переході кордону. Стало відомим, що диверсанти знищили групу, що йшла на Волинь під керівництвом Ігоря Шубського й Шульги».[248] Друге: «після арешту Стецька ОУН(б) (це вже літо 1941 р. – Д. Я.) іде в підпілля, її очолює Микола Лебідь», який «ініціює братовбивчу війну проти мельниківців і вирішує порахунки збройно».[249]

До справи винищення націоналістів долучилися й німці. Напевно, кати О. Раша. Один з результатів такий: після 30 червня «в різних місцинах Галичини, – за лаконічною нотаткою сучасника тих подій, – було розстріляно близько 100 людей. Зокрема, серед 28 розстріляних під Львовом був Андрій П’ясецький – міністр лісництва в уряді Стецька. Найбільша група (52 особи), була розстріляна під Чортковим на Тернопільщині».[250]