Розділ V Львів, 30 червня 1941 p.: версії

Наступне диво – об'явлення якоїсь «ширшої наради» якогось «Оперативного керівництва» невідомо якої ОУН. Це взагалі унікальне свідчення, яке заслуговує, як мінімум, на Державну премію України! Ніхто із безпосередніх учасників, свідків тих подій, дослідників всіх часів і народів ніде, ніколи про проведення такої наради, про існування «Керівництва» та ще й «Оперативного» ні сном, ні духом не відав!

Диво три – прихильне ставлення науковця до твердження Я. Гайваса: «проголошення відновлення державності Ярославом Стецьком і створення ним Державного правління аж ніяк не входить у колізію з нашою концепцією скликання конституанти в Києві. Навпаки, ті обидва факти себе доповнюють, і проголошення у Львові та покликання Правління тільки зміцнює грунт і приспішує процес до скликання такої конституанти».

Диво чотири: інформація про те, що Стецько прийняв «поміркованих мельниківців», лідером яких був Старух, і «одразу запропонував мельниківцям два пости в своєму уряді». Як співзасновник РП ОУН, переконаний «бандерівець» міг бути лідером «поміркованих мельниківців» (останнє, між іншим, означає, що в середовищі прихильників Мельника були і невідомі і самому вождеві, і сучасній науці «радикальні мельниківці». – Д. Я.).

Диво п'яте. Із посиланням на спомини Стецька В. Сергійчук пише про те, що той повідомив ходокам – «поміркованим мельниківцям» про непевне становище свого «уряду», свій скорий арешт, після чого «старухівці» чемно попрощалися і більше не приходили.

У цитованій збірці знаходимо також наведений В. Косиком текст декларації Стецька від 3 липня, в якій говорилося: «продовжуючи тисячолітні традиції та виходячи із міждержавного акта, підписаного в Бресті в 1918 році, український народ відбудовує на руїнах московської в'язниці свою справжню, незалежну державу». З посиланням на фонд 3833 Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (це фонд Крайового проводу (керівництва) Організації українських націоналістів на Західно-українських землях) В. Сергійчук подає список представників Українського держправління за кордоном: Володимир Горбовий (Велика Британія, «мав діяти в рамках Українського національного комітету»), Гриць Барабаш («мав відповідати за контакти з Румунією»), Леонід Мо-сендз (Словаччина), Ріко Ярий (Японія), Івахнюк (Хорватія), Володимир Стахів (Німеччина).

Серед інших цінних, але давно відомих фактів знаходимо також відомості про «вивезення» Бандери з Кракова до Берліна 3 липня, 9 липня – Стецька. При цьому, не переводячи духу, провідний українознавець зазначає, що 5 серпня «Стецько затвердив склад окружних управ Рівненщини, Володимирщини, Горохівщини, Дубенщини та Житомирщини, посадників Луцька, Рівного, Володимира-Волинського, Ковеля, Горохова, Дубного» (не пояснюючи, як це можна було зробити в умовах фактичної ізоляції від зовнішнього світу, за сотні кілометрів від Житомирщини), про вбивство Сцібрського і Сеника 30 серпня, перевод Бандери нібито до Заксенхаузена 16 вересня тощо.

Наведені зі збірки оригінальні документи неспростовно засвідчують:

– похідні групи, сформовані бандерівцями, діяли в координації з частинами вермахту – керівники перших мали паролі до командирів тактичного рівня других;

– командири останніх надавали (або принаймні пропонували) націоналістам форму військовослужбовців Червоної армії (а це, згідно з ратифікованими Німеччиною Гаазькими конвенціями про закони та правила ведення війни на суходолі, було військовим злочином), в яких ті мали перетинати лінію фронту.

З-поміж інших унікальних першоджерел – три звернення громадян до Степана Бандери «з підтримкою розбудови Української державності» (всі – без дати, підписи: «Українці Жидачивщини», «Організація українських націоналістів і все громадянство села Делієва Галицької округи», Сколе, Повітовий провід ОУН»), директиви провідників ОУН з питань ідеологічних, використання національної символіки, резолюція студентських зборів у Львові на підтримку Акта від 6 липня (з невідомою кількістю учасників та навчальних закладів, які вони представляли), звіти активістів ОУН про стан справ на різних територіях (4), поіменні списки членів похідних груп (9), їх звіти та звіти територіальних осередків ОУН (31), «протокол переведення акта проголошення Української Самостійної Держави в с. Городилів» з датою 20 липня, звернення керівників Житомирських обласного та міського управлінь до Я. Стецька про підтримку («підписи нечіткі», дата – 22 липня). Цікаво, що 5 серпня Стецько направив їм подячного листа з Берліна, підписавши його «вр. голова Українського державного правління», підсумки «плебісциту» жителів окремих сіл Тернопільщини про підтримку Акта та проти приєднання Галичини до Генерал-губернаторства і спогади однієї з учасниць похідних груп.

Усе це, на думку шановного професора (наскільки мені пощастило це зрозуміти), мабуть, повинно засвідчити основний висновок науковця. Вершиною його розповіді про події 30 червня є таке епічне твердження: «Нині важко описати той ентузіазм і підйом, які запанували на звільнених від більшовиків наших землях у зв'язку з відновленням Української Держави. Факт цей заелектризував цілу суспільність, поставив на ноги всіх, навіть маловірів і малодухів, що вже почали забувати своє українство».[191]

На завершення цієї частини розвідки скажу прямо: для цитування судження подібного штибу підходять якнайкраще, бо займають багато місця. Осмисленню – навряд чи.

Отож від версій доведеться перейти до встановлених, ніким не заперечуваних фактів.

Вони такі.