Розділ IV Розкол українського націоналістичного руху

Другий. На сьогодні відомі імена 14 учасників цих сходин. Дані про участь 27 осіб підтвердити тимчасом не видається можливим.

Третій. Головний документ, ухвалений ними, – «Акт з дня 10 лютого 1940 року», який починався словами: «Фактична керма Організації Українських Націоналістів за кордоном опинилася в руках людей, що зле виконують завдання Проводу Української Національної Революції… Цей документ «усував» від керівництва ОУН її вождя – Андрія Мельника та «передавав» керівне кермо до рук Степана Бандери та осіб, яких він мав одноособово призначити в якомусь майбутньому.

Четвертий. Ці дії та ухвала суперечили статутним документам ОУН і ніколи нею не визнавалися.

П'ятий. Ініціатори розкольницького заходу, на думку ПУН це були Бандера і Стецько, партійним судом були засуджені до смертної кари. У біографії Бандери це був уже третій смертний вирок.

Спробуймо перевірити ці та інші висновки та особисті опінії автора. Спершу надамо слово сучасникам.

Розкол: версії сучасників. П. Балей

Хто такий П. Балей?

Балей Петро (псевдо: Паладій Осинка, 29.1.1912 —?), народився в с. Ощів (сучасний Грубешівський повіт Люблінського воєводства Польщі). Випускник Сокальської гімназії, Люблінського католицького університету, магістр. Економіст, журналіст, письменник, діяч кооперативного руху. В'язень концтаборів у Березі Картузькій та Аушвіці (1941–1944). На еміграції в Німеччині – директор видавництва і співредактор гезети «Українська трибуна» в Мюнхені (1946–1948). 1949 р. емігрував до США, працював будівельником. Редактор двомісячника «На слідах», автор «Альбома політв'язня», літературних та науково-публіцистичних праць. Почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія».[131]

Версія П. Балея

Точка зору колишнього редактора бандерівської газети, автора розвідки з історії українського націоналістичного руху зводиться до того, що розкол ОУН таки був, а винен у ньому не хто інший, як уже відомий читачеві Ріко Ярий. Цитую: «Враховуючи залежність зовнішньої політики ОУН від Німеччини, можна краще зрозуміти і діяльність Ріко Ярого, роль якого в «самостійній» політиці ОУН і в її розколі була в кризових пунктах вагоміша, ніж роль самого Коновальця та його наступників – Мельника і Бандери».[132]

Треба спеціально підкреслити, що таку оцінку П. Балей аж ніяк не висмоктав із власного пальця. В її основі – безцінні факти, докладно викладені в споминах головного обвинувача на Варшавському процесі Владислава Желенського «Забуйство міністра Перацького», а також і документи з «архіву Сеника», якими під час процесу оперував прокурор Желенський. Саме ці документи, до слова, вперто не бажають помічати всі без винятку сучасні українські дослідники проблеми.

Натомість П. Балей матеріалами Владислава Желенського послуговується. Наприклад, ці матеріали підтверджують оцінки З. Книша про становище в ОУН після загибелі Коновальця. Головний тогочасний конфлікт усередині Організації – за П. Балеєм – між представниками Краю і «закордонниками», між «молодими» та «старими». Ці конфлікти, як ми вже знаємо, різко активізувалися після окупації Польщі Німеччиною та СРСР.

Посилаючись на спомини учасників групи Бандери, він також вказує: такі вимоги «бандерівців» до ПУН стали наріжним каменем розколу:

– «унезалежнення української визвольної політики від виключно німецької орієнтації»;

– «перенесення місця осідку Головного Проводу до Швейцарії, щоби мати більшу свободу дій»;

– «закордонну політику вести з двох рівнобіжних баз: Німеччина і Північна Америка».

Однак, однак, однак…

Ці вимоги не підтверджуються, власне, відомими нам матеріалами Краківського зібрання. Це – по-перше. По-друге, ці тези були сформульовані анонімними учасниками того збору вже на еміграції. І, по-третє, практична політика Бандери цим пунктам суперечила.

Поза тим, «головні осяги політичної роботи Степана Бандери», за Петром Балеєм, такі:

– «найтрагічнішим у свої наслідках став розкол ОУНа «мельниківців» і «бандерівців»;