Розділ IV Розкол українського націоналістичного руху

Годі шукати цих відповідей і в архіві «бандерівської» ОУН – кожний охочий може переконатися в цьому, відвідавши його збірку у «Світовому павутинні», яка розташована за адресою http://ounuis.info

Утім, такий список існує. Міститься він у основоположному документі бандерівського руху «Акт з 10 лютого 1940 p.». Навожу його в алфавітному порядку: Бандера Степан, Габрусевич Іван, Гасин Олекса, Горбовий Ярослав, Грицай Дмитро, Климишин Микола, Лебідь Микола, Ленкавський Степан, Равлик Іван, Старух Ярослав, Стахів Володимир, Стецько Ярослав, Турковський Василь, Шухевич Роман. Загалом – 14 осіб.

Підписалися вони, нібито, під такими вимогами:

«6. Свідомі свого обов'язку й історичної відповідальності за чистоту націоналістичної ідеї» й перемогу Української національної революції – ми, провідники та члени крайових екзекутив Організації українських націоналістів на Західних Українських Землях і на Українських Землях під Німеччиною, та провідний актив ОУН – згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими проводимо, – віддаємо керму Організації українських націоналістів у руки Степана Бандери і тих, яких він покличе…»

«8. Ждемо рішення полковника Андрія Мельника, що він і надалі очолює нашу боротьбу».

«Тоді ствердити, що всі вони брали участь у зібранні в Кракові 10 лютого 1940 р. чи дехто з них підписав цей «Акт» пізніше», – писав безпосередній свідок зустрічі Андрія Мельника та Степана Бандери. Про цю зустріч – трохи згодом. Наразі зауважимо: саме на цій зустрічі Бандера пред'явив вождеві ОУН папірець, тобто цей Акт, яким Мельник усувався від керівництва Організацією.

Підкреслюю: наразі жодного свідчення, яке підтверджувало би участь перерахованих осіб у зборах 10 лютого, я не знайшов. Як і не виявив бодай одного свідчення з «підписантів», що він той документ бачив і його підписував.

Тепер придивимось до цього списку уважніше, «підкрутимо», якщо можна так сказати, «різкість». Насамперед, впадає в око таке. Вісім із чотирнадцяти нібито «підписантів» були звільнені з місць позбавлення волі німцями після окупації «своєї» частини Польщі. Це – Бандера, Гербовий, Грицай, Климишин, Лебідь, Равлик, Старух, Стецько. П'ятеро – Габрусевич, Гасин, Ленкавський, Стахів, Шухевич проживали на території Рейху (Німеччина, Австрія) та Генеральної губернії. П'ятеро – Габрусевич, Грицай, Ленкавський, Старух і Турковський водночас навчались у Львівському університеті, Бандера, Гасин та Шухевич – у Львівській політехніці. Найстаршому – Ленкавському було на той момент 36, наймолодшому – Стецькові – 28 (дати народження Горбового, Равлика, Турковського наразі встановити не вдалося). Для порівняння: Андрієві Мельнику на момент проведення Краківського збору – майже 60.

Іншими словами, очевидною (але не вичерпною) обставиною конфлікту є приналежність «бандерівців» до іншої Генерації – зі своїми ідеалами, принципами, моделями поведінки, ставленням до зовнішнього світу, рівнем освіти тощо.

Основні ухвали Краківського збору та військово-політичні реалії тогодення

Оголосивши А. Мельника «тимчасовим явищем», виключивши – увага! – його та всю ОУН зі складу ОУН, молоді революціонери визначили своєю основною метою «боротьбу за суверенну соборну Українську державу, за владу українського народу на українській землі», а також «проти комуністичного світогляду», «за розвал московської тюрми народів». І так далі і таке інше на 15 сторінках.[113]

Прекрасні у своїй величі постанови Краківського збору не містили відповіді на одне-єдине запитання: де взяти сили та засоби для війни проти СРСР? Якраз саме на той час і без узгодження з Бандерою Сталін, на момент проведення історичного партійного заходу українських націоналістів, розгорнув на західному кордоні СРСР 165 стрілецьких (це майже 2,5 млн солдатів і офіцерів), 45 танкових і 22 моторизованих дивізій (19540 танків та танкеток). З повітря їх мали прикривати 679 авіаційних ескадрилій (8300 бойових літаків усіх типів).[114] Це – більше ніж у всіх арміях світу разом узятих!

Такі дрібниці були поза увагою як Бандери особисто, так і його прихильників. Не брали вони до уваги і факт відсутності прихильників їхніх ідей серед населення Радянської України, замордованого колективізацією, Великим голодом і терором НКВС. Крім того, краківські партійці не звернули увагу ще на одну «дрібницю».

Йдеться про сам термін «Соборна Україна». Подобається це сьогодні комусь чи ні – саме її розпечене залізо «виковував» і «скріпляв» його товариш Сталін. І не тому, що любив українців. А тому, що розглядав її як плацдарм і ресурс у майбутній всеєвропейській війні, яка мала утворити єдину радянську комуністичну державу на теренах Старого світу. Саме він був фундатором і фактичним керівником комуністичної «Собороної України». І віддавати її, наскільки це відомо сьогодні, в руки українських націоналістів чи навряд чи збирався. Принаймні в 1940 році…

Розкол ОУН: версії учасників

Краківські збори Бандери та 13 інших націоналістів-революціонерів запустили процес розколу українського націоналістичного руху. Розколу всеосяжного, глибокого, фатального. Навіть сьогодні, на початку другого десятиліття III тисячоліття дві ОУН, офіційно зареєстровані в незалежній Україні, поборюють одна одну.

Як же так сталося?

Ознайомимося з основними версіями. Версіями як у конфліктуючих сторін, так і «зовнішніх» спостерігачів. Спостерігачів, як побачимо нижче, зацікавлених і дуже уважних.

Версія ОУН

Викладена ще наприкінці 1940 p. y партійному видавництві, вона мала назву «Біла книга ОУН» і давно стала бібліографічною рідкістю. Один з примірників зберігається у зібранні Українського музею-архіву в Клівленді (директор – Андрій Фединський). Відкриваємо, читаємо.