Розділ «Частина I»

Легко уявити собі, як сильном'язисті низькоброві неандертальці стежать за швидкими балакучими прибульцями, що розфарбовують свої тіла та будують хижі, потім намагаються повторити ці дії своїми незграбними пальцями чи принаймні вимінюють м'ясо свіжовбитих тварин на прикраси. У Клані печерного ведмедя Джин Аул зображує, як нові люди презирливо відганяють неандертальських «пласкоголових», тоді як неандертальці просто намагаються не траплятися на шляху «Інакших» — крім, звичайно, Ейли, п'ятирічної осиротілої людської дівчинки, яку неандертальський клан Печерного ведмедя приймає, й відтак відбуваються перетворення. Звичайно, це все фантазія, але вона так само можлива, як будь-які інші здогади, хіба що ми послухаємо цих неромантичних археологів, що вважають найрозважливішим поясненням перемежованих слідів перебування неандертальців та (сучасних) людей у гроті Оленя недбалість розкопування, тобто що прямих доказів того, що Пласкоголові вчилися у Інакших, немає.

Відліковою лінією є секс. Якщо сучасні люди без схрещування заступили неандертальців у західному Старому Світі та Homo erectus у східних регіонах, то тоді расистські теорії, що простежують сучасне панування Заходу до передісторичних біологічних відмінностей, мають бути неправильними. Та чи так все відбувалося?

У 1930-і роки, у розпал так званого наукового расизму, деякі фізичні антропологи наполягали на тому, що сучасні китайці примітивніші за європейців, бо їхні черепи мають риси, подібні до синантропа (маленький гребінь згори, відносно пласка верхня частина обличчя, невипнуті вилиці, лопаткуваті передні зуби). Ці антропологи стверджували також, що черепи австралійських аборигенів мали риси, подібні до індонезійських Homo erectus мільйон років тому — гребінь іззаду, що тримає шийні м'язи, поличкуваті надбрівні дуги, спадисте чоло, великі зуби. Ці (західні) науковці робили з цього висновок, що сучасні східняки походять від примітивніших мавполюдей, тоді як західняки походять від розвиненіших неандертальців. Саме це мало бути поясненням того, чому Захід панує.

Нині ніхто не міркує так простолінійно, але якщо ми серйозно порушуємо питання, чому Захід панує, ми маємо розглянути можливість того, що Homo sapiens схрещувалися з досучасними людьми й що населення Сходу залишається біологічно менш досконалим, ніж населення Заходу. Ми ніколи не викопаємо печерних людей в перебігу копуляції, аби побачити, чи Ното sapiens об'єднували свої гени з неандертальцями на заході та синантропами на сході, але, на щастя, ми цього не потребуємо, бо можемо спостерігати наслідки їхніх стосунків у своїх власних тілах.

Кожен з нас успадкував ДНК від усіх предків за всі часи, тобто теоретично генетики могли б порівняти ДНК усіх живих людей і виснувати генеалогічне дерево аж до найнедавнішого спільного предка людства. Однак на практиці той факт, що половина ДНК у вашому тілі походить від материнської лінії, а друга половина — від батьківської, робить розплутування інформації не легшим, ніж відтворювання яйця з яєшні.

Генетики знайшли розумний розв'язок проблеми, зосередивши увагу на мітохондрійній ДНК. На відміну від більшости типів ДНК, що репродукуються статевим шляхом, мітохондрійну ДНК передають лише жінки (чоловіки успадковують мітохондрійну ДНК від своїх матерів, але не передають її далі). Колись всі люди мали ту саму мітохондрійну ДНК, тому будь-яка відмінність між мітохондрійною ДНК в моєму тілі та в вашому є результатом випадкових мутацій, а не статевого змішування.

1987 року колектив на чолі з генетиком Ребекою Кан оприлюднив результати дослідження мітохондрійної ДНК живих людей з усього світу. В межах своїх даних вони виокремили близько 150 типів і побачили, що, за будь-якої заплутаної інтерпретації статистики, ключових висновків є три: по-перше, генетична розмаїтість в Африці найвища; по-друге, розмаїтість у решті світу є лише підсистемою африканської розмаїтости; по-третє, всі найглибші — й відтак найдавніші — лінії мітохондрійної ДНК походять з Африки. Висновок був однозначний: остання жіноча предкиня усіх в цілому світі повинна була жити в Африці. Звичайно ж, її негайно назвали африканською Євою. Як завважили Кан та її колеги, це була «єдина щаслива мати»[41]. Провівши стандартне оцінювання за темпом мутацій мітохондрійної ДНК, вони дійшли висновку, що Єва жила 200 000 років тому.

Упродовж 1990-х років палеоантропологи обговорювали висновки Кан та її колег. Деякі піддавали сумнівові методи (є тисячі методів підраховування балів, теоретично всі вони однаково справедливі), інші — доказові матеріяли (більшість «африканців», залучених до дослідження, були насправді афроамериканцями), але незалежно від того, хто переробляв вибірки чи числа, результати були практично ті самі. Єдиною зміною було пересунення часу життя Єви ближче до 150 000 років тому. Щоб остаточно закріпити результат, наприкінці 1990-х років Єві знайшли компанію. Технічний прогрес дав генетикам змогу дослідити ядрову ДНК за Y-хромосомою. Подібно до мітохондрійної ДНК, вона відтворюється нестатевим шляхом, але передають її лише чоловіки. Дослідження показали, що Y-хромосомна ДНК також має найбільшу розмаїтість та найглибші лінії в Африці, вказуючи на африканського Адама, що жив між шістдесятьма та дев'ятдесятьма тисячами років тому, та на походження неафриканських варіянтів близько п'ятдесяти тисяч років тому[42]. 2010 року генетики додали ще одну деталь: одразу після відходу з Африки, Homo sapiens копулювали з неандертальцями достатньою мірою, аби дістати слід їхньої ДНК, а потім поширили цю суміш по всій планеті.

Деяких палеоантропологів не переконує й це. Вони вважають, що генетика важить менше, ніж подібність будови скелетів західних Homo sapiens до неандертальців і східних Homo sapiens до Homo erectus. Замість моделі походження з Африки вони пропонують «багаторегіонну» модель. Можливо, міркують вони, початкові дитячі кроки справді походять з Африки, але рух населення між Африкою, Європою та Азією сприяв поширюванню таких швидких генних потоків, що мутації, що переважали в якомусь місці, протягом кількох тисяч років розповсюджувалися скрізь. Як наслідок, в кількох частинах світу паралельно розвивалися дещо відмінні види сучасної людини. Це могло б пояснити і скелетні, і генетичні свідчення, до того ж означало б, що східняки та західняки справді біологічно відмінні.

Подібно до багатьох інших теорій, багаторегіонність може мати різні інтерпретації. Деякі китайські науковці наполягають на тім, що Китай  винятковий, бо — як пише газета Чайна Дейлі — «сучасні китайці походять з території теперішнього Китаю, а не з Африки».[43] Однак від кінця 1990-х років з'являються дані, що неухильно свідчать проти такої думки. У східній Азії відносно мало аналізували давню ДНК, ще менше було досліджень, що підтверджували б багаторегіонний підхід. Автори одного з Y-хромосомних дослідів навіть дійшли висновку, що «дані не підтверджують навіть мінімального внеску місцевих гомінідів до походження анатомічно сучасних людей у східній Азії».[44] В Європі початкові студії неандертальської мітохондрійної ДНК виявили нульовий перетин з мітохондрійною ДНК сучасної людини (і отриманою зі скелетів віком 24 000 років, і взятою від живих європейців), із чого випливає, що неандертальці та Homo sapiens взагалі не схрещувалися, а можливо, не могли цього робити. Нині розшифрування повного неандертальського генома засвідчило, що це твердження перебільшене й що свого часу неандертальці викликали в Homo sapiens достатньо пристрастей, аби залишити невеличку позначку на нашій ДНК, й водночас що ця позначка точнісінько та сама скрізь від Франції до Китаю. Скрізь у Євразії люди (у великих групах) здебільшого однакові.

Дебати щодо багаторегіонних джерел тягнуться далі, і зовсім недавно, 2007 року, було проголошено, що нові знахідки з Чжоукоудяня та Сюйчана засвідчують походження сучасної людини від Homo erectus в Китаї. Однак одночасно з оприлюдненням інформації про ці знахідки інші науковці забили, здається, останнього цвяха в багаторегіонну труну. Їхній складний множиннорегресійний аналіз вимірів понад шести тисяч черепів показав, що з урахуванням клімату варіяцїї типів черепів в цілому світі фактично згідні з даними за ДНК. Вихідці з Африки протягом останніх шістдесяти тисяч років начисто витерли з грифельної дошки все, що там було протягом попередніх півмільйона років.

Расистські теорії, що обґрунтовують панування Заходу біологічними аргументами, насправді безпідставні. Люди, у великих групах, однакові скрізь, де ми їх бачимо, і всі ми успадкували від африканських предків той самий невгамовний винахідливий розум. Самої лише біології недостатньо, аби пояснити, чому Захід панує.

Передісторичні Пікасо

 тже, якщо расові теорії неправильні, то де почалися Схід та Захід? Протягом понад ста років багатьом європейцям відповідь видавалася очевидною. Вони впевнено стверджували, що, навіть якщо не брати до уваги біологію, європейці від самого початку такого явища, як сучасна людина, просто переважали східняків своєю культурою. Перше зі свідчень, що їх переконали, постало 1879 року. Книжка Чарлза Дарвіна Походження видів, надрукована за два десятиріччя до того, зробила пошук викопних речей респектабельним тобі багатьох джентльменів, і, як багато хто з його класу, дон Марселіно Сане де Саутуола взявся шукати печерних людей у своєму маєтку в північній Іспанії. Одного дня, взявши з собою доньку, він відвідав печеру Альтаміра. Археологія не надто тішить восьмирічних дітей, тому поки Саутуола роздивлявся дно печери, маленька Марія бігала навколо. Багато років по тому вона розповіла інтерв'юерові, що раптом побачила на стелі якісь фігури. Дівчинка покликала батька: «Тату, дивися, бики!»[45]

Усі археологи мріють про мить «О Боже ж мій!» — мить цілковитої неможливости, коли час зупиняється і все зникає перед обличчям неймовірного, благоговійного відкриття. Небагато археологів відчули це хоча б один раз, і, можливо, жоден археолог ніколи не мав нічого подібного взагалі. Саутуола побачив бізона, оленя, шар за шаром багатоколірних тварин, що вкривали двадцять футів печерної стелі, згорталися клубочками, хвицялися, весело стрибали. Кожна з них була передана чудово, з повним відчуттям руху. Коли багато пізніше печеру відвідав Пікасо, він був приголомшений. «Ніхто з нас не вміє так малювати, — сказав він, — після Альтаміри все решта — то занепад».

Першою реакцією Саутуоли був сміх, але дуже скоро він був «такий щасливий, — згадувала Марія, — що ледве міг говорити».[46] Поступово він пересвідчився, що живопис справді давній (за останніми дослідженнями, деяким малюнкам понад 15 000 років). Однак 1879 року цього ніхто не знав. Насправді, коли 1880 року Саутуола представив стоянку на Міжнародному конгресі з антропології та передісторичної археології в Лісабоні, професіонали засміяли його й зігнали зі сцени. Всі знали, що печерні люди не могли творити таке мистецтво, й зійшлися на тому, що Саутуола був або брехуном, або дурнем. Саутуола — справедливо — сприйняв це як образу своєї чести. Через вісім років він помер розбитим. Його мить «О Боже ж мій!» зруйнувала його життя.

Аж 1902 року головний критик Саутуоли нарешті відвідав Альтаміру й прилюдно визнав, що був неправий. Відтоді знайдено кількасот передісторичних печер із живописом. Одну з найефектніших з них, печеру Шове у Франції, відкрито зовсім недавно, 1994 року, в такому доброму стані, що видається, ніби малярі вийшли швиденько перехопити по шматку оленячого м'яса й зараз будуть назад. Одному з малюнків тридцять тисяч років, що робить його одним з найдавніших слідів нових людей в західній Європі.

Ніде в світі не знайдено нічого подібного до цих печерних розписів. Міграція нових людей з Африки змела всі відмінності, пов'язані з Мовіусовою лінією, та всі біологічні розбіжності між ранніми видами мавполюдей. Але чи маємо ми вважати справжнім початком особливої (та вищої) західної традиції унікальну творчу культуру, що заповнила північну Іспанію та південну Францію передісторичними Пікасо?

Відповідь лежить, хоч як це дивно, у замерзлих пустищах Антарктики. Щороку там випадає сніг, що ховає попередні сніги й стискає їх у тонкі шари криги. Ці шари подібні до хроніки прадавньої погоди. Відокремлюючи їх, кліматологи можуть поміряти їхню товщину, сказати нам, скільки випало снігу, встановити баланс ізотопів кисню, виявити температури та порівняти кількості двоокису вуглецю та метану, що відбивають тепличний ефект. Але буріння кернів крізь крижані покриви є одним з найскладніших завдань в науці. 2004 року європейський гурт завершив буріння антарктичного покриву на глибину майже дві милі, дійшовши до шарів віком 740 000 років, до днів, коли неандертальці були лише блимком у оці якоїсь мавполюдини. Науковці зробили це попри температури, що взимку нижчали до -58°F і ніколи не підіймалися вище за -13°, мусили почати спочатку, коли 1999 року поламався бур, і мусили на останній сотні ярдів замінити наконечника бура пластиковим мішком, заповненим етиловим спиртом.

Результати, що їх оці суперчоловіки та супержінки від науки витягли з-під криги, дали змогу дуже чітко зрозуміти одну річ: митці Альтаміри жили в холодному світі. Після того, як сучасна людина полишила Африку, температура знов почала коливатися й близько двадцяти тисяч років тому, коли на стінах печер малювали вохрою та деревним вугіллям більше митців, ніж будь-коли до чи після того, останній льодовиковий період досягнув максимуму холоду. Середні температури були на 14°F нижчі за температури попередніх часів. Це спричинило приголомшливі зміни. Льодовики завтовшки з милю вкрили північну Азію, Європу та Америку забравши стільки води, що рівень моря був на понад триста футів нижчий, ніж тепер. З Африки можна було пішки дійти до Англії, Австралії чи Америки, навіть не побачивши моря. Хоча я не певен, що ви дуже захотіли б відвідати всі ці місця — на краях льодовиків ревли вітри, порохові бурі лютували у величезних сухих степах, холодних взимку й безплідних влітку. Навіть у найменш несприятливих регіонах, в межах сорока градусів від екватора, короткі літа, мізерні дощі та низькі рівні двоокису вуглецю в повітрі обмежували ріст рослин і тримали популяції тварин (а також і людей) низькими. Все було погано, як у найгірші дні перед тим, коли нові люди полишили Африку.