Розділ IV Розкол українського націоналістичного руху

Вказує Т. Гривул і ще на один фактор розколу: «ситуація з підпорядкуванням саме РП ОУН була наслідком не тільки ідеологічних, стратегічних чи яких інших чинників, але й персонального знайомства із членами саме Революційного проводу». А «визначальну роль» у легітимації РП ОУН серед націоналістів, які залишилися на території УРСР, «відіграв крайовий провідник В. Тимчій. Він своєю присутністю легітимізував створення РП ОУН і надав йому своєрідний «мандат на керівництво… Про створення РП ОУН, – переконаний Т. Гривул, – спочатку знали тільки учасники зібрання (в Кракові. – Д. Я.), лише згодом на еміграції почалася «війна» друкованих матеріалів. Ще менше інформації отримували члени ОУН на території СРСР…Тому до вересня – жовтня 1940 р. низові організації не були поінформовані про розбіжності і про зміну Проводу». «Волинський обласний провідник Іван Скоп'юк – Сатана після отримання інформації про події в Кракові заявив, – повідомляє автор статті, – що «після того, що сталося в Центральному проводі ОУН, для мене ні Мельник, ні Бандера не можуть бути авторитетами»…Станіславський обласний провідник Олександр Луцький та його заступник Василь Чижевський, у свою чергу, вважали конфлікт «під ту пору некорисним, але погоджувалися, що він був неминучий»,[143] – підсумовує Т. Гривул.

Версія Г. Гордасевич

Галина Гордасевич – донецька поетеса, член Спілки письменників України, співзасновниця Донецького товариства української мови та Донецького крайового Руху, вивчивши стоси написаного на цю тему до неї, констатувала: 10 лютого 1940 p.: «як би не доводили послідовники ОУНр (тобто революційної. – Д. Я.)… що це не був розкол, а лише очищення ОУН від опортуністичних елементів, але це таки був розкол».[144]

Версія І. Патриляка

Один з найавторитетніших дослідників, доцент кафедри новітньої історії України Національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат історичних наук, автор монографій «Військова діяльність ОУН(б) у 1940–1942 pp.», «Україна в роки Другої світової війни: спроба концептуального підходу» та численних публікацій у наукових та інших періодичних виданнях, посилаючись на статтю В. Кука «Степан Бандера», вважає: «27 зібраних у Кракові керівників Крайової екзекутиви… одностайно підтримали ідею створення Революційного проводу і визнали своїм лідером С. Бандеру».[145]

З цього твердження аж ніяк не можна зрозуміти, як підпільна організація, та ще й на підконтрольній СРСР території, могла мати аж 27 керівників? Натомість, ясно випливає: 10 лютого 1940 p. y Кракові (який, до слова, сам Василь Кук вважав після німецької окупації Польщі, «у ту пору… своєрідним центром культурного й політичного життя»[146]) відбулося зібрання тільки львівських націоналістів. Представники інших екзекутив участі в цьому не брали, рішення про призначення Бандери лідером ОУН не ухвалювали. Отже, наголосимо на цьому знову, йдеться, в кращому випадку, не про створення ОУН(б), а про відхід від ОУН частини її галицьких членів, які надалі користувалися тою самою абревіатурою, додавши до назви керівного її органу лише одне слово – «Революційний».

Версія Ю. Шухевича

Син героя, легендарного провідника ОУН та УПА, Герой України Юрій Шухевич з таким висновком категорично не погоджується. В передмові до розвідки Гордасевич він вказує: «…вся боротьба між ними («бандерівцями» та «мельниківцями. – Д. Я.) – це боротьба за тактику дій! І не було ніяких принципових ідеологічних розбіжностей!! Як з боку Мельника, так і з боку Бандери робилося все, щоб розлам не наступив. Лише втручання зовнішніх ворожих сил привело до того, що пізніше сталося в ОУН».[147] Питання про це, які саме «зовнішні сили» спричинилися до того, залишилося без відповіді.

Розкол: перші наслідки

«Великих труднощів зазнали ми від бандерівців, що не поминали ніякої нагоди, щоб не пустити нам шпильки в бік, а в своїй винахідливості і зручності були просто подиву гідні…Перш, що зробили бандерівці, – старалися залишити своїх інформаторів у наших рядах… слідкувати за всім, що в нас діється, і доносити своєму таємному розвідувальному контакту» (це можна розуміти, що йдеться про абвер. – Д. Я.). «…Десь на переломі 1940–1941 років бандерівці проголосили бойкот до всіх членів нашої організації, перестали з нами вітатися на вулиці і вдержувати які-небудь зв'язки». Так вважали принаймні деякі прихильники легітимного вождя Організації українських націоналістів. «Біжуча організаційна праця, – розповідав З. Книш про стан справ у 1940 р., – …нажаль, принаймні перших шість місяців, спрямована була… головним чином з бандерівщиною, цебто велася на внутрішньо-організаційному фронті…Сильна і горда колись ОУН зійшла на людське позорище і стала посміховищем у тих, що ще недавно мали закриті уста страхом перед її силою і мимовільним подивом до її живучості».[148]

Мав розкол і безпосередні наслідки організаційного, якщо доречно так сказати, ґатунку. Наприкінці серпня 1940 р. «мельниківці», вирогідно за підтримки німців, захопили приміщення, в якому концентрувалися прихильники РП ОУН, – з усім обладнанням та усією документацією. «РП ОУН побоювався, що ТІУН скористається із отриманих матеріалів і зможе втрутитися в діяльність крайової мережі». У відповідь «бандерівці» звинуватили опонентів «у роботі на користь чужих, у т. ч. ворожих, розвідок. Тому будь-яких представників, які приходять із Кракова (на територію УРСР. – Д. Я.) доручалось знищувати».[149]

Відкритих форм набула війна за вплив на місцеві клітини ОУН. Картина тут до сьогодні не є ясною і навряд чи буде колись намальована. Наприклад, «мельниківці» вважали брехнею відомості про масовий перехід низових осередків до стану «бандерівців». Так, Книш на десятках сторінках подає конкретні факти створення та розвитку партійних осередків на теренах Генерального губернаторства «впродовж зимових місяців 1940 і 1941 років».[150] Натомість, сучасний дослідник свято переконаний у тому, що «єдиним краєм, в якому існували осередки ОУН А. Мельника була Буковина».[151]

Не менш заплутаними залишаються питання – а хто увіходив до Революційного Проводу? Кого саме «покликав» Степан Бандера до керівного керма? З ким розділяв тягар відповідальності за стан справ в Організації, яку чи то очолив, чи то нібито очолив?

Жодне з відомих мені десятків видань, присвячених темі передвоєнної діяльності ОУН, відповіді на них не містить. Пощастило натрапити хіба на одну згадку. Вона така: «Революційний провід» – це фактично квартет, який дехто називав «великою четвіркою». «Функції» в ньому нібито розподілялися так: Бандера – «очолення», цебто загальне ведення і репрезентація»; Ярий – «зовнішні справи, що в конкретному випадку і в даному часі зводилися до німецьких зв'язків»; Шухевич – «інженер, організатор кадрів диверсії»; Стецько – «ідеологічне підмурування всієї акції. Його доля і становище в диверсії, а зокрема непримеренна постава до будь-яких спроб порозуміння усередині націоналістичного руху, скоро винесли на самий верх диверсійної течії».[152]