Розділ IX Прикінцеві запитання

Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька

Прикінцеві запитання


Чи існувала в природі ОУН(б)?


Здавалося би в цьому жодних сумнівів не було і немає.

Але факт фізичного існування такої організації в «матеріалі» (якщо можна так висловитись), тобто в організованих структурах, відомому та видимому керівництві, в практичній діяльності, є, м'яко кажучи, сумнівним. Можна сказати й інакше: безсумнівним є факт існування Організації українських націоналістів, її організаційних клітин та їх діяльності на території західної частини сучасної України (тоді УРСР) у 1939 р. та подальших роках. Сумнівним, більше того – абсолютно антинауковим є намагання пов'язати цю діяльність із іменем Степана Бандери та його Революційним Проводом. Судження типу: ОУН «у 40-х – 50-х роках очолював Степан Бандера»,[251] навіть і брехнею назвати не можна.

Переконатись у цьому зовсім просто. Досить пригадати, наприклад, що від перших днів липня 1941 р. всі (або майже всі) прихильники Бандери разом із ним опинилися в умовах «почесної» ізоляції, яку їх прихильники 70 років поспіль так само вперто, як і безпідставно, називають «ув'язненням» у концтаборі Заксенхаузен. Від того часу і аж до кінця свого земного життя всі вони (за невеликим винятком) на території України не були, фізичного зв'язку з «матірними землями» не мали. А якщо й мали, то під пильним контролем НКВС. Ті ж із них, які на територію УРСР десантувалися, відразу (або майже відразу) органами НКВС відловлювалися і безпощадно розстрілювалися.

Перевіримо ці міркування відомостями, інформаціями, документами самої нібито існуючої нібито організації, нібито Бандерою очолюваної.

Зробити це зовсім просто. Досить вбити в рядок будь-якої пошукової системи адресу http://ounuis.info/. Це – адреса Архіву ОУН – Української інформаційної служби в Лондоні. В розділі «Розширений пошук в архіві ОУН» натрапляємо на перелік 162 книг (у розділі «Бібліотека»), ЗО бофонів, листівок, мап у розділі «Колекції», 14 документів у розділі «Фонди». Є і розділ «Листи до Степана Бандери» за 1946–1960 pp. (хоча він загинув роком раніше). Суть листування розкриває анотація до цього розділу: «Листи до Степана Бандери – Голови Проводу ОУН відображають широкий обсяг його спілкування з членами Організації, представниками інших українських об'єднань, редакціями видань, громадянством, давніми друзями (напр. М. Климишиним). Ящик з особистими документами С. Бандери, в тому числі й листами, був частиною «мюнхенської» архівної колекції. Перша частина листів до С. Бандери (арк. 1 – 59), стосується періоду 1946–1956 рр. Листи адресовані Голові Проводу ОУН особисто, крім першого, яким Осип Базюк (український робітник з Франції) звертається до «пана Пушки» [очевидно, Тюшки – Ред.]. Особливий інтерес для вияснення обставин формування архівної колекції та планів створення повноцінного архіву має лист до С. Бандери І. Яцкевича від 01.10.1951 р. Зі змісту цього листа слідує, – переконані укладачі архіву – що ініціатором створення Архіву ОУН був саме Бандера (арк. 12). Значна частина листування – це привітання з нагоди різних свят».

Якими були формальні підстави називати Бандеру «Головою Проводу ОУН» – абсолютно незрозуміло. Адже всі репрезентовані українській і світовій громадськості матеріали стосуються, підкреслюю, виключно «Головного Проводу ОУН» (який невідомо ким, де і коли був обраний/ призначений), а не Проводу Революційного. Крім того, як добре і давно відомо, Провід ОУН (самостійників-державників) очолював до моменту смерті в 1950 р. Роман Шухевич. Провідником «основної» ОУН залишався до моменту смерті в 1964 р. Андрій Мельник. Бандера, натомість, міг висувати претензії хіба на керівництво Закордонними частинами (34) якоїсь ОУН, та й то не всієї, а лише 34 своєї фракції.

І народитися ця фракція, точніше – «відновитися» (а довідатись про це можна в будь-якому пристойному, бажано академічному довідковому виданні) могла тільки після звільнення її майбутніх учасників з німецьких концтаборів. Тобто – аж ніяк не раніше листопада 1944 р.

Саме тоді ці націоналісти, а це були головним чином прихильники Бандери, заарештовані 1941 p., опинилися, головним чином, у Баварії, яка згодом стала частиною американської зони окупації Німеччини. Там вони і створили 34 ОУН під кермом С. Бандери. Невдовзі ця «структура» розкололася – опоненти Бандери не сприймали ані його поглядів, ані методів керівництва.

В основі розколу – діаметрально протилежні погляди на філософію існування майбутньої самостійної Української некомуністичної держави, ставлення до Романа Шухевича та його керівної ролі в збройному спротиві комуністичній окупації. Перманентні свари остаточно завершилися 1954 p., коли прихильники демократичного, а не авторитарно-мононаціонального варіанту побудови евентуальної незалежної України виокремилися в структуру ОУНР (тобто революційну), яку називали також «двійкарями», оскільки заснували цю організацію дві особи – Лев Ребет та Зиновій Матла. Ну, а риску під теоретичними сперечаннями підвів радянський терорист, що забив головних дискутантів – Бандеру та Ребета.

Оглянемо іншу документальну збірку «бандерівської ОУН». Це – електронний архів українського визвольного руху, нещодавно відкритий для дослідників і всіх зацікавлених осіб Центром досліджень визвольного руху.[252] Станом на 20 квітня там викладено 10 129 документів періоду 1917–1991 pp., у т. ч. міжвоєнного періоду (1921–1939) – 9 матеріалів, документів та друкованих.

Це видання: Донцов Д. Патріотизм. Львів: Квартальник вісника ч. 1/9, лютий 1936 р. 26 с, датований укладачами чомусь 1931 p., хоча на титульній сторінці ясно вказано на 1936 р. Ще маємо два примірники брошури «Постанови III Надзвичайного Великого Збору Організацій українських націоналістів, що відбувся в днях 21–25 серпня 1943р.», недатований лист З. Книша до Ярослава Барановського, до якого механічно приліплено листи Мельника до Гайваса, датовані листопадом 1940 р. (все – поганої якості), постанови Першого Конгресу українських націоналістів (у двох варіантах – на 2-х та на 5-ти сторінках), неповний текст постанов Другої конференції невідомо чого (з архіву Миколи Лебедя, квітень 1942 р.), передрук розвідки Степана Рудницького «До основ українського націоналізму» від 1923 р. (станом на цей рік ОУН ще не існувало), неатрибутований уривок зі статті про розкол в ОУН, опис процедури прийому до Організації та текст присяги, постанова про устрій ОУН, ухвалена нібито надзвичайним Великим збором українських націоналістів 1943 р. (хоча ніякого збору ОУН не було і бути не могло), а були збори прихильників Романа Шухевича (та й то не всіх), а також Устрій ОУН, ухвалений Великим її Збором у серпні 1939 p., тобто саме тим, який обрав А. Мельника вождем організації. І це – все.


Чому С. Бандера особисто не оголосив Акт відновлення Української держави?


Насправді це сталося тому, що його не було у Львові. І це насправді дивно. Адже людина, якій випадає така честь, на віки вічні записує своє ім'я в літопис свого народу. Відповіді на це запитання, вірогідно, ми ніколи не дізнаємося – сам він того ніколи і нікому, наскільки це відомо сьогодні, не пояснював. Наразі в нашому розпорядженні є два судження. Перше. Бандера таки мусив увійти до Львова разом із групою Стецька і «Нахтіґалем» – а це, як ми знаємо, планувалося ДО 22 червня. Група Стецька, як пам'ятаємо, опинилася на радянському боці вже ранком 22 червня. Значить, виїхала з Кракова ДО цієї дати. Але, згідно з цією версією, його «в останню хвилину затримали німці в Кракові».[253] В яку останню хвилину? Хто мав таку можливість, окрім, ясна річ, німецької окупаційної адміністрації? – відповіді і на ці питання я не знайшов. Судження друге: німці Бандері заборонили залишати Краків 29 червня – за тиждень після того, як Стахів подав його меморандум «на другий день війни».[254]


Чи знає історія польського та українського народів про війну між ними?


Відповідь на це запитання є надзвичайно важливою. Не тільки з огляду історичного, але й з огляду політичного. Адже некоректна відповідь на нього може і буде неодмінно мати вкрай негативні наслідки для взаємовідносин обох братніх народів.

У цьому контексті доводиться констатувати очевидні речі. Український національний рух у Польщі в міжвоєнний період ніколи і ні за яких обставин не був чимось однорідним. Націоналістичний же рух взагалі перебував на маргінесі тогочасного українського політичного життя, в якому виразно домінували УГКЦ та Українське національно-демократичне об'єднання. Як знаємо, 1 вересня 1939 p. «керівник найбільшої української політичної партії УНДО Василь Мудрий виступив із заявою про лояльність українців до Польської держави і необхідність виконати свій громадянський обов'язок у війську». Інший бік тої правди полягав у тому, що дійсно, «значна частина українців не співчувала полякам, а падіння Польської держави розглядала як шанс для покращення власного життя».[255]

До слова, одне це речення спростовує усталені в частині української громадськості поняття про так звану «другу» українсько-польську війну. Саме це передбачає існування «першої» такої війни. Вона справді була, але в тій війні 1920 р. Україна у політичній формі УНР під проводом Симона Петлюри та Польща під керівництвом Юзефа Пілсудського були союзниками, а не ворогами. А ніяких інших українсько-польських воєн історія обох країн та народів попросту не знає.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька» автора Яневський Д.Б. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ IX Прикінцеві запитання“ на сторінці 1. Приємного читання.