Розділ IV Розкол українського націоналістичного руху

Шоста – співжиття Сціборського з «підозрілою московською жидівкою», покинути яку нібито на домагання вождя (Є. Коновальця. – Д. Я.) він «відмовився».

Саме це, за словами самого Бандери, примусило його «виступити з ініціятивою упорядкування справ Проводу». Більше того: Степан Андрійович навіть «був до цього зобов'язаний з огляду на те, що цього очікували провідні члени ОУН», а він до того ж «серед загалу націоналістів…здобув собі довір'я», а з його «ім'ям в'язали сподівання». При цьому, спеціально наголошує Бандера, «ніякі побічні елементи не мали жодного впливу», «не було в мене жодних калькуляцій, «не йшло мені про особистий пост».

Нарешті, обґрунтовує він, «над усім брала у мене думка верх, що найперше треба усунути зло, яке закралося в сам верх Організації». Останнє, у свою чергу, «прочистить дорогу для доцільного розв'язування різних проблем». Одне з таких зол за Бандерою – це переговори Мельника «в зимі 1939/1940 р. з нашими політичними противниками, польнофілською групою УНР з Парижа». Переговори, які «цілком не свідчать найкраще ані про Ваш політичний сенс, ані розуміння обов'язків і гідності голови Проводу українських націоналістів».

Більше того, Краківський збір 10 лютого 1940 p., в якому, за його словами, взяли участь аж 27 осіб (список їх невідомий до сьогодні, ми знаємо хіба про 14 осіб. – Д. Я.), «не був вернений проти» Мельника, а був проведений виключно тому, що «треба було робити те, чого ніхто не робив, а з чим не можна було довше чекати», а саме – «щоби, відповідно до нової ситуації, прокермувати Організацією, прийняти практичний план цілої діяльності… встановити практично політичну програму». 10 лютого, підсумовує Бандера, «ми покинули слова, а взялися за діло. Висунений Революційний провід ОУН на ініціятивній нараді відвернувся від кліки в ПУНі та її починів і сам зачав кермувати найістотнішими частинами й галузями діяльності ОУН».

Відповідаючи на рішення Мельника віддати його, Бандеру, під партійний суд, Степан Андрійович написав: «такий суд тільки формально був би наді мною. В дійсності судив би усю погань, що жирує на організмі ОУН». Одним словом, «світ форми тепер валиться. Настає час змісту, час діла. Ходімо разом з ним! Сильні і одні», – такими словами завершує С. Бандера свого листа.[118]

13 серпня голова ПУН оприлюднив свою відповідь. Суть: «я рішив поставити кінець цій внутрішній диверсії. Мойому уповноваженому на терен Генерал-губернаторства доручив я привести згідно з виданими йому інструкціями порядок – засобами, що він їх буде уважати доцільними для привернення суцільності організації, її спаяності й карності».

Відповідь Бандери не забарилася. 17 серпня він підписав лист такого змісту: «Заявляю, що з хвилиною поладнання мериторичних справ внутрішнього конфлікту в ОУН я й підлеглі мені круги ОУН підпорядковуємося полк. Андрієві Мельникові як голові Проводу українських націоналістів, та стоятимемо карно до його диспозиції, признаючи постанови Другого ВЗУНза зобов'язуючі до часу вирішення найближчим Збором українських націоналістів».

Під цим листом натрапляємо на таку примітку: «Полк. Мельник не уважав за можливе на тій площині поладнати конфлікт». 19 серпня полковник Сушко, «Уповноважений» Мельника «на Західні Окраїни», видав «Комунікат», згідно з яким Ґабрусевич, Климишин, Старух, Грицай, Гасин, Турковський, Равлик та Голюк /?/ (так у тексті. – Д. Я.) «за бунт проти вождя, за участь у т. зв. Революційному проводі Організації українських націоналістів, за злочинну, шкідливу, спрямовану на розвал організації діяльність» виключалися з ОУН. Всі члени Організації мали «здержатися від усяких взаємин з ними» та звільнялися від будь-яких «приречень, присяг, зобов'язувань та організаційних зв'язків»[119] з цими особами.

30 серпня «краківська група» у відповідь оприлюднює свій «Комунікат» з 8 пунктів, в якому всі рішення Другого ВЗУН 1939 р. були оголошені «неправомочними», накази та розпорядження ПУН та особисто Мельника – «неважними» та «неправомочними», а «обов'язки тимчасового виконавчого органу ОУН сповняє і підготовку Збору українських націоналістів проведе Провід Організації Українських Націоналістів, що являється еманацією націоналістичного активу під кермою Степана Бандери».

Нарешті, 10 жовтня летючка Краківської екзекутиви ОУН повідомила, що Головний Ревтрибунал виключив Бандеру з ОУН «без права реабілітації», але сам Мельник змінив присуд Трибуналу, залишивши за Бандерою право на цю саму «реабілітацію».[120]

Версія Зиновія Книша

Хто такий З. Книш?

Зиновій Книш (псевдо Богдан Михайлюк, 16.06.1906 – 14.11.1999)

Народився в м. Коломиї в родині вчителів. Випускник Коломийської гімназії та Львівського університету. Доктор права та політичних наук (1930 p.). Член УВО (з 1924 р.) та її Бойової референтури (псевдо: Ренс, Голіят, Ю. Мохнацький). З 1930 р. – бойовий референт Крайової команди УВО. Учасник установчої конференції ОУН, на якій було створено КЕ ОУН на «матірних» землях (24–25.02.1930 р.) та в «розмежувальній» конференції УВО та КЕ ОУН у Празі (червень 1930 p.). У листопаді 1931 р. заарештований вдруге, засуджений до 8 років тюрми за націоналістичну діяльність. Звільнений по амністії у червні 1936 р. Працював секретарем дирекції «Центросоюзу» у Львові. В липні 1939 року заарештований втретє. Вийшов на свободу після окупації Польщі у вересні того самого року. З 1940 p. – член Проводу і секретаріату ПУН (м. Краків). Весною 1940 р. обраний секретарем ПУН, був ключовою фігурою, посередником у зв'язках Мельника та двома іншими членами секретаріату – Олегом Ольжичем, першим секретарем ПУН, відповідальним за організацію «українського проводу» в Києві, та Володимиром Марганцем – керівником ОУН на «Західних Землях України». Брав безпосередню участь в організації похідних груп ОУН. У 1940–1941 pp. – керівник канцелярії Українського центрального комітету (УЦК). У 1941–1942 pp. – секретар дирекції «Народної торгівлі» у Львові, керівник Калуського (1942 р.) та Золочівського (1943 р.) повітів. З травня 1944 р. – на еміграції: провідник ОУН у Західній Європі, секретар світського відділу місії УГКЦ для українців Західної Європи і створеної при ній Суспільної служби. З 1949 р. – перший заступник голови ПУН і генерального судді ОУН.

Версія З. Книша (продовження)

Багаторічний очільник ОУН залишив нам у спадок декілька унікальних за об'ємом та змістом оповідей про події тих часів. Наприклад, у ґрунтовному викладі «Розбрат. Спогади й матеріяли до розколу ОУН у 1940–1941 роках»[121] виписана така картина розколу українського націоналістичного руху та обставин, які цьому розколу передували. Джерелами натхнення автор називав «власну мою пам'ять, підперту розповідями й інформаціями інших сучасників», а також т. зв. «Білу книгу» (повна назва цієї ґрунтовної документальної збірки: «Біла книга ОУН. Про диверсію-бунт Ярри-Бандери». – Д. Я.) та інші публікації того часу, в т. ч. статті самого Степана Бандери.

Починається розповідь з такої констатації: «Для ПУН і його прихильників створення РП ОУН – це була диверсія і бунт Бандери. РП ОУН і його визнавці, – писав З. Книш, – знаходили самовиправдання і моральне узаконення себе в потребі «чистки в ОУН» від нереволюційних і опортуністичних елементів, цебто в проголошенні себе єдиноправильними, правовірними визнавцями націоналістичної релігії (виділення наше. – Д. Я.) і поставлення всіх інших поза законом, перевівши «чистку в ОУН», то значить виключивши з неї цілий ПУН і всіх його однодумців та наклавши на них товариський і організаційний бойкот, як невірних і слуг сатани».

Далі З. Книш в усіх деталях описує політичну ситуацію, в якій опинився «Край» (тобто Східна Галичина. – Д. Я.) після радянсько-німецької окупації Польщі. Тоді, – вказує він, – всі легальні політичні сили фактично припинили свою діяльність, у т. ч. і у зв'язку із терором, розв'язаним проти їх активістів НКВС та гестапо. Самі передумови розколу він малює так: «„Бандерівська" опозиція, а після «бандерівська» диверсія і ще пізніше бандерівська організація народилася не в 1939 чи в 1940 році,…її початки сягають перших років існування ОУН, коли про Бандеру ніхто не знав і не чув… її коріння глибоко ростуть з психології підпільника, що його виднокруг вузький, бо не може він глянути на речі з льоту птиці, бачить і знає тільки найближчих собі товаришів на революційному фронті», – описує він зародки майбутнього трагічного конфлікту, який на століття розділив український націоналістичний рух.

Описавши атмосферу, яка панувала в ОУН, неподоланну прірву поміж керівниками організації, які, за його висловом, «запивали» в кнайпах Берліна або Парижа «успіхі» молодих націоналістів, що десятками гинули по тюрмах за свої ідеалістичні переконання, – він із сумом констатує: «старе це, як світ».

Далі очільник ОУН переходить до конкретики: «Сеник-Грибівський перший піддав думку відсвіження Проводу». В даному випадку «відсвіження» означало необхідність усунення від керівництва ОУН Андрія Мельника. Виходить, за З. Книшем, перший крок до розламу Організації зробив Омелян Сеник.