Розділ IV Розкол українського націоналістичного руху

Не досягнувши порозуміння з вождем, 10 лютого 1940 р. «у Кракові зійшлися на нараду колишні провідники і члени Крайових Екзекутив та провідники і члени тодішньої Крайової екзекутиви». Спеціальним «Актом», – переконує В. Косик, – вони заявили, що «свідомі свойого обов'язку й історичної відповідальності за чистоту національної ідеї і перемогу Української національної революції», вони, «згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими проводимо, віддаємо керму Організації українських націоналістів у руки Степана Бандери і тих, кого він покличе». Цей «Революційний провід» вони «наділили правом і поклали на нього обов'язок кермувати Українською Національною Революцією». Далі, констатує В. Косик, про цей Акт «знало лише незначне число провідників, а поза тим цей Акт держав PU у тайні, щоб улегшити полк. Мельникові розв'язку справи та не виносити внутрішніх обставин назовні…».

Далі В. Косик підтверджує вже відомі нам речі про лист Бандери до Мельника від 5 квітня стосовно того, що він, Степан Бандера, «перейняв керму діяльності ОУН і покликав Революційний Провід», і висунення Мельникові ультиматуму про відставку до 8 квітня. Підтверджує і дані про передачу 7 квітня Степана Андрійовича Бандеру та Ярослава Йосиповича Стецька до «Головного Революційного трибуналу» за «узурпацію» влади та здійснення «вчинків, спрямованих на виразну шкоду Організації». Наводить і лист-заклик Мельника до членів ОУН від 8 квітня про те, що він «рішений з невгнутою твердістю та найбільшою рішучістю у корні ліквідувати всі спроби розломити Організацію українських націоналістів».

Констатує В. Косик і те, що того самого дня Революційний провід, власне – підсудні Бандера та Стецько, довели «до відома членів ОУН», що від 7 квітня Мельник «перестав бути остаточно головою Проводу українських націоналістів», а влада в ОУН перейшла до рук Степана Бандери та «покликаного ним Революційного проводу ОУН». Цитує лист голови ПУН до членів Великого збору ОУН та Проводу ОУН від 9 квітня про акцію групи Бандери – Стецька як «здавна упляновану» «диверсію… позбавлену всякого ідейного підніжжя і спричиненого анархічним егоцентризмом декількох одиниць», повідомив, що він «змушений викорінити до основ це ядро розкладу в нашому рухові» і передати Бандеру й Стецька до партійного суду.

Паралельно Мельник, – і це новація в розвідці В. Косика, – не знаючи про позалаштункову інтригу Ріка Ярого, одного з ініціаторів розколу, доручив саме йому «місію ліквідації диверсії внутрішньо-організаційним шляхом». Діяльність парткомісії у складі Ярого, Ґабрусевича. Ленкавського, Сеника та Шухевича позитивного результату, ясна річ, не мала. Отож у другій половині червня Мельник ультимативно зажадав від Бандери та його подільників «визнати обов'язуючими постанови Другого ВЗУН» (тобто «легітимного Другого Великого збору 1939 р. – Д. Я.) та «беззастережно підпорядкуватися голові ПУН», а також відкликати всі документи, вже розповсюджені розкольниками та скасувати всі кадрові призначення. Виконання цих вимог він вважав способом розв’язки конфлікту «мирним шляхом».[137]

Версії сучасників (продовження). С. Мудрик-Мечник

Хто такий С. Мудрик-Мечник?

Степан Мудрик-Мечник

Степан Мудрик (псевдо: Мечник, 5.10.1919 – 20.04.2004) народився в с. Криве (сучасний Радехівський р-н Львівської обл.) у селянській родині. Активний діяч «бандерівської» ОУН. За наявними даними, у січні 1942 р. – член обласного проводу Київської області. В липні 1942 р. Мудрик був заарештований німцями на Білоцерківщині, але втік з-під арешту. Був заступником командира воєнної округи (ВО) УПА «Буг».

Удруге заарештований у листопаді 1943 р., був засуджений до смертної кари. В’язень нацистських концтаборів Ґросрозен, Дора, Заксенхаузен, Ревенсбурґ. Після звільнення – активний діяч закордонних частин ОУН: керівник розвідки (з 1951 р.), член Проводу ЗЧ ОУН, тереновий провідник ОУН у ФРН, заступник президента Всесвітнього конгресу вільних українців (ВКВУ) в Європі, голова Головної ради ОУН (з 1991 р.). Помер у м. Новий Ульм.

Версія С. Мудрика-Мечника

У принципі, його формула, формула принципового прихильника бандерівської течії в ОУН, звучить так: «…розкол стався не в Україні, а на еміграції. Підпільна ОУН в Україні одностайно перейшла на бік С. Бандери». Це можна розуміти так, що ніякого розколу в середовищі ОУН і не було. Мимоволі виникає питання: а на якій підставі він зробив такий оригінальний висновок? А ось на якій: у грудні 1940 p. C. Мудрик-Мечник нелегально перейшов радянсько-німецький кордон і, після недовгого перебування в Кракові, опинився в Кристинополі. «Тут, – пригадував він, – працював Василь Карпишин, родом з Яструбич, теолог, який не хотів висвячуватися на священика», якому мемуарист і повідомив цей факт. «Там (тобто на території УРСР. – Д. Я.), – казав він, – сувора дійсність, немає часу на такого роду суперечки».[138] Таке от обґрунтування.

Версії сучасників (продовження). Г. Полікарпенко

Наразі нам не вдалося виявити відомостей про нього. Одне безсумнівно: він був якщо не безпосереднім учасником подій, то принаймні активним їх спостерігачем. Через 10 років після тих подій Г. Полікарпенко, перебуваючи на

еміграції, охарактеризував те, що сталося, в таких висловах: «Розкол почали, за спонуками Ріхарда Ярого, Бандера, Стецько, Лебідь, Ґабрусевич, Стахів, Ленкавський і кілька інших їхніх товаришів. Ця група членів ОУН була заарештована 1934 року в зв'язку з атентатом на міністра Перацького… Диверсанти довели, що їм ішло не про концепційні розбіжності, а про перебрання в свої руки влади… Диверсія не мала за собою жодного концепційного оправдання».[139]

Розкол: версії сучасників. НКВС

Сталінські чекісти знали всі подробиці і про розкол, і про взаємини Революційного проводу і просто Проводу ОУН, і про взаємні поборювання всередині кожного з них. Це, між іншим, є зайвим доказом того, що вони мали свою мережу інформаторів усередині і ОУН, і її крайових екзекутив, і, мабуть, в самому ПУН. За доказами далеко ходити не треба.

Досить взяти до рук спецповідомлення наркома внутрішніх справ УРСР І. Сєрова секретареві ЦК КП(б)У Микиті Хрущову від 3 грудня 1940 р. Суть така: НКВС спромігся упровадити до націоналістичного середовища агента Українця. Йому організували «втечу» до ГГ, де він зустрівся із добре вже відомим нам З. Книшем. Той докладно розповів Українцеві про стан справ у націоналістичному середовищі, про взаємини «бандерівців» та «мельниківців», про всі скандали в обох таборах.

«З метою найбільш успішної боротьби з ОУНівським підпіллям у західних областях СРСР, – йдеться в доповіді Хрущову, – стан розколу ОУНівської організації в Кракові є найбільш зручним для широкого упровадження нашої агентури та підпорядкування нашому впливові бандерівського напрямку як найбільш реакційного».[140]

Аналізуючи причини розколу 1940 p., НКВС вказувало на таку його основну причину: «напруження» в ОУН виникло ще в 1937–1938 pp. Перша причина – неавторитетність фігури Мельника як керівника ПУН. Головний чекіст УРСР, Іван Сєров, який підписав цитований документ, відзначав: Мельник – «особистість маловідома… з причини багаторічної непричетності до діяльності підпілля та тісного співробітництва з католицькими кругами». Причина друга – передача Сеником та Барановським «частини закордонного архіву Проводу, яка стосувалася організації в Краю… до рук польської поліції». Причина третя – скликання в Римі Другої ВЗ ОУН: Край представляли лише два делегати, в той час як абсолютна більшість учасників конгресу представляли ОУН еміграції. Останні, часто-густо у відриві від життя Краю, підходили до вирішення конкретних програмних або інших питань.

Однак крайня напруга виявилася лише тоді, – констатували чекісти, – коли з'ясувалося, що в Проводі немає ясного уявлення, яку саме політику повинна проводити організація в Краю, до чого їй необхідно готуватися, що існує лише одна неясна надія на позитивне ставлення до української справи з боку Німеччини. Це призвело до того, – підсумовує автор документа, – що фактично організація в Західній Україні виявилася непідготовленою до приходу більшовиків і остаточно дезорганізованою, у зв'язку з чим більшість членів, услід за іншими партіями, попрямувала на еміграцію до Німеччини, до Польщі, до Чехословакії і т. д. У той самий час, – підсумовують чекісти, – «з санкції польської влади з тюрем були випущені основні кадри крайовиків-націоналістів, які внаслідок обставин, що склалися, в більшості своїй потрапили до Генерал-губернаторства або ж до Західної Польщі прямо до німців (до т. зв. Рейху). Серед останніх називалися Бандера, Лебідь, Климишин» та ін.