Розділ V Львів, 30 червня 1941 p.: версії

Головний, системний висновок Василя Кука такий: «Церемонія проголошення відновлення Української Держави… тривала недовго, декілька годин, але йшли ми до цього світлого дня багато років».[164]

Версія М. Лебедя

Микола Лебідь, у найближчому майбутньому – наступник Бандери, «урядуючий провідник» його ОУН – запам’ятав: «у вечірніх годинах 30.6 зібрались у Львові Українські Національні збори, проголосили відновлення Української Самостійної Держави та схвалили ініціативу ОУН, покликавши Українське правління з Ярославом Стецьком як його головою-прем'єром. У кілька днів опісля створено Українську національну раду з д-ром К. Левицьким… у проводі. Ці два акти були виявом самостійної волі українського народу».[165]

Де, коли і в який спосіб «український народ» виявив свою «самостійну волю» – таємниця за сімома печатями, її М. Лебідь нам не відкрив.

Версія Р. Шухевича

Нагадаю: на момент події Роман Шухевич – офіцер вермахту. Увійшовши разом зі своїм підрозділом до Львова вранці 30 червня, він через декілька годин дізнався про те, що на території однієї з львівських тюрем було знайдено понівечене нелюдями-чекістами тіло його брата. Це було, звичайно, причиною відсутності майбутнього провідника ОУН (самостійників-державників) у будинку «Просвіти».

Отже, не будучи безпосереднім учасником події, Шухевич подав лише загальну політичну оцінку того, що сталося: «провідніукраїнські політичні кола, – вказував він, – вирішили використати для здійснення самостійницьких ідеалів українського народу вибух німецько-більшовицької війни 1941 р. З ініціативи українських націоналістичних кіл 30 червня… утворився незалежний український уряд – Українське державне правління…».[166]

Зауваження автора

Оцінюючи цю заяву, звернімо увагу на те, що Шухевич вважає ініціаторами Акта не оунівське крило Бандери або «нашу групу», про яку писав Стецько, а всі українські націоналістичні сили. Чому так? А про це ми дізнаємося далі. Наразі продовжимо знайомитися з оцінками інших учасників події.

Версія Б. Федорака

Богдан Федорак – наступник Стецька на паперовій і позбавленій будь-якого політичного сенсу посаді голови УДП, по війні був директором Українського культурного центру в м. Воррен, а після проголошення державної незалежності України – почесним консулом України в Детройті (штат Мічиган, США).[167]

Свою точку зору він виклав у передмові до «збірника науково-популярного і пізнавального характеру, призначеного для широкого розповсюдження»:

– «Народні збори, скликаніз ініціятиви революційної ОУН у Львові, проголосили відновлення Української державності»;

– радіоповідомлення про Акт передали члени Українського національного комітету (створеного, як він пояснює, у Кракові «за почином революційної ОУН», а «ввійшли» до нього «представники всіх середовищ, центрів і угруповань, за винятком одного чи двох»).

Зауваження автора

Впадає в око відсутність будь-якої конкретики, наприклад: які такі «центри» та середовища» він має на увазі? Кого вони представляли? Хто конкретно увійшов до цього

комітету? Коли його було утворено? За що члени його «були гестапом ув’язнені».[168]

Що таке Український національний комітет?

Відповідь на це запитання існує. її сформулював сучасний дослідник, доктор історичних наук Володимир Кучер: «22 червня 1941 p. у Кракові відбулася нарада, в якій взяли участь представники Державного центру УНР, монархістів-гетьманців, Українського національного демократичного об'єднання (УНДО), Фронту національної єдності, ряду інших партій і організацій. У роботі наради обрали Український національний комітет (УНК). Його головою було затверджено відомого українського генерала В. Петріва. Першим заступником став член проводу бандерівської ОУН В. Горбовий, який фактично виконував обов'язки голови УНК. Український національний комітет не відігравав якоїсь помітної ролі у розв'язанні українського питання, однак його створення засвідчило прагнення українських політичних сил до єдності».[169]

Версія В. Лисого