Розділ IV Розкол українського націоналістичного руху

УВО та ОУН створило й очолило покоління, яке брало активну участь у Першій світовій війні у складі австро-угорської армії, згодом – у складі УГА. «Минали роки, – зауважує Зиновій Книш, – хоча недовгі, але вистачальні на те, щоб до голосу почало приходити покоління нове, що в визвольній збройній боротьбі участі ще не брало, що виросло вже в післявоєнній дійсності і включилося в визвольну боротьбу вже в час, коли минув її військовий і почався революційний етап і коли ідеологічна підбудова визвольної боротьби взяла ясні форми українського націоналізму».[122] Саме ця обставина, – пояснює він далі, – згодом стала принциповою відмінністю між поколінням «стариків» (які на той час досягли 40 – 50-річного віку) та молодим поколінням, яким виповнилося хіба 20 років.

Інша принципова відмінність, – говорячи словами З. Книша, – низові осередки легальної політичної партії та її вище керівництво живуть і працюють в одній країні, в одній політичній, економічній, соціальній, культурній реальності. У випадку ОУН – керівництво, яке належало до одного покоління, жило мирним життям у столицях Франції, Італії, Німеччини. Низові осередки вели свою війну на території східної частини Польщі, щоденно ризикували свободою, а то й життям. Погодьтеся, читачу: займатися українською націоналістичною діяльністю в передвоєнних СІЛА або демократичних європейських країнах – то було одне, та сама діяльність в передвоєнній Польщі, а тим більше на окупованій Радянським Союзом території – то зовсім інше.

Таким чином, згідно із З. Книшем, «опозиція» до ПУН почала викристалізовуватися 1930 р. її ядро сформували Ярослав Барановський, Іван Ґабрусевич, Юліян Головінський, Дмитро Грицай-Перебийніс, сам Зиновій Книш, Михайло Колодзінський, Ріхард Ярий.

«Їх становище доволі дивне, – писав Книш, – членами ПУН вони не були, вважалися тільки «інтерпретаторами» думки «Краю». Але тим самим підкреслено, що між ПУН за кордоном і «Краєм» існує різниця думок і концепцій і що для виглаження тієї різниці було необхідне вислати окремих «делегатів від «Краю» і то делегатів постійних… Опозиція виявилася в глухих формах незадоволення. Якихсь виразних ідейних концепцій, якихсь програмових пропозицій вона не висунула. Відмовляла вона ПУН здібності бути проводом, але з другого боку не давала конкретної рецепти. Невдоволення йшло не в сторону конкретних осіб, тільки цілого ПУН як організаційної інституції, не виключаючи й самого голови ПУН полк. Євгена Коновальця. Коли на початку тридцятих років Микола Лебідь… коли його запитано, яке враження зробив на нього полковник Коновалець, він, закопиливши губи, відповів, що це людина на рівні сільського вчителя і куди йому на вождя революції».[123]

Зауваження автора

Саме ці та інші принципово важливі, не дуже принципові, але важливі обставини і зовсім вже другорядні подробиці сьогодні, через 80 років після тих подій, перебувають поза увагою як академічного середовища, так і численних пропагандистів Організації українських націоналістів. Напевно, причина в наставленнях цілком суб'єктивного ґатунку. Погодьтеся, не так уже й легко визнати, що ми, українці, підпорядковуємося тим самим природним законам, що і всі інші люди. ОУН не була винятком із загальносвітової практики, діяла згідно з тими законами політичної боротьби, за якими функціонували і функціонують до сьогодні всі політичні партії та рухи. В першу чергу – українські, а особливо – сучасні українські.

Скажімо правду: занадто ідеальним було прагнення націоналістів висловлюватися від імені «всього українського народу». Якщо і могли вони говорити від імені українців, то хіба від імені галицьких українців. Які їх до того, між іншим, ніколи не уповноважували. Говорити вони могли хіба що від імені деяких, окремих громадян Польщі українського походження. Більшість їх – наскільки знаємо сьогодні – після років воєнних лихоліть намагалися, як могли, пристосуватися до умов життя в новій державній формації – Другій Польській республіці. Ну, а на території УРСР, боюся, станом на 1930 р. мало залишилися тих, хто був позитивної опінії як про Коновальця, «січовиків», УГА, УВО, ОУН, доктрин українського націоналізму, його поточних політичних практик, внутрішніх інтриг тощо. Не до того було.

Версія З. Книша (продовження)

У ті місяці і роки «опозиція» до Коновальця, безперечного авторитета, вождя і батька УВО/ОУН, залишалися активною хіба в межах кухонь носіїв цих опозиційних настроїв.

Перша «поворотна точка» в розколі ОУН, вважає З. Книш, була пройдена в другій половині 1934 р. – відразу після вбивства Броніслава Перацького. Заарештований негайно після цього теракту організаційний референт КЕ ОУН та заступник голови КЕ (а її тоді, як пам'ятаємо, очолював Степан Бандера) Іван Малюта «зломився психічно і всипав майже весь провідний актив ОУН у Галичині, разом з ним попала за ґрати більшість членів опозиції».[124] Констатуємо: ув'язено було якщо не весь, то майже весь актив КЕ ОУН на «матірних землях».

Далі ситуація розвивалася, як і годиться в таких випадках. Після слідства та відповідної психологічної обробки верхівку КЕ, організаторів теракту вивели на відкритий процес. І тут, як згодом з'ясувалося, влада припустилася помилки, організувавши суд у Варшаві та ще й на очах акредитованих кореспондентів європейських газет і дипкорпусу Підсудні, віддамо їм належне, скористалися цим якнайвдаліше.

Варшавський процес зробив убивць Перацького відомими на весь світ. Ось лише один приклад, гідний Голлівудсього блокбастера: «романтичний момент одруження Лебедя, арештованого в Німеччині і спровадженого до Польщі літаком, і Дарки Гнатківської, обох засуджених на довічну тюрму, теж немало вплив на людську уяву». Завдяки також і активній роботі пропагандистського апарату ОУН, засуджені у Варшавському процесі «огорнулися плащем мучеництва за ідею», на довгі роки стали чільними постатями в ОУН. Унаслідок того, що Бандера був центральною постаттю на процесі та Крайовим Керівником, саме він «надавався на те, щоб висунути його кандидатом до Проводу», очевидно, якщо би склалися всі необхідні передумови.[125]

Німецько-польська війна як передумова розколу ОУН

Ці передумови і склалися – після початку німецько-польської війни у вересні 1939 р. «Війна…влила нові надії в серця опозиції. Віджили старі пляни і це тим скоріше, що головні пружини диверсії». Ріко Ярий (підкреслюю: провідник ОУН у Німеччині. – Д.Я.) та Іван Ґабрусевич, який «був він неначе ад'ютантом-помічником Ярого», які з безпечної відстані спостерігали за подіями, стали, на думку З. Книша, головними пружинами внутрішньопартійного заколоту. «Перший, – за його оцінкою, – був мізком і головним інс-ти/атором, а другий виконавцем, бо, як українець, мав легший доступ до членів ОУН».[126]

Хто такий І. Ґабрусевич?

І. Ґабрусевич

Іван Ґабрусевич (псевдо: Гребелька, Джон, Зубр, Іртен, Северко; 1902 – 16.05.1944). Народився в с. Вільховець (сучасний Бережанський р-н Львівської обл.) у родині священика. Випускник філологічного факультету Львівського ун-ту (1931 р.). Член ОУН з 1929 р. З липня 1931 р. – крайовий провідник ОУН. З 1934 р. проживав на території Австрії та Німеччини. Член ПУН. У вересні 1941 р. заарештований німцями за участь в акції 30 червня. Мабуть, єдиний український націоналіст, який утримувався в блоці «Z» і там помер.

Німецько-польська війна як передумова розколу ОУН (продовження)

Ще одна проблема виникла після виходу з польських тюрем ув’язнених націоналістів: ПУН утворив спеціальну комісію для опіки над «політв’язнями». За словами одного із них, ці «заграничники ставилися трохи згорда і звисока до всіх нас… Така постава багато лиха накоїла в дальшому розвиткові подій і чимало людей кинула в обійми опозиції Бандери. Вони вважали себе «штабом», і так їх зрештою всі називали, а ми були сіра маса „втікачів”».[127]

Провідний член цієї комісії – той таки Р. Ярий, згідно із цитованим джерелом, переконав німців розмістити націоналістів у словацькому місті Піщани. Саме там «поступово сконсолідувалася група близько 200 членів ОУН, які склала основу групи С. Бандери». Сам він вийшов з Брестської тюрми у вересні 1939 р. і «якийсь час перебував на зайнятій радянськими військами території і в другій половині жовтня разом з братом Василем таємно перейшов німецько-радянський кордон та прибув спочатку до Кракова, а звідти на довший час виїздив до Піщан. Зрозуміло, що з огляду на існуючий вже образ провідника-революціонера, борця, він «шукав» своє місце в існуючій структурі ОУН. Невдоволення «крайовиків», яке підігрівав Р. Ярий, висунуло на перед С. Бандеру, котрий і очолив опозицію…Заговор оформився в Піщанах».