Розділ VIII Наступні дні

Документ третій – звіт про зустріч 3 липня 1941 р. у Кракові «помічника державного секретаря Кундта, гр. Фюле (?), Юге фон Бюлова і, крім того, полковника Бізанце» з німецького боку, професора Андрієвського, Бандери, Горбового, Мудрого та Шухевича – «як приватних осіб» – з українського.

Слово – держсекретареві Кундтові:

– «Ні німецька влада, ані служби Берліна, не поінформовані про існування українського уряду у Львові. Такий уряд не був створений на місці з їхньої згоди…

– Фюрер – єдиний, хто керує боротьбою, і ніяких українських союзників не існує. Можливо, що українці особисто відчувають велике піднесення і почувають себе нашими союзниками, але за смислом державної термінології, ми не є союзниками, ми є завойовниками російсько-радянських регіонів…»

Далі німці поставили до Бандери таких три питання: «вас питали наперед, чи ви погоджуєтесь бути головою Української Держави?», «чи читалося звернення по радіо з вашої згоди?», «чи були ви ініціатором декрету № 1?».

Відповіді лідера РП ОУН:

– «Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну…»;

– «Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни. Я віддав цей наказ до початку війни»;

– «Я говорю тут від імені ОУН, як голова українського народу»;

– «ОУН – єдина організація, що веде боротьбу, слідок, вона має право в силу теперішньої боротьби, створювати уряд»;

– «Я би ще раз хотів сформулювати і наголосити, що… віддаючи свої накази, я не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який я мав від українців».

Четверте відоме на сьогодні джерело – свідчення про зустріч, яка відбулася 5 липня «після арешту Стецька, голови Державного правління». Організував її Ріко Ярий «у палаті А. Шептицького». Учасники: Климів, Лебідь та Шухевич, з одного боку, Г. Кох, «проф. Маркет, що прилетів з Берліна», та полковник Айкен – з другого. Німці вимагали прилюдного відречення від Акта, українці, за словами джерела, що ми цитуємо, відмовилися. «У дальшій розмові німці пропонували М. Лебедю поїхати на розмову з генералом Кейтелем до Головної квартири німецької армії, дислокованої поблизу Варшави». Лебідь від цієї пропозиції відмовився, – інформує він далі, – на зустріч «вирушили» Ярий, Гасин та Равлик, але «нічого корисного ця зустріч не принесла».[221]

Документ п'ятий датовано 15 липня. Р. Гайдріх повідомляє вище керівництво Рейху: «11 і 12 липня 1941 р. всі українські угруповання Львова, включаючи групу Мельника і за винятком групи Бандери, запевнили офіцера по зв'язку з ОКВ (капітан проф. д-р Кох) у своїй лояльності щодо німецьких органів влади і заявили про бажання взяти участь у прогресивній перебудові країни».[222]

Свідчення шосте. 12 вересня 1941 p. y будинку польського посольства в Берліні Ганс Кох «поставив перед Бандерою, Стецьком і Стаховим категоричну відмову відкликати публічно акт 30 червня… Всі троє відмовляються, і три дні пізніше їх арештовують і засилають до концтабору Саксенхаузен, де вони зустрічаються з Мельником».[223]

Джерело сьоме – оціночне судження радника МЗС, представника при командуванні 17-ї армії Пфляйдерера, який вважав, що «через важкі жертви кров'ю і свободою, яких зазнала ця країна, особливо група Бандери, вважає, що вона має політичний вексель, оплатити який повинна Німеччина. Німецькі інтереси в даний момент переважно спрямовані на забезпечення території у тилах армії, на порядок, працю й досягнення потреб війни. Тому німецькі інстанції відмовились визнати створений 30 червня Стецьком-Карбовичем з групи ОУН Бандери Західноукранський крайовий уряд».[224]

Усі ці документи верифікуються особистими свідченнями самого Стецька. Ось вони. 4 серпня в Берліні він підписав «Комунікат», у якому повідомив: «4. Українського уряду Німеччина не визнала та німецькі власті унеможливили йому працю. Дня 9 липня 1941 р. арештували голову Українського державного правління Ярослава Стецька та перевезли до Берліна, де 12 липня ц. р. заряджено слідство за проголошення ним Української держави й українського уряду та конфірмовано його зі забороною повороту на рідні землі без дозволу німецької поліції». 5. Степана Бандеру у свою чергу «конфірмували» (? – Д. Я.) 29 червня, «наложили на нього _._. ц. р. почесний арешт та перевезли до Берліна. Дня 14._ ц.р. провідника організації звільнено із забороною покидати Берлін та обов’язком голоситись до поліції». 11. «Українське державне правління не має практичної змоги виконувати в сучасний момент своїх функцій в організації державного життя та в репрезентуванні інтересів українського народу перед Німецькою державою, а натомість стає МОРАЛЬНИМ, ПРАВНИМ І ПОЛІТИЧНИМ НОСІЄМ ТА ВИРАЗНИКОМ ПРАГНЕНЬ І ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ДО ВІДБУДОВИ САМОСТІЙНОЇ СОБОРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА НАЯВНИМ РЕПРЕЗЕНТАНТОМ ВІДНОВЛЕНОЇ 30 червня 1941 р. В ДНІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ».[225]

Висновки автора

Отже, німці не мали сумніву: 30 червня Стецько проголосив не українське державне, а крайове правління.

Абсолютно незрозумілим залишаються питання: хто, де і коли призначив/обрав Степана Андрійовича головою ОУН і представником всього українського народу? – а саме на цьому він наполягав, обґрунтовуючи свої політичні ініціативи. Можливо це роз’яснять наступні генерації істориків.

Маємо ще одне підтвердження того, що С. Бандера, на відміну від Сталіна, знав про скорий початок війни проти СРСР.