Розділ V Львів, 30 червня 1941 p.: версії

Акт відновлення Української державності (варіант 2)

У цій версії відсутні два принципові положення, які подають інші публікатори вікопомного документа. Перше звучить так: «3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації». В останньому абзаці, який починається словами «Українська національно-революційна армія» відсутні лише чотири слова. Але яких(!): «спільно з союзною німецькою армією».

Сам Стецько пояснив ці та інші розбіжності в редакціях «Акта» так: «оригінальні тексти були оформлені мною, писані рукою, не було машинових копій. Передані через радіостанцію тексти напевно не були стенографовані у різних містах України. Був відтворюваний їх зміст з пам'яті чи нотаток, не раз переплетений інформаціями з промов чи привітань на Зборах, із репортажів; тому не завжди можливо відрізнити текст документів від репортажів».

Зауваження автора

Перше питання, яке виникає після прочитання цього документа – де, коли, в який спосіб український народ висловив свою «волю» на створення держави, яка мала діяти з націонал-соціалістичною Німеччиною? До 30 червня 1941 р. галицькі українці були в змозі (і вільно користалися цією змогою) голосувати на виборах у Польській Республіці. Українці в межах УРСР всі як один голосували на виборах до Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР А також на виборах до рад міських, сільських та обласних. Голосування те давало результат 99,9 % «за» – але такими були умови радянського терористичного режиму.

Від питань риторичних повернімося до споминів Стецька.

22 – 30 червня: версія Я. Стецька

Ця частина його розповіді починається з моменту озброєння фальшивими документами, які «наша група» «дістала від наших перекладачів з вермахту». З цими паперами, пише Стецько, вона, «наша група», перетнула колишній польсько-радянський кордон «біля Ярослава» (тепер це адміністративний центр сучасного Ярославського повіту Підкарпатського воєводства Польщі). «Наша група» – це Ярослав Старух (член Проводу та крайовий провідник бандерівської групи, Іван Равлик, Василь Кук, Лев Ребет, Дмитро Яців, Іван Вітошинський та, «мабуть», Лімницький, «організаційний референт Крайового проводу на ЗОУ» (справжнє ім'я – Ярослав Хомів. – Д. Я.). Отже, 7 або 8 осіб. їх, учасників «нашої групи», об'єднувало не тільки те, що всі вони з молодих років були українськими націоналістами.

Об'єднувало не тільки те, що практично всі вони, польські громадяни, пройшли через тюрми, з яких були звільнені німцями. П'ятеро з них – Ребет, Стецько, Старух, Хомів та Яців, практично водночас навчалися на юридичному факультеті Львівського університету. Равлик, найвірогідніше, представляв у цій групі бандерівську «службу безпеки», Кук – її «військове» крило.

Тут, біля Ярослава, вони знайшли «залишене більшовиками невелике вантажне авто»[155] разом із водієм, дезертиром Червоної армії. «Переїжджаючи» цим автом «через міста і села… проголошували на зібраннях відновлення державносте встановляли місцеву владу, організовували міліцію, порядкували господарське життя і – спішили дальше серед риску, небезпек і справді отчайдуших зусиль». Усіх населених пунктів по дорозі Ярослав – Львів більше двох десятків, відстань між ними – понад 100 км. Як не крути – «відновлювати державність» доводилося мінімум у трьох селах щодня. При цьому група пересувалась із такою швидкістю, що «інколи проривались через бойові німецькі лінії і знову завертали…». Нарешті, – пише Стецько, – «ми добилися до Львова якраз після вмарилу німецьких військ» (виділено нами. – Д. Я.). Перші німецькі частини вступили до міста, згідно із спомином Стецька, приблизно о пів на п'яту 30-го числа[156] червня місяця.

30 червня, ранок: версія Я. Стецька

Зупинившись на площі перед собором Св. Юра, учасники «нашої групи» вирішили: німці, які дуже швидко просуваються територією СРСР, «можуть внеможливити нам здійснення нашого пляну – доконаних фактів у Києві». Тут восьмеро осіб, обговоривши поточний політичний момент, ухвалюють:

– скликати «сьогодні вечором Національні збори революційним порядком»;

– «творимо негайно Міське Управління Львова, скликаючи на год. 16 чи 17 найвидатніших громадян Львова, компетентних по цій лінії; я (тобто Стецько. – Д. Я.) прибуду на той час, щоб заприсяжити членів новоствореної Управи… на вірність Українській Державі»;

– захопити радіостанцію, якій надати ім'я Євгена Ко новальця.

30 червня, зустріч з митрополитом Шептицьким: версія Я. Стецька

Це – один з надпринциповіших моментів в усій цій історії. Стецькові було абсолютно ясно зрозуміло, що будь-які політичні рішення в українській громаді Галичини взагалі, у Львові зокрема мають значення тільки в тому випадку, якщо на них дав благословення настоятель УГКЦ.

Отож відразу по нараді восьми Стецько «пішов до митрополита графа Андрея Шептицького, щоби скласти привіт найвищому українському авторитетові». За його словами, розповів митрополитові про стратегію ОУН(б) – «творити доконані факти… без огляду на те, яка є постава зовнішньої сили, чи буде вона союзником, партнером чи окупантом». Вислухавши все це, Шептицький, за твердженням мемуариста, сказав: «честь України вимагає робити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім'я Боже, я благословляю». Цей пасаж міститься на с. 186. А на с. 218 Стецько пише про те, як уранці наступного дня він прийшов до глави церкви з метою «поінформувати митрополита про події попереднього вечора, незалежно від звідомлення архієпископа Йосифа».

Пояснюю: сам Шептицький від участі в акції ухилився – більшовики, мовляв, конфіскували його авто. Вислав замість себе як спостерігача свого майбутнього наступника о. Йосипа Сліпого. Той, як пояснив особисто авторові цієї розвідки багатолітній секретар майбутнього Патріарха Йосипа о. д-р Іван Дацько, «з послуху пішов»… Але без яких-небудь повноважень.

30 червня, зустріч із Р. Шухевичем: версія Я. Стецька