Розділ V Львів, 30 червня 1941 p.: версії

Документ другий датований 6 вересня 1949 р. На яких оперативних матеріалах ґрунтуються викладені в ньому версії – невідомо. Але вони такі:

– «велике зібрання укранців західних земель України» відбулося о двадцятій годині;

– воно проходило в атмосфері «небувалого натхнення»;

– «присутні бурею овацій та сльозами радості вітали стоячи цю історичну хвилину, а потім заспівали національний гімн»;

– о. Іван Гриньох «виступив у сірому військовому мундирі» як «польовий священик Українського національного легіону»;

– о. Й. Сліпий заявив: митрополит (Андрей Шептицький. – Д. Я.) «вітає всім серцем і всією душею цей великий історичний почин відродження Української державності і закликає весь народ, всіх віруючих негайно почати працювати задля цієї великої справи»;

– «делегат провідника ОУН та учасники зібрання особливо вітали дуже гаряче та душевно присутніх на зборах вищих офіцерів німецької армії» (тобто капітана Коха та його колегу. – Д.Я.);

– «представник німецької армії, колишній полковник УГА професор Кох також вітав присутніх і закликав до якнайтіснішого співробітництва з німецькою армією під керівництвом великого вождя німецького народу Адольфа Гітлера»;

– «зібрання закінчилося співом національного гімну».[176]

Версія аноніма

Передостаннє відоме мені свідчення безпосереднього учасника акції в будинку «Просвіти» виявив сучасний дослідник Володимир Дзьобак. Посилаючись на спогади «одного з учасників тих подій», він переказує такі подробиці: «у темних кімнатах «Просвіти» зі свічками в руках (у Львові ще не відновили струм) стояло багато людей, в одній із зал Ярослав Стецько в присутності німецьких офіцерів (які за іншими свідченнями потрапили туди «випадково» та «зненацька». – Д. Я.) виголошував промову. Люди пошепки намагалися передавати ті слова з кімнати в кімнату. Саме в таких умовах відбулося проголошення Української Держави (зауважимо: свідок вживає термін «проголошення», а не «відновлення». – Д. Я.), що потім було повторено в двох радіоефірах».[177]

Інші іноземні оцінки

Таких маємо небагато. Але мала кількість компенсується якістю. Такі свідчення віднайшов та опублікував Лев Шанковський.

Свідчення перше, Арвіда Фредборга, кореспондента шведської «Свенска Даґбладет» у Берліні в 1941–1943 pp. Повернувшись на батьківщину 1943 p., журналіст видав книжку «Поза сталевим муром». У ній, за словами Шанковського, шведський журналіст «приписує Актові 30 червня велике, міжнародне значення. Він уважає, що львівське проголошення української державності було головною причиною фіяско гітлерівської політики в Україні. Це фіяско мало значення для ходу війни на Сході…Вину за фіяско, – переповідає Л. Шанковський, – приписує Фредборг нацистській партії, «яка не мала поняття, як використати український націоналізм,…прославила себе «разюче незграбною політикою в Україні». Фредборг протиставляє НСДАП та «армію, яка знала, що робити»… Керовані фельдмаршалом Бравхічем німецькі військовики, – підкреслює він, – плянували створити українську суверенну державу з власною армією і в союзі з Німеччиною…Нацистські пляни перекреслили українські націоналісти, які проголосили у Львові українську державу…На велику радість Москви, Кох почав криваву розправу з українськими націоналістами, яких часто зраджували московські агенти, що пролізли були в органи німецької цивільної адміністрації». На завершення цієї розповіді Л. Шанковський цитує німецького автора Петера Кляйста: «На місце заклику народів до визвольної боротьби прийшла теза про «унтер-меншів» (недолюдків), на місце Самостійної Української Держави – Рейхскомісаріят, на місце політичного глузду – Еріх Кох».

Свідчення друге. Американський публіцист Вілліям Генрі Чемберлін: «Проголошення було цілковитою несподіванкою для німців і поставило їх в дуже невигідне становище. Признати їм цей доконаний факт означало б відмовитись перемінити Україну в колонію німецького «лебенсрауму». Спротивитись йому означало б відкрити свої справжні пляни на самому початку їхнього походу в Східній Європі і змобілізувати проти себе її народи… В обличчі цієї дилеми німці початково неначебто недобачали української державної адміністрації. Перший прорив у цьому псевдоперемир'ї між німцями й українськими націоналістами був декрет Гітлера від 1 серпня 1941 p., що зробив Західну Україну частиною польської Генеральної губернії».

Оцінюючи значення Акта 30 червня, пан Шанковський порівнює його з іншим подібним документом, зокрема підкреслює тотожне ставлення до проголошення відновлення незалежності Литви 23 червня 1941 p., який проголосив ЛАФ – Фронт литовських активістів. Головою відновленої Литви став останній литовський посол у Німеччині полковник Казис Шкірпа. 5 серпня його запроторили до того самого блоку, до якого посадили і Бандеру із Стецьком, його заступників вивезено було до Дахау, а Литву включили до рейхскомісаріату Литви, який став складовою частиною рейхскомісаріату «Остланд». На чолі Литви поставили ката, рівного Коху, – Теодора Адріана фон Рентельна. Правда, на відміну від його колеги, Теодора по війні таки повісили.

Наводить Л. Шанковський і точку зору британського дослідника Д. Ґ. Стюарта-Сміта. Коментуючи Акт 30 червня, той констатував самозрозумілу для нього річ: «божевілля нацистської доктрини (через яку розігнано український уряд у Львові й арештовано Ярослава Стецька) коштувало німцям підтримки 40 мільйонів українців».[178]

Версії дослідників. Версія Української держави

16 років тому, 8 травня 1997 р. за дорученням тодішнього Президента України Леоніда Кучми Постановою Кабінету Міністрів від 12 вересня 1997 р. за № 1004 була створена Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН і УПА.

Очолив комісію тодішній віце-прем'єр з гуманітарних питань, до її складу включили 6 міністрів (юстиції, закордонних справ, внутрішніх справ, фінансів, інформації, освіти), голову Служби безпеки, Генерального прокурора, президента Національної академії наук, директора Інституту історії України HAH України, директора Інституту стратегічних досліджень. Фактично роботу проводили провідні науковці країни на чолі з професором В. Кульчицьким – всього 21 особа. За результатами майже 10-річної діяльності комісії було оприлюднено 53-сторінковий звіт «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА».