Розділ V Львів, 30 червня 1941 p.: версії

Директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові написав картину подій 30 червня в усіх деталях.

У розширеній публікації «Акт відновлення державності 30 червня. Як це було» подав також 3 фото з місця події:[184] якогось підрозділу вермахту на вулицях Львова (2) та одне з підписом «30 червня 1941 року. Львів'яни в очікуванні проголошення Акта відновлення державності». На цій світлині впадають в око вивіски «Риба. Овочі. Фрукти» та «Хемпром». її зроблено вдень, а проголошення, як наразі, відбулося пізно вночі.

Поза тим, картина, описана Р. Забілим, така:

«Я. Стецько зайшов до приміщення «Просвіти» на площі Ринок (напевно, це сталося вдень, бо далі Р Забілий вживає термін «під вечір». – Д. Я.), де мало відбутися проголошення відновлення державності. Його партійний побратим Ярослав Старух уже проводив збори, метою яких було негайно створити міську управу та якнайшвидше взяти Львів під контроль. Громадськість підтримала ініціативу проголошення відновлення незалежності, – і тут – увага! – Стецько, як майбутній голова Державного правління (!!!), прийняв присягу від кандидата на голову міської управи професора Юрія Полянського, рекомендованого на посаду зборами громадськості».

Далі події нібити розвивалися так. «Під вечір у приміщенні «Просвіти» зібралося понад сто видатних громадян Львова на відкриття Національних зборів. Не витримуючи напруження, деякі члени ОУН почали висловлювати думку, щоб відстрочити захід на два дні та провести його серед більшої кількості залучених в оперному театрі. Але і Ярослав Стецько, і Іван Равлик, і отець Йосип Сліпий та Василь Кук твердо стояли на позиції негайного проголошення Акта. Національні збори відкрив Стецько. Виступили отець Йосип Сліпий, представник „Нахтіґалю”, капелан отець Іван Гриньох (якого «представляти» німецьку військову частину та ще й на зборах української громадськості з невідомим статусом ніхто не уповноважував і уповноважити не міг у принципі. – Д. Я.), професор Поляновський та представник крайового проводу ОУН на Західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав листа Бандери із пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, яку підтримали збори».

Львів, 30 червня (?) 1941 р. «Хвилювання та надію», можливо, можна було би розгледіти на світлині з іншим розрішенням, але таких технологій тогочасні фотоапарати не мали

Під час засідання трапився інцидент. Про події у «Просвіті» випадково (!!! – Д. Я.) дізнався майор абвера Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах. До приміщення «Просвіти» він прийшов, коли вже йшли збори, і зупинити їх він не зміг. Стецько запросив Коха до президії як гостя, особливо акцентуючи перед зборами на слові «гість» і даючи зрозуміти останньому, що він тут не господар (питання про те, як про це «дати зрозуміти», міг дізнатися шановний науковець, який народився через 34 роки після того зібрання, – ще одна нерозв’язувана загадка в цій історії. – Д. Я.).

«Німець (він, уродженець Львова, був, власне, австрійцем, але це вже деталі. – Д. Я.) відповів відмовою, але взяв слово, в якому негативно висловився щодо зборів, вимагав їх розпустити. Заявив, що Рейх не потерпить будь-якої держави на землях, завойованих кров’ю німецьких вояків, а українці, якщо хочуть німецькій владі допомогти, то мають це робити працею. Проігнорувавши виступ німця (в минулому, між іншим, старшини УГА. – Д. Я.), Стецько продовжив засідання, яке завершилося проголошенням акта із балкона «Просвіти» перед львів’янами, що зібралися на Ринку. Лунав гімн «Не пора, не пора…», і на обличчях людей було видно хвилювання та надію…»

Читаємо далі: «Ганс Кох ще раз намагався вплинути – він різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько не менш різко відповів, що грається з вогнем не менше, як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни, та відрубав, що якщо Кох має що сказати, то хай наступного дня приходить до приміщення уряду. Цього німець стерпіти вже не міг і негайно пішов повідомляти командування».

«Але, – пише Р. Забілий, – всі дізналися про акт відновлення незалежності швидше – з передач 30 червня та 1 липня 1941 року, які вела львівська радіостанція, захоплена „Нахтіґалем”».

Перед цим оголошенням тут було чи то обрано, чи то призначено (але в будь якому разі невідомо ким і за якою процедурою. – Д. Я.) Державне правління. До нього «ввійшли не тільки представники ОУН (11 осіб – Я. Стецько, Р Шухевич, Я. Старух, О. Гасин, М. Лебідь та ін.), але й представники інших партій (15 осіб). Від УСРП – чотири особи (генерал В. Петрів, М. Росляк, В. Лисий та К. Паньківський), від ФНЄ (Фронту національної єдності. – Д. Я.) А. Пясецький, УНДО – О. Марітчак та Є. Хропливий, решта – безпартійні.

Цікаво, – продовжує дослідник, – що першим заступником голови Українського державного правління став Мар'ян Панчишин, колишній депутат Верховної Ради СРСР Це засвідчило демократичний підхід ОУН, яка прагнула до порозуміння та співпраці із представниками різних політичних середовищ, які поділяли ідею створення незалежної України. Через три роки – в 1944-му – ця позиція втілилася в понадпартійній Українській Головній Визвольній Раді, (про це «втілення» докладно див. у нашій розвідці «Проект „Україна"»: «Жертва УПА, місія Р. Шухевича». – Д. Я.). 2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову у Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого та інших. Розмова переросла у допит: Кундт твердив, що тільки Гітлер може приймати рішення щодо створення якоїсь держави на Сході. А Бандера вперто стояв на тому, що для такого рішення йому не потрібна згода німців, оскільки єдине, чим він керується, – це мандат від українського народу (коли цей мандат був виданий Степанові Бандері – впродовж всіх 70 років залишається таємницею за сімдесятьма сімома замками. – Д. Я.).

Розв'язка зі справою «відновлення» настала 5 липня – інформація дійшла до Гітлера.[185] Практичним результатом до кінця 1941-го стало ув'язнення до в'язниць і концтаборів 1500 націоналістів.[186]

Версія В. Кучера

Відомий сучасний історик Другої світової війни, спираючись, вірогідно, на спомини Стецька, не мав сумнівів у тому, що члени його групи, діставшись Львова, «налагодили зв'язок з керівниками Крайової екзекутиви ОУН, що діяли в підпіллі. Увечорі того ж дня були проведені Національні збори за участю представників громадськості міста, всього близько 100 чоловік». Дослідник підкреслює: на цих зборах було обрано не ДЕРЖАВНЕ, а КРАЙОВЕ правління: «За кілька днів Крайове правління було реорганізоване в Українське державне правління (УДП)», до якого увійшли Стецько, Панчишин, Ребет, Петрів, Лисий, Лебідь, Стахів, І. Федорович (міністр юстиції), Павликовський, Ольховський, Пясецький, Радзикевич, Гай-Головко, Климів, Н. Мороз (міністр зв'язку).

Далі, – вважає В. Кучер, – «за дорученням уряду (хоча не вказує, коли відбулося це засідання, хто був на ньому присутній і які ще питання на ньому розглядалися або могли розглядатися. За В. Кучером, засідання відбувалися 5, 6 та 7 липня. – Д. Я.) міністр закордонних справ В. Стахів виїхав до Берліна, маючи на меті добитися визнання Української держави. Він розсилав у посольства різних держав, акредитованих у Берліні, меморандуми та інформацію про утворення незалежної Української держави».

Останнє твердження шановного дослідника, на мою скромну думку, не оперте на факти. Адже Стахів ні за яких умов не міг потрапити до Берліна раніше, ніж відбулося «засідання» ДП. Це могло статися тільки між 1-м і 9 липня, днем затримання Стецька. У липні 1941 p. y Берліні залишалися посольства союзних та нейтральних до Німеччини держав. їхньому персоналу, очевидно, в дні, коли на їх очах Радянський Союз зазнавав нечуваних і небачених воєнних поразок, нічого було більше робити, як читати меморандуми пана «міністра».

Далі, за В. Кучером, події розвивалися так. 8 липня «нарада Проводу ОУН» (за невідомого складу учасників. – Д. Я.) ухвалила перехід у підпілля. Вирогідно саме тут, «незважаючи на заборону (німців. – Д. Я.), Провід сформував спеціальну групу у складі 30 чоловік із завданням дістатись до Києва і створити там український уряд (а саме такою була концепція ОУН, відкинута бандерівцями. – Д.Я.). Про цей задум стало відомо німецьким спецслужбам, які заарештували членів групи поблизу столиці України»[187] (правильно – столиці УРСР. Ніякої «України» на той момент не існувало. – Д. Я.).

По ознайомленні з цією версією особисто у мене виникло таке запитання. Звідки німецькі спецслужби могли дізнатися про рішення Проводу? Варіантів може бути три: з ранкових випусків газет; зі стрічки новин у Фейсбуці (Твіттері тощо) або від свого агента (агентів) з числа членів Проводу. І, очевидно, такий інформатор (такі інформатори) з числа членів Проводу Бандери міг (могли) співпрацювати з німецькими спецслужбами і до липня 1941 – го, і після липня того самого року.

Версія І. Патриляка