Розділ «Частина I»

Попри те, що їхні кістки були значно міцніші, ніж у більшости мавполюдей, неандертальці зазнавали багато травм. Найближчі за формою сучасні аналоги їхніх зламів кісток можна знайти в професійних учасників змагань з родео. Позаяк сто тисяч років тому не було брикливих коней, що скидали б вершників (сучасні коні почали еволюціювати лише від 4000 років до н. е.), палеоантропологи певні, що неандертальці зазнавали пошкод у бійках між собою та з дикими тваринами. Вони були завзятими мисливцями; аналіз вмісту ізотопів азоту в їхніх кістках свідчить про те, що вони були здебільшого м'ясоїдними й отримували дивовижно велику частку білків з м'яса. Археологи давно мали підозру, що неандертальці діставали частину м'яса, поїдаючи один одного так само, як синантропи, а знахідки 1990-х років у Франції довели це поза сумнівом. Кістки півдюжини неандертальців були перемішані з кістками п'яти шляхетних оленів. З мавполюдьми та оленями поводилися однаково: спочатку розрізали їх на частини кам'яними ножами, потім м'ясо відшкрібали від кісток і насамкінець черепи та довгі кістки трощили, аби дістатися головного та спинного мозку.

За деталями, що я підкреслив, неандертальці видаються не такими вже й відмінними від синантропів, але є ще дещо. По-перше, неандертальці мали великий мозок — фактично навіть більший, ніж наш, в середньому 1520 куб. см проти наших 1350 куб. см. Крім того, вони мали ширші спинномозкові канали, ніж у Турканського хлопчика, а товстий спинний мозок надавав їхнім рукам більшої вправности. Їхні кам'яні знаряддя ліпше зроблені та різноманітніші, ніж у синантропів, з окремими спеціялізованими скреблами, пластинами та вістрями. Сліди смоли на кам'яному вістрі, що застрягло в шиї дикого віслюка з Сирії, наводять на думку, що це був наконечник списа, долучений до древка. За слідами використання на знаряддях можна зробити висновок, що неандертальці здебільшого різали ними деревину. Вона погано зберігається, але в заболоченій німецькій стоянці Шенінґен біля скупчень кісток диких коней знайдено чотири чудово вирізьблені списи сім футів завдовжки. Списи не кидали, ними штрикали, бо попри всю тямущість неандертальцям бракувало координації для користування кидальною зброєю.

Родеоподібні каліцтва неандертальців можна пояснити потребою перебувати близько до жахливих тварин. Водночас деякі знахідки, зокрема в печері Шанідар в Іраку, вказують на цілком інакші якості. Один скелет належав чоловікові, що роками жив зі зсохлою рукою та здеформованими ногами, попри втрачені праву руку до ліктя та ліве око (цей скелет став прототипом Креба — інваліда, що був духовним провідником гурту неандертальців з Криму, у бестселері Джин Аул Клан печерного ведмедя). Інший чоловік з Шанідару мав скалічену артритом праву щиколотку, але також спромігся дожити принаймні до того, як дістав колоту рану. Більший мозок безперечно допомагав хворим та скаліченим давати собі раду; неандертальці напевне вміли запалювати вогонь та, можливо, могли робити одяг зі звірячих шкур. І все одно важко пояснити, як чоловіки з Шанідару могли давати собі раду без допомоги здоровотілих друзів чи родини. Навіть найкритичніші науковці визнають, що неандертальці, на відміну від своїх сучасників з Чжоукоудяня та всіх давніших видів Ното, мали прояви того, що можна назвати лише «людяністю».

Деякі палеоантропологи навіть вважають, що великий мозок та широкий спинномозковий канал неандертальців давали їм змогу говорити менш-більш подібно до нас. Так само, як теперішні люди, вони мали під'язикову кістку, що закріплювала язика й уможливлювала складні рухи гортані, потрібні, аби говорити. З цим не погоджуються інші науковці, які завважують, що мозок неандертальця, хоч і великий, був довшим та пласкішим за наш і що мовленнєві ділянки були, мабуть, менш розвинені. Вони вказують також, що хоча відповідні ділянки збереглися лише в трьох черепах, схоже на те, що гортані неандертальців містилися дуже високо в шиї, отже, попри наявність під язикової кістки, вони могли вимовляти звуки лише у вузькому діяпазоні. Можливо, вони могли лише видавати окремі склади (що можна назвати моделлю «я Тарзан, ти Джейн») чи висловлювати важливі поняття — «ходи сюди», «ходімо полювати», «робімо кам'яні знаряддя», «пообідаймо», «кохаймося», комбінуючи жести та звуки (модель Клану печерного ведмедя, де неандертальці мають вироблену мову знаків).

2001 року почало видаватися, що справі може зарадити генетика. Науковці виявили в британської родини, що протягом трьох поколінь мала дефект мовлення, відомий як слівна диспраксія, ще й мутацію гена під назвою FOXP2. Як виявилося, у цьому гені закодовано вплив білка на те, як мозок керує мовленням та мовою. Це не означає, що FOXP2 — це «мовний ген», бо мовлення — надзвичайно складний процес, до якого залучено незліченну кількість генів, що діють разом у способи, що їх ми поки що не можемо збагнути. FOXP2 привернув увагу генетиків тому, що інколи крах цілої системи настає через неправильне функціювання лише одного складника. Миша перегризає дрота ціною два центи, й моє авто ціною двадцять тисяч доларів неможливо зрушити з місця. FOXP2 функціює неправильно, і досконалі мовленнєві мережі мозку відмовляються працювати. З іншого боку, деякі археологи припускають, що, можливо, саме випадкові мутації, які спричинили появу FOXP2 та пов'язаних з ним генів, дали сучасним людям мовні можливості, що їх бракувало давнішим видам, зокрема неандертальцям.

Але невдовзі сценарій загострився. Нині всі знають, що дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) є основним будівельним блоком життя й що 2000 року генетики виокремили геном сучасної людини. Менш відомо, що 1997 року науковці з Лейпціґа, Німеччина, у сцені, що нагадує Парк юрського періоду, виокремили древню ДНК з руки скелета справжнього неандертальця, знайденого в Неандеровій долині 1856 року. Це надзвичайне досягнення, бо ДНК починає руйнуватися одразу після смерти й у такому Давньому матеріялі можуть зберегтися лише крихітні фрагменти. Наскільки мені відомо, Лейпціґський гурт не збирається клонувати печерних людей та відкривати Неандертальський парк[34], але 2007 року процес виокремлювання неандертальського генома (що завершився 2009 року) привів до надзвичайного відкриття: неандертальці теж мали ген FOXP2.

Можливо, це означає, що неандертальці були так само балакучими, як ми; можливо, FOXP2 не є ключем до мовлення. Колись ми знатимемо напевне. Все, що ми можемо зробити тепер — це спостерігати наслідки взаємодій між неандертальцями. Вони жили більшими групами, ніж давніші види мавполюдей, ефективніше полювали, довше жили на тих самих територіях і дбали одне про одного у способи, недосяжні давнішим мавполюдям.

Мало того, вони свідомо ховали деяких своїх померлих і, можливо, навіть виконували якісь ритуали — найраніші ознаки найлюдськішої якости, духовного життя, якщо ми правильно інтерпретуємо свідчення. В Шанідарі, наприклад, кілька тіл явно було поховано, до того ж ґрунт в одній з могил містив високу концентрацію квіткового пилку, що може означати, що деякі неандертальці вкладали тіло коханої людини на весняні квіти. (Деякі археологи вказують, доволі менш романтично, що могила була помережана щурячими норами й що щури часто заносять у свої нори квіти.)

У другому випадку, в Монте Чирчео біля Рима, 1939 року будівельники знайшли печеру, загерметизовану каменепадом п'ятдесят тисяч років тому. Вони сказали археологам, що череп неандертальця містився на підлозі в центрі кола з каміння, але позаяк вони зрушили черепа з місця до того, як його побачили експерти, багато науковців висловлюють сумніви.

Нарешті, є Тешик-Таш в Узбекистані. Там Гелем Мовіус (той самий, що провів Мовіусову лінію) знайшов скелет хлопчика, оточений, як він казав, колом з п'ятьох чи шістьох пар рогів дикого козла. Проте відклади в Тешик-Ташу рясніють козлячими рогами, а Мовіус ніде не оприлюднив планів чи фотографій знахідок, що переконали б скептиків, що в розташування цих конкретних рогів закладено якийсь зміст.

Аби покінчити з цим питанням, нам потрібні ясніші свідчення. Особисто я припускаю, що немає диму без вогню й що неандертальці мали якесь духовне життя. Можливо, вони навіть мали медиків та шаманів, як Іза та Креб у Клані печерного ведмедя. Тим не менш, правда це чи ні, але якби була змога дістатися машиною часу до Шанідара та Чжоукоудяня, ви побачили б реальні поведінкові відмінності між східним синантропом та західним неандертальцем. Вам також важко було б не зробити висновок, що Захід був розвиненішим за Схід. Це могло б бути так вже 1,6 мільйона років тому, коли формувалася Мовіусова лінія, і це вже було явно так сто тисяч років тому. Привид расистської теорії тривалої зафіксованости знову підіймає голову: чи не тому Захід сьогодні панує, що сучасні європейці є спадкоємцями генетично вищої неандертальської породи, тоді як азійці походять від примітивніших Homo erectus?

Дитячі кроки

 і. Історики полюбляють давати довгі складні відповіді на прості запитання, але цього разу все видається справді прямолінійно очевидним. Європейці не походять від вищих неандертальців, азійці не походять від нижчих Homo erectus. Близько сімдесяти тисяч років тому з Африки почав поширюватися новий вид Ното — ми — й цілком заступив усі інші форми[35]. В перебігу еволюції наш вид, Homo sapiens (Людина розумна), безперечно схрещувався з неандертальцями. Сучасні євразійці мають від одного до чотирьох відсотків генів, однакових із неандертальцями, але це ті самі від одного до чотирьох відсотків скрізь, від Франції до Китаю[36]. Поширення сучасної людини чисто стерло з грифельної дошки геть усе. Звичайно, еволюція триває. Протягом двох тисяч поколінь від початку нашого поширювання земною кулею постали локальні відмінності у кольорі шкіри, формі обличчя, зрості, толерантності до лактози та безлічі інших ознак. Але по глибокому аналізі вони виявляються тривіяльними. Куди б ви не поїхали, що б ви не робили, люди (у великих групах) всі однакові.

Еволюція нашого виду та завоювання планети встановили біологічну єдність світу, отже, відлікову лінію будь-якого пояснення того, чому Захід панує. Біологічна єдність людства унеможливлює теорії, базовані на расах. Однак попри надзвичайну важливість цих процесів, багато що стосовно походження сучасної людини залишається неясним. На 1980-і роки археологи вже знали, що перші скелети, менш-більш подібні до наших, з'явилися близько 150 000 років тому на стоянках східної та західної Африки. Порівняно з давнішими мавполюдьми новий вид мав пласкіші обличчя з більш випнутим чолом. Вони менше використовували зуби як знаряддя, мали довші та менш м'язисті кінцівки, ширші спинномозкові канали та розташування гортаней, сприятливіше щодо мовлення. Їхні мозкові порожнини були трохи менші, ніж в неандертальців, а верхня частина черепа була вищою й опуклішою, що давало більше місця на більші мовленнєві та мовні центри та на стоси нейронних шарів, що могли паралельно робити великі масиви обчислювання.

Скелети свідчать, що найраніші Homo sapiens могли ходити так, як ми, але, хоч як це дивно, археологія свідчить, що протягом ста тисяч років вони вперто відмовлялися говорити. Знаряддя та поведінка Homo sapiens були дуже подібні до давніших мавполюдей, і — знов подібно до інших мавполюдей, але зовсім неподібно до нас — ранні Homo sapiens, здається, все робили в один спосіб. Незалежно від того, де саме в Африці копали археологи, знахідки були ті самі й не надто захопливі. Саме так, хіба що вони знаходили стоянки, датовані менш як п'ятдесятьма тисячами років. На цих молодших стоянках Homo sapiens почали робити багато чого цікавого і в багато різних способів. Зокрема, археологи ідентифікують щонайменше шість відмінних стилів кам'яних знарядь, що були в користуванні в долині Нілу в Єгипті між 50 000 та 25 000 років до н. е., тоді як до того від південної Африки до берегів Середземного моря переважав один-єдиний тип.

Люди винайшли стиль. Розколювання кам'яного знаряддя у такий спосіб, а не в такий тепер було познакою групи як відмінної від сусідів; відколювання у третій спосіб позначало нове покоління як відмінне від попереднього. За нашими теперішніми стандартами, коли я видаюся викопним реліктом, якщо мій чотирирічний мобільний телефон не пристосований знімати відео-фільми, шукати своє положення на карті чи перевіряти електронну пошту, ці зміни були надповільними. Але вони були надшвидкими порівняно з попереднім поступом.

Нині будь-який підліток, що приходить додому з волоссям, пофарбованим у зелений колір, та новим пірсингом, пояснить вам, що прикрашати себе — найліпший спосіб самовираження. Але давніше за п'ятдесят тисяч років тому ніхто, здається, так не думав. А тоді, видається, майже всі почали думати саме так. По всій Африці на стоянках, датованих після 50 000 років до н. е., археологи знаходять прикраси з кісток, зубів тварин та бивнів, і це лише та діяльність, що залишає рештки, які можна розкопати. Цілком імовірно, що всі інші добре нам відомі способи прикрасити себе — зачіски, макіяж, татуювання, одяг — постали приблизно в той самий час. Досить неприємне генетичне дослідження засвідчило, що натільні воші, що п'ють нашу кров та живуть в нашому одязі, еволюціювали приблизно п'ятдесят тисяч років тому як маленький бонус першим модникам.

«Як майстерно склепано людину! — хапаючи ротом повітря, каже Гамлет, коли його друзі Розенкранц та Ґільденстерн вистежують його, — шляхетність у думках! безмежні можливості! доцільність і відповідність тілобудови та рухів! нагадує вчинками ангелів! розумом дорівнює богам!»[37] І в усьому цьому, як несхоже на мавполюдину. Близько 50 000 років до н. е. анатомічно сучасні люди думали та діяли зовсім в іншій площині, ніж їхні попередники. Відбулося щось надзвичайне — щось таке глибинне, таке магічне, що у 1990-і роки змусило зазвичай тверезих науковців вдатися до палкої риторики. Дехто казав про Великий Стрибок[38], інші — про Світанок Людської Культури й навіть про Великий Вибух Людської Свідомости.

Однак попри всю драматичність теорії Великого Стрибка завжди були дещо незадовільні. Вони вимагали, щоб ми уявили собі не одне, а два перетворення: перше (близько 150 000 років тому), що утворило сучасне людське тіло, але не сучасну людську поведінку, і друге (близько 50 000 років тому), що створило сучасну людську поведінку, залишивши тіло незмінним. Найпопулярніше пояснення полягає в тім, що друге перетворення — Великий Стрибок — почалося від чисто неврологічних змін, що перекомутували мозок і зробили можливим мовлення сучасного типу, що своєю чергою спричинило поведінкову революцію. Однак залишається загадкою, з яких саме процесів складалося це перекомутовування і чому не відбулися відповідні зміни черепа.

Якщо еволюційна наука й залишила десь місце для втручання чогось надприродного, якоїсь вищої сили, що вдихнула божественну іскру в невиразну глину мавполюдей, то, безперечно, це саме тут. Коли я був (набагато) молодший, я дуже любив оповідь, що з неї починається науково-фантастична Космічна Одіссея-2001 Артура Кларка (і незабутня, хоча й важкозрозуміла, кіноверсія Стенлі Кубрика). Загадкові кристалеві моноліти падають на Землю з космосу й беруться вдосконалювати мавполюдей нашої планети, аби вони не вимерли через голод. Ніч за ніччю Той, що Дивиться на Місяць, альфа-самець мавполюдей з одного з гуртів землян, відчуває «допитливі вусики, що заповзають до найвіддаленіших невикористовуваних закутків його мозку»[39], коли моноліт посилає йому видива і вчить його кидати каміння. «Навіть атоми його простого мозку вигиналися й формували новий візерунок», — пише Кларк. Аж ось місію моноліту виконано: Той, що Дивиться на Місяць, бере викинуту кістку й розбиває нею голову поросяті. На жаль, Кларк бачить Великий Вибух Людської Свідомости лише як низку вбивств, із кульмінаційним моментом, коли Той, що Дивиться на Місяць, вбиває Одновуха, ватажка гурту суперників. Наступне, про що дізнається читач — ми вже в космічній ері.