Розділ IV Розкол українського націоналістичного руху

5 квітня 1940 р. о 19 год. відбувається зустріч голови Проводу українських націоналістів Андрія Мельника та голови Революційного проводу ОУН Степана Бандери. На зустрічі присутній Євген Онацький (псевдо Домет), «провідник ОУН на італійський терен і члена ПУН», який вів протокол тої зустрічі.

Бандера, який позиціонував себе як «керівник діяльності Організації українських націоналістів», особисто передав Акт від 10 лютого Мельникові з ультиматумом – дати відповідь протягом 72 годин, тобто не пізніше як 8 квітня.

Згідно із звітом Домета, Мельник указав Бандері на неправомочність непідписаного документа. При цьому Бандера навіть не зрозумів, про що йдеться. На пряму вимогу Мельника назвати імена підписантів відповів різкою відмовою. Мельник також указав, що Статут ОУН «такого» як «керівник діяльності» «не знає», а знає «Голову проводу ОУН».

У цьому він, сказати правду, був абсолютно правий. Пояснюю: згідно із «Устроєм ОУН», ухваленим Другим ВЗУН 30 серпня 1939 р. (ч. 1, розділ В, пар. 3), «членів ПУН призначує і звільняє ПУН, повідомляючи про те своєчасно ВЗУН». Крім того, протокол з'їзду «досі ніде не проголошено і через те годі понад усякий сумнів ствердити, які особи брали в ньому участь і яке становище вони в даний час займали в ОУН». Висновок: з точки зору дійсних документів ОУН, це – «нелогічне безглуздя»; «юридична плутанина» і «суперечності» «аж кишать у тому акті».[115]

Саме тому Мельник розмову з Бандерою вів виключно як з членом ОУН, а не «керівником» її «діяльності». На тому розмова і скінчилась – предмета домовленості в принципі не існувало.

6 та 7 квітня вождь ОУН у письмовій формі звільнив Стецька від обов'язків ідеологічного референта Проводу ОУН і віддав його під суд «Головного Організаційного (Революційного) трибуналу ОУН». 7 квітня у листі до Бандери Мельник написав: «Ви… допустилися вчинків, спрямованих на виразну шкоду Організації українських націоналістів» і тому «я, як Голова проводу українських націоналістів і керівник українського націоналістичного руху, ставлю вас перед Головним Революційним Трибуналом Організації українських націоналістів. Голова головного Революційного Трибуналу повідомить вас про місце і час сесії Трибуналу». Рішення Трибуналу не забарилося – Бандера та Отецько отримали присуд смертної кари.

7 квітня прихильники Бандери видають комунікат, який починається словами: «з днем 7 квітня 1940 року полковник Андрій Мельник перестав бути остаточно Головою проводу українських націоналістів». «Легітимація» Банедри описана там у таких висловах: «Керму Організації Українських Націоналістів перейняв з волі Організації Українських Націоналістів у рідних землях та революційного провідного активу ОУН поза рідними землями на основі Акта 10 лютого 1940 року Степан Бандера та покликаний ним Революційний Провід ОУН».[116]

У відповідь від імені «Революційного проводу» ОУН 8 квітня було видано «Комунікат», який повідомляв про те, що Мельник «перестав займати пост голови Проводу українських націоналістів» «з днем 10 лютого 1940 року», а «з днем 7 квітня» перестав існувати і весь Провід ОУН. Мельник відповів – передав справу на розсуд «Компетентного Збору ОУН».[117]

Версія С. Бандери

За декілька місяців після зустрічі, а саме 10 серпня 1940 p. C. Бандера пише довжелезного листа А. Мельникові, в якому викладає причини, які спонукали його вдатися до спроби внутрішньопартійного перевороту. Лист, до слова, переповнений інвективами особистого штибу, що якнайкраще характеризує його автора. Поза тим, суттєві смислові положення цього листа такі.

Спасо-Преображенський собор, м. Житомир (сучасний вигляд)

Причина перша – «зрада» Барановського та Сеника.

Про Омеляна Сеника (псевдо: Грибівський, Канцлер) ми вже писали. Тут хіба додамо наступне: командант УВО в 1928–1929 рр., делегат Першого конгресу ОУН, член ПУН, у цей час увіходив до складу чотириособового ПУН. Відповідальний за організаційну роботу та внутрішню політику хранитель т. зв. «архівів ОУН», був запідозрений у зраді, але виправданий Революційним трибуналом ОУН. Головував на Другому ВЗ ОУН (26 серпня 1939 p.), 1941 p. – керівник Основної похідної групи ОУН, яка мала проголосити державність України в Києві. Вбитий у Житомирі разом із М. Сціборським, похований на подвір'ї Спасо-Преображенського собору Житомира.

Хто такий Я. Барановський?

Ярослав Барановський (10.07.1906 – 11.05. 1943). Народився у с. Темирівка (сучасний Галицький р-н Івано-Франківської обл.) у селянській родині. Випускник Станіславської гімназії, студент правничого факультету Львівського ун-ту. З 1924 р. – член «Летючої бригади» УВО. За участь у терористичних актах 1926 р. засуджений до трьох років ув’язнення. Після звільнення емігрує до Чехословаччини. Випускник Празького ун-ту, доктор права. Учасник Першого Конгресу ОУН. У 1933–1939 рр. – голова Центрального союзу українського студентства (ЦЕСУС). Секретар ПУН, один із найближчих довірених соратників Є. Коновальця, член чотириособового керівництва ОУН, відповідальний за зв’язки з Краєм. Особисто опікувався долею убивці Перацького Григорія Мацейка. Саме за пропозицією Барановського керівником ОУН було обрано А. Мельника, на якого він мав визначальний вплив. У вересні 1940 р. під тиском безпідставних звинувачень бандерівців та інспірованих НКВС інсинуацій виходить зі складу ПУН. Убитий невідомим у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

Ярослав Барановський

Друга причина, яка, за словами самого Бандери, спонукала його вдатися до внутрішньопартійного перевороту, – організаційний безлад, який панував в Організації після «звільнення» самого Бандери «друзям і політв’язнями з розбитої тюрми в Бересті» та прагненням «йти зорганізовано поміж фронтами (радянським та німецьким. – Д. Я.) на Волинь з думкою організувати партизанку».

Причина третя – прагнення поінформувати про проблему націоналістичного руху особисто Мельника, для чого вони разом зі Стецьком і вирушили до Рима.

Четверта – відсутність у ПУН планів діяльності в нових умовах та, відповідно, інструкцій низовим ланкам.

П’ята – «незрозуміла співпраця з політичними противниками» та ін.