Розділ IV Розкол українського націоналістичного руху

Далі І. Сєров указував: не досягнувши порозуміння з Мельником щодо необхідності реорганізації ОУН, Бандера, Климишин, Лебідь, Лопатинський, Равлик та Стецько на початку січня 1940 р. вирішили «для себе» провести наради членів ОУН. Такі наради відбулися наприкінці місяця в Берліні, Відні, Кракові та Празі. Участь у них взяло «більше 200–250 осіб», у т. ч. високопоставлені члени ПУН, які «також дуже критикували політику Мельника й особливо Сеника та Барановського». «Згадані наради, – читаємо далі, – …обрали Бандеру керівником т. зв. «тимчасового Проводу». Цей Провід Бандера повинен був сформувати пізніше і про це довести до відома Мельника разом з переданими йому побажаннями нарад».

Далі в документі викладено відому фабулу подій і їх підсумок: Другим збором ОУН, який відбувся в Кракові в лютому 1941 p., «остаточно завершився конфлікт усередині однієї Організації і далі вже продовжував існувати як боротьба двох окремих організацій за вплив і позиції в українському суспільстві». Підпис під документом такий: капітан Рубан.[141]

Опінії капітана Рубана – останнє в ряду відомих мені сьогодні суджень сучасників про історичний розлам в українському націоналістичному русі. Погляньмо тепер, якої точки зору дотримуються сучасні нам дослідники та описувачі процесу.

Розкол ОУН: версії сучасних дослідників

Версія В. В'ятровича

Екс-голова Галузевого архіву СБУ, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, автор кандидатського дослідження «Закордонні рейди УПА в контексті реалізації антитоталітарної національно-демократичної революції народів Центрально-Східної Європи», переконує: в Кракові була створена нова, друга ОУН. Так і пише: «новостворена ОУН на чолі зі Степаном Бандерою». І це при тому, що ані сам Степан Андрійович, ані будь-хто з його прибічників у націоналістичному русі ніде, ніколи і ні за яких обставин не вважали, що вони «створили» ОУН. Хіба «Революційний провід» Організації.

Ще одна цитата шановного колеги: «інструкції, підготовлені керівництвом націоналістичного руху навесні 1941 p., свідчать: оунівці не очікували передачі влади союзниками, а готувалися захопити її самостійно. Реалізація цих інструкцій ставила німецьку владу перед доконаним фактом створення незалежної України і розгортання її апарату».[142]

Подібне твердження не дає відповіді на прості запитання. Наприклад, про так званих «союзників» Бандери. Група націоналістів під проводом Бандери і Великогерманський Рейх не могли бути союзниками в принципі, оскільки мали різну правосуб'єктність: політична група не може бути союзником держави. Союзником Гітлера були в різні часи Франція, Велика Британія, СРСР, Японія, Угорщина, Словакія, Фінляндія, Іспанія, Румунія, але не політичні рухи/ партії цих країн – навіть ті, які перебували коло державного керма.

Відкритим залишається і питання про так звані «інструкції»: де і коли вони були видані? (Нижче ми покажемо, що така «інструкція», якщо вона і була, то з'явилася хіба що пізно увечері 30 червня 1941 р. – Д. Я.) Нарешті, незрозумілим залишається, як можна було фізично «розгорнути» націоналістичний апарат на території УРСР, яку німці окупували й створили на її території «рейхскомісаріат „Україна"»? А скільки людей потрібно було для «розгортання» такого апарату на окупованих територіях Генерал-губернаторства та рейхскомісаріату? Ці та інші питання автори подібних суджень взагалі обходять.

Версія Т. Гривула

Тарас Гривул – кандидат історичних наук (дисертація «Військово-політична діяльність Організації українських націоналістів на території західних областей України (вересень 1939 – червень 1941 pp.)»), старший викладач Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. Гжицького в цікавій розвідці, спеціально присвяченій розколу ОУН, поклав вину за це на двох осіб – Мельника та провідника КЕ Володимира Тимчія.

Хто такий В. Тимчій?

Володимир Тимчій

Володимир Тимчій (псевдо: Лопатинський, Євгеній, Володимир Зборівський, Сніг, Окулярний; 28.11.1911 – лютий 1940). Народився в с. Грабовець (сучасний Стрийський р-н Львівської обл.). Випускник Стрийської гімназії, студент правничого факультету Львівського університету. Член ОУН з 1932 р. Неодноразово притягався до відповідальності за націоналістичну діяльність, утримувався в таборі Береза Картузька. В червні 1939-го – лютому 1940 р. – крайовий провідник ОУН. Один з ініціаторів створення РП ОУН. Загинув під час переходу радянського кордону.

Версія Т. Гривула (продовження)

У цитованому ґрунтовному дослідженні можна, зокрема, довідатись і про такі подробиці цієї історичної події. Тимчій, «який вдруге перейшов кордон», та С. Бандера в першій половині січня 1940 р. зустрілися в Кракові з Мельником. Їх пропозиції вождеві «можна умовно поділити: 1) стратегічні питання, зокрема вибору союзників у боротьбі (а таких у принципі не було і бути не могло. Ані в Європі. Ані поза її межами. – Д. Я.); 2) питання боротьби на території СРСР; 3) персональні справи ОУН».

Ці відомості Т. Гривул придумав не сам – запозичив зі статті Бандери «У десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН». «Невизначеність Мельника» у цих питаннях, на думку дослідника, «стала формальною підставою для утворення… проводу під керівництвом Бандери… Виходили вони (ініціатори створення РП. – Д. Я.) з того факту, що, незважаючи на важливість ситуації ПУН за 4 місяці не зробив жодної спроби визначити напрями роботи ОУН, не проявив своєї діяльності, що було рівносильно заяві про недієздатність».

Ще «один з аргументів виділення відмінностей» між ПУН та РП ОУН, – відзначає дослідник, – такий: «мельниківці» однозначно критикували будь-які дії, які призводили до непотрібних, на їхню думку, жертв…Натомість «бандерівці» людські втрати розглядали як неминучі при боротьбі».

Ще один фрагмент загальної картини такий: «Багато націоналістів, які перейшли із Західної України, – пише він, – з недовір'ям ставилися до особи Голови ПУН Андрія Мельника». Причина – «за часів Польщі він очолював молодіжну організацію Католицька асоціація української молоді «Орли», яку частина націоналістів вважала ворожою щодо ідеології ОУН».

Отже, згідно з цією концепцією, першооснова розколу – призначення на посаду голови ОУН Мельника. «Провина» за це лягає на рамена не кого іншого, як О. Сеника. Підстава для такого висновку – точка зору одного з прибічників Мельника В. Лісового. Згідно з цією точкою зору, саме Сеник «зробив фатальний крок», запросивши до керівництва ОУН Мельника. А той, на думку В. Лісового, якого цитує Т. Гривул, «був опікуном протинаціоналістичної організації «Орли», організував 1933 р. свято «Українська молодь – Христові», що політично було звернено проти ОУН, та й взагалі був чужий і ворожий націоналізмові. Його прихід був капітуляцією націоналістичного руху перед опортуністичним світом, що його речником був не хто інший, як сам Мельник».