Розділ V Львів, 30 червня 1941 p.: версії

Перш ніж розповісти про неї, спробуймо з'ясувати, хто такий Володимир Лисий, чому нам цікаві його спомини і чому ми повинні йому довіряти.

В. Д. Лисий

Хто такий В. Лисий?

Звернімося до фундаментального академічного видання Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. HAH України. Інститут історії України. – К.: Вид-во «Наукова думка», 2009. – 790 с: іл. Зі статті П. Гуцала[170] дізнаємося, зокрема, наступне:

«ЛИСИЙ Володимир Данилович (05.11.1893 – 26.12.1966) – правник, громад, і політ, діяч. Д-р права (1916). Н. в м. Копичинці. Навч. у Львів, і Віденському унтах. Від літа 1917 служив у австрійс. армії. У лютому – квітні 1918 – офіцер з доручень австрійс. командування при Українській Центральній Раді в Києві. Від січня 1919 працював у Станіславі (нині м. Івано-Франківськ) референтом держ. секретаря внутр. справ ЗУНР І. Макуха, потім очолював пропагандистський підвідділ розвідувального відділу Начальної команди Української Галицької армії. Восени 1919 – офіцер штабу Гол. отамана Армії УНР С. Петлюри. Від 1923 проживав у м. Тернопіль, працював адвокатом. Брав участь у роботі «Просвіти», Подільського союзу кооперативів, очолював Подільський нар. банк. Як діяч Української радикальної партії займався її відновленням і орг. розбудовою (1926 партія була перейменована в Українську соціалістичну радикальну партію, Л. був обраний заступником її голови). З початком Другої світової війни й уведенням на територію Західної України військ Червоної армії у вересні 1939 переїхав у м. Львів, де за сприяння К. Студинського влаштувався співробітником регіонального від-ня АН УРСР (нині Зх. наук, центр Національної академії наук України). Після окупації Зх. України вермахтом 5 липня 1941 призначений міністром внутр. справ в Українському державному правлінні – уряді проголошеної Укр. д-ви на чолі з Я. Стецьком. Надалі перебував у Львові, працював правничим консультантом укр. орг-цій. Навесні 1944 емігрував на Захід. Від 1949 жив у СІЛА. Після нетривалих студій розпочав адвокатську діяльність у м. Детройт (илт. Мічиган). Був одним із засн. Укр. вільної громади в Америці (1949), секретарем окружної ради Робітн. союзу, головою Федерації амер. українців у шт. Мічиган, членом редакції, а потім – гол. ред. ж. «Вільна громада»…Опублікував низку власних наук, праць, серед них: «Державний статус УРСР в 1917–1923 роках» (1963), «Міжнародно-правничий статус України» (1967), а також статті у періодиці і збірниках. П. у м. Детройт».

Версія В. Лисого (продовження)

В основі «жмуту споминів ірефлексій… активного учасника подій» 1941–1944 рр. – його власні «записки тих часів», а не спомини, сформульовані під впливом політичної кон'юнктури через 15 або 20 років після згаданих подій – як це маємо у випадку Стецька, Бандери або Кука.

Починаються ці мемуарні записки (опубліковані 1956 p. y збірці, присвяченій Іванові Франку!)[171] з понеділка, 30 червня 1941 p., коли частини вермахту, а з ними «рівночасно» «маленька частина німецької армії зі складом українського вояцтва, яка мала назву „Нахтігаль"» увійшли до Львова.

«Раннім ранком» того дня В. Лисий вийшов з хати і попрямував у напрямку кафедрального собору Св. Юра, «де стрінув українських вояків», «але нічого цікавого від них не довідався». За декілька годин, власне, «перед полуднем» на площі Ринок мемуарист «випадково» зустрів авторитетного знаного політика, члена ЦК Української народно-демократичної партії, головного редактора провідного галицького українського часопису «Діло» Івана Німчука (1891–1956). Від нього В. Лисий довідався про те, що «вечором 30 червня 1941 р. о год. восьмій буде зібрання в домівці «Просвіти», Ринок 10, і на цьому зібранні будуть промовляти наші політичні емігранти – члени ОУН, – які приїхали з Генерального губернаторства».

Далі В. Лисий описує обставини, які радикально суперечать усім відомим до сьогодні описам. Цитую: «Ввечері зібрання дійсно відбулося в одній невеличкій кімнаті «Просвіти» при участи близько 50 осіб, але не в восьмій годині, а з великим опізненням. На зібрання прибув Ярослав Стецько в товаристві своїх партійних товаришів і д-ра Ганса Коха. Тому що не було електричного світла, – пише В. Лисий, – то свою деклярацію Я. Стецько відчитав при свічках, а капітан д-р Кох коротко поздоровив зібраних громадян окликом – з витягненою рукою – «Слава Україні!», «Слава Гітлєрові» і зібрання закінчилося».

Важлива деталь: за словами В. Лисого, 2 липня саме від Ярослава Старуха він довідався – Акт 30 червня був «спробою заскочити німців, бо вона й так не знайде піддержки націонал-соціялістичної партії». Я. Старух, – пише він далі, – «казав, що ОУН не має ніякого зв'язку з реальними політичними німецькими колами, а тільки з військовими і тому треба рахуватися з тим, що ОУН повинна піти в підпілля».

Хто такий Ярослав Старух?

Старух Ярослав (псевдо: Стяг, Ярлан, Стояр), (1910–1947). Народився в с. Золота Слобода (сучасна Тернопільська обл.), закінчив гімназію в Бережанах, «вивчав право» у Львівському ун-ті. Член ОУН з 1931 p., неодноразово заарештовувався за націоналістичну діяльність. У 1939 р. засуджений до 13 років ув'язнення, звільнений німцями. В жовтні 1939-го – червні 1941 р. – секретар Українського центрального комітету, сформованого у Кракові ОУН під проводом А. Мельника. Учасник «збору» ОУН у Кракові (лютий 1940 р.). У 1942–1943 рр. ув'язнений німцями, звільнений «засобами СБ ОУН». У 1943–1945 pp. – працівник референтури пропаганди ОУН(б), член Проводу ОУН. Загинув у бою біля м. Любачів (Польща).

Версія В. Лисого (продовження)

Пригадавши, що копію Акта про відновлення Української Держави, яку Ярослав Стецько зачитав був на збоpax 30 червня, сам мемуарист дістав лише за 2 дні, Володимир Лисий повідомляє: «На день 4 липня за ініціативою ОУН скликано громадські збори старших львівських громадян до домівки «Дністер» по вул. Руській, ч. 4. Дивні то були збори, – підкреслює він. – Промовці ОУН ані словечком не поінформували старших громадян, хоч би і довірочно, про політичну ситуацію. Я, що був також на цих зборах, зрозумів, а радше догадувався вже на підставі розмов з Ярославом Старухом, що верхівка ОУН сама не знала, на чому вона стоїть. Зате на цих зборах всі довідалися про розкол ОУН на групу Степана Бандери і на групу Андрія Мельника. Присутнім на зборах старшим громадянам, що пережили страхіття більшовицької влади, вістка про розбиття була незрозумілою. Вони й не довідалися, чому наступив розкол».

За словами В. Лисого, учасники цих зборів ухвалили рішення про нові збори наступного дня. 5 липня «повторилося те саме, що й на передніх (так в тексті. Очевидно, слід читати «попередніх». – Д. Я.). Промовці ОУН знову розказували про спір між групою Мельника і ними, але так не виразно, що це нагадувало якусь казку…Представників групи Мельника в тому часі ще у Львові не було, і я довідався про розкол тільки від однієї сторони». Єдиний практичний результат зборів 6 липня – обрання «сеньйорату зі 16 осіб з правом кооптації та з метою для репрезентації українського громадянства перед німецькою владою, незалежно від того, що робить ОУН». Головою цієї інституції обрали визначного галицького політика, в минулому лідера української парламентської делегації в габсбурзькому Соймі Костя Левицького, секретарем – професора Ярослава Біленького.

Тим часом повним ходом йшло «формування» Державного (В. Лисий називає його «Крайовим») правління Ярослава Стецька. У випадку нашого мемуариста, призначеного «міністром» внутрішніх справ, це мало такий вигляд: «У перших днях липня (це сталося після 6 липня, як наголошує «міністр». – Д. Я.) приніс мені посланець номінацію… за підписом Ярослава Стецька та скріплену округлою печаткою з тризубом «Українська Держава». Я був дуже здивований змістом листа, бо ж ніхто мене не питав про те, чи даю я згоду на такого роду «іменування», чи ні. Як я пізніше довідався (виділення наше. – Д. Я.) мав іменувати прем'єром «провідник» Степан Бандера, а Ярослав Стецько на цій самій основі і на основі пастирського листа митр. А. Шептицького заіменував решту «Крайового Правління».

За 15 років після цих подій, власне 1955 p., Володимир Лисий прочитав в «Українському самостійникові» статтю такого собі Романа Ільницького про події 30 червня.

Що таке «Український самостійник»?

«Український самостійник» – тижневик Закордонних частин ОУН (34 ОУН), якими керував С. Бандера. Після розколу 34 ОУН (лютий 1954 р.) керівництво редакцією перебрала опозиційна до Бандери група Л. Ребета (так звані «двійкарі»). З вересня 1957 р. – щомісячник. У 1976 р. об'єднався із журналом «Сучасність».