Розділ V Львів, 30 червня 1941 p.: версії

Висновки фахівців урядової групи істориків з вивчення діяльності ОУН і УПА нетотожні між собою. Хоча їх, висновків, усього два й оприлюднені вони протягом одного року. Перший. «Акт 30 червня мав далеке відлуння, але оцінюється по-різному…Неясно, як С. Бандера планував зберегти незалежність, але не в тому суть».[179]

Можу помилятись, але суть саме в цьому. В який спосіб ініціатори цього дійства думали реалізувати свою політичну ініціативу, зберегти проголошену державу? Ані СРСР, ані Німеччина, ані будь-який з їхніх союзників такої ініціативи ніколи не підтримував і не підтримав. Отже, за будь-якого результату війни ця ініціатива була приречена.

Другий висновок звучить так: «В умовах війни організувати «більш легітимне» з юридичної точки зору проголошення незалежності було абсолютно нереально. Альтернативою проголошення львівської декларації було лише пасивне спостереження за політикою окупаційного режиму на українських землях, повна дискредитація та мар-гіналізація національно-визвольного руху, зрештою на перетворення його на «п'яте колесо» в нацистському окупаційному возі».

Як на мій недосконалий смак, це також дивне судження. По-перше, сам по собі вислів про «п'яте колесо» належить найлютішому ворогові України Володимиру Леніну. Вжив він його стосовно органів міського самоврядування, запроваджених реформами Олександра II. Земства, які мав на увазі Ілліч усіх часів і народів, відіграли в цілому позитивну роль в історії царської Росії, стали реальним, хоч і недосконалим, інструментом формування громадянського суспільства. Крім того, з «політикою окупаційного режиму» можна було: а) співробітничати в якийсь спосіб. Саме такий курс обрала «мельниківська» ОУН – воювати зі зброєю в руках. За прикладом французів, югославів, поляків, греків та інших окупованих народів.

Продовження другого висновку таке: «Ведучи мову про легітимність Акта 30 червня 1941 p., не слід також забувати, що він був підтриманий численними зборами громадян, проведеними у різних куточках Західної і Правобережної України».[180]

Про кількість і чисельність цих зборів ми ще поговоримо. Наразі ознайомимося з іншими точками зору.

Версія В. В'ятровича

З широко відомого у вузьких колах дослідження[181] довідуємося таке:

– «метою українських націоналістів було відновлення держави, незалежно від ставлення нового союзника»;

– націоналісти «повинні були творити військові відділи та адміністративні органи, щоб таким чином поставити «союзників» перед доконаним фактом існування української держави»;

– це «не узгоджувалося з баченням німецької влади»;

– тому «ініціатори – провідні члени ОУН» були заарештовані.[182]

Ці судження – класика маніпуляції.

По-перше, тому, що український націоналістичний рух як цілість на цей момент не існував.

По-друге, тому, що ОУН і група Бандери (це ми вже з'ясували) мали радикально протилежні погляди на стратегію і тактику своєї діяльності в умовах німецько-радянської війни. ОУН створила Український центральний комітет, керівництво якого сформували члени ОУН. Діяв він, як відомо, протягом 1939–1945 pp.,у 1940–1944 pp. очолював його професор В. Кубійович, а сам УЦК «представляв» інтереси української громади перед німецькими окупантами.

По-третє, тому, що ОУН та/або група Бандери в принципі не могли бути союзником Німеччини. Політичні партії та держави мають різну правосуб'єктність, не підписують і не можуть підписувати між собою ніяких угод, тим більше – союзницьких. Угоди, тим паче міжнародні, підписують рівнозначні величини: держави – з державами, партії – з партіями.

Галичина в 1941 р. – це польська територія, окупована СРСР. Отже, природно запитати: а хто мав узгодити такий план? Чи існував він взагалі? Як взагалі автор цього судження уявляє собі процес такого «узгодження» в робочому кабінеті Адольфа Гітлера – хіба за кухлем пива із Бандерою? Питання про те, як Бандера Степан Андрійович або Стецько Ярослав Семенович могли «скористатися» Адольфом Гітлером, залишу поза межами нашого дискурсу.

Версія Я. Дашкевича

Видатний український історик, археограф, доктор історичних наук (1926–2010) дотримувався «канонічної», якщо можна так сказати, версії: «керівництво ОУН-революційного крила тверезо оцінювало становище і тому, цілком слушно з політичного погляду, обрало тактику доконаних фактів, проголошуючи без будь-якого порозуміння з німецькою стороною… Акт відновлення Української держави».[183]

Версія Р. Забілого