Розділ «Частина I»

Географія, мабуть, зіграла в цьому чималу роль. Мавполюди, що вийшли з Африки близько 1,7 мільйона років тому, були добре задаптовані до субтропічного клімату, але на півночі, глибше в Європі та Азії, їм довелося пристосовуватися до довших та суворіших зим. Життя просто неба, притаманне їхнім африканським предкам, ставало дедалі важчим, коли вони перетнули лінію приблизно 40 градусів на північ від екватора (від півночі Португалії до Пекіна, див. рис. 1.1). Можна припустити, що завдання будувати житло та робити одяг були понад їхні ментальні можливості, але існував інший розв'язок: шукати захисту в печерах. Так постали печерні люди, що про них ми всі чули в дитинстві.

Життя в печерах було для мавполюдей ненадійним благом, бо постійно треба було співіснувати з ведмедями та гієнами завбільшки з левів, що могли зубами трощити кістки. Проте воно було Божим дарунком археологам, бо печери добре законсервували передісторичні відклади й дали нам змогу простежити, як еволюція мавполюдей у східній та західній частинах Старого Світу почала розходитися різними шляхами через різні способи адаптації до холодного клімату.

Найважливішим місцем з огляду на розуміння східних мавполюдей є стоянка Чжоукоудянь біля Пекіна, на самій сорокаградусній широті, заселена більшою чи меншою мірою приблизно від 670 000 до 410 000 років тому. Оповідь про її розкопки є цілою епопеєю, зокрема вона становить тло частини чудового роману Емі Тан Донька костоправа. Поки європейські, американські та китайські археологи від 1921 до 1937 року розкопували стоянку, горби навколо неї стали лінією фронту страхітливої громадянської війни між націоналістами, комуністами та різноманітними місцевими вояками. Дослідники часто працювали під звуки пострілів і мусили обдурювати бандитів та оминати перевірчі пункти, аби доправити свої знахідки до Пекіна. Проект зрештою загинув, коли Японія окупувала Китай, комуністи зробили Чжоукоудянь своєю базою і японські вояки закатували та вбили трьох учасників експедиції.

Далі все змінювалося від поганого до ще гіршого. У листопаді 1941 року, коли війна між Японією та Сполученими Штатами видавалася неминучою, було прийнято рішення вивезти знахідки кораблем до Нью-Йорка на зберігання. Техніки спакували їх у два великі ящики й мали доправити машиною з американської амбасади в Пекіні. Ніхто не знає напевне, чи машина взагалі приїхала, і якщо приїхала, то куди вона відвезла ящики. За однією з версій саме в той момент, коли на Перл-Харбор почали падати бомби, японські солдати перехопили моряків США, що супроводжували ящики, заарештували їх та залишили безцінні знахідки на дорозі. У ці чорні дні життя було дешевим і ніхто не переймався кількома коробками з кістками та камінням.

Проте втрачено було не все. Розкопувані стоянки Чжоукоудянь ретельно оприлюднювали свої знахідки друком і висилали гіпсові виліпки кісток до Нью-Йорка — ранній приклад того, як важливо дублювати дані. Вони свідчать про те, що 600 000 років тому синантроп, чи пекінська людина (так дослідники назвали мавполюдей з Чжоукоудяня), був кремезніший за високих худих африканців на кшталт Турканського хлопчика й ліпше пристосований до холоду. Типовий синантроп мав зріст приблизно п'ять футів три дюйми й був менш волохатий, ніж сучасні мавпи, хоча, напевне, наштовхнутися на нього десь на Мейн Стріт було б дещо страшнувато. Він мав низьке широке обличчя з низьким пласким чолом, важку суцільну надбрівну дугу та велику щелепу, майже без підборіддя.

Розмовляти з синантропом було б важко. Наскільки нам відомо, Ното erectus мали слабко розвинені базальні ядра (частини мозку, що дають сучасній людині змогу невеличкою кількістю рухів рота створювати нескінченну кількість варіянтів вимови). Спинномозковий канал добре збереженого скелета Турканського хлопчика був завширшки лише в три чверти від каналу сучасної людини, що означає, що, на відміну від нас, він не міг контролювати своє дихання так, аби говорити будь-що.

Проте інші знахідки непрямо свідчать про те, що мавполюдина східного Старого Світу могла певним чином спілкуватися. 1994 року на маленькому острові Флорес біля Яви археологи відкопали кам'яні знаряддя віком 800 000 років. Вісімсот тисяч років тому Флорес був островом, відокремленим від материка дванадцятьма милями океану, а це означає, що Homo erectus могли спілкуватися достатньо добре, аби зробити човна, пропливти за горизонт та заселити Флорес. Проте інші археологи відкинули ідею щодо Ното erectus, здатних будувати човни. Вони вважають, що ці «знаряддя» насправді були не знаряддями, а лише відламками породи, що набули оманливої форми через природні процеси.

Дискусія легко могла зайти в глухий кут, що часто буває з археологічними дебатами, якби 2003 року Флорес не видав ще дивовижніших відкриттів. Глибоке шурфування виявило вісім скелетів дорослих людей, задатованих близько 16 000 років до н. е. На зріст усі вони менші за чотири фути. Тоді щойно вийшов перший з низки фільмів Пітера Джексона Володар кілець і журналісти негайно назвали цих передісторичних маленьких людей «гобітами», за волохатоногими коротунами Дж. Р. Р. Толкіна. Коли популяція тварин опиняється в ізоляції на острові, де немає хижаків, вони дуже часто еволюціюють до карликових форм. Схоже, саме таким чином сталося, що «гобіти» стали такими маленькими. Але щоб поменшати до розміру гобітів до 16 000 років до н. е., мавполюди мали колонізувати Флорес раніше на багато тисяч поколінь, можливо, навіть аж 800 000 років тому, на що вказують знаряддя, знайдені 1994 року. Звідси знову випливає, що Homo erectus могли спілкуватися достатньо добре, аби перепливти море.

Тоді, можливо, мавполюди з Чжоукоудяня могли порозумітися між собою значно краще за шимпанзе чи горил, а відклади з печери свідчать також про те, що вони вміли розпалювати вогонь. Принаймні в одному випадку синантропи смажили голову дикого коня. Нарізки на черепі свідчать, що їх цікавили насамперед язик та мозок, багаті на жир. Можливо, вони полюбляли також мізки одне одного: у 1930-і роки копачі за особливостями зламів на кістках зробили висновок про канібалізм і навіть полювання за головами. Дослідження гіпсових копій у 1980-і роки засвідчило, що більшість слідів на черепах залишили радше зуби передісторичних велетенських гієн, а не інші синантропи, але на одному черепі (ще один його фрагмент знайдено 1966 року) чітко видно сліди кам'яного знаряддя.

Якби, замість наштовхуватися на синантропа на сучасній Мейн Стріт, ви могли дістатися машиною часу до Чжоукоудяня півмільйона років тому, на вас чекала б дезорієнтація та тривога. Ви побачили б печерних людей, що спілкувалися, можливо, буркотінням та жестами, але не могли б говорити з ними. Так само не допомогли б і рисунки — немає свідчень того, що Ното erectus бачив у мистецтві більше сенсу, ніж шимпанзе. Синантропи, що походили від Homo erectus, дуже сильно відрізнялися від нас.

Перші люди Заходу: Неандертальці

 ле чи відрізнялися синантропи також від мавполюдей, що еволюціювали в західному Старому Світі? Вік найдавніших європейських знахідок (1994 р., ланцюг печер в горах Атапуерка в Іспанії) оцінено приблизно як 800 000 років, тобто задатовано часом, коли Homo erectus посідали в човни та колонізували Флорес. Де в чому знахідки з Атапуерки мають чимало спільного зі знахідками з Чжоукоудяня: багато кісток мали нарізки від кам'яних знарядь, подібні до тих, що зробив би м'ясник.

Газетні заголовки зарясніли натяками на канібалізм, але палеоантропологів більше зацікавили відмінності між знахідками в Атапуерці та Чжоукоудяні. Черепи з Атапуерки мали більші мозкові порожнини, ніж Homo erectus, а їхні носи та вилиці були дуже схожі на сучасні. Палеоантропологи зробили висновок про постання нового виду, що дістав назву Homo antecessor (Людина-попередник).

Homo antecessor допоміг осмислити низку знахідок, що почалися від 1907 року, коли в пісковому кар'єрі в Німеччині робітники знайшли дивну нижню щелепу. Цей вид, названий за найближчим університетським містом гайдельберзькою людиною, дуже подібний до Homo erectus, але його голова більше схожа на нашу з високим заокругленим черепом і об'ємом мозку близько 1000 куб. см — це набагато більше, ніж 800 куб. см, середнє значення в Homo erectus. Видається так, ніби крок еволюційних змін в усьому Старому Світі пошвидшав після того, як 800 000 років тому мавполюди дісталися холодної півночі й потрапили в умови докорінно відмінного клімату, що сприяв розквітові випадкових генетичних мутацій[32].

Тут ми нарешті маємо деякі неспростовні факти. Близько 600 000 років тому, коли на сцену вийшла гайдельберзька людина, а синантроп панував у Чжоукоудяні, у східній та західній частинах Старого Світу існували, безперечно, різні види Ното: на Сході Homo erectus із маленьким мозком, а на Заході — Homo antecessor та гайдельберзька людина з більшим мозком[33].

Коли йдеться про мозок, то розмір — це ще не все. Мозок Анатоля Франса, що отримав Нобелівську премію з літератури 1921 року, був не більший, ніж у гайдельберзької людини. Але ж гайдельберзька людина видається набагато тямущішою, ніж ранні мавполюди чи сучасний їм синантроп. До появи гайдельберзької людини кам'яні знаряддя мало змінювалися протягом мільйона років, а 500 000 років тому гайдельберзька людина вже робила тонші, отже, легші знаряддя й відколювала тонші відщепи, використовуючи м'які (можливо, дерев'яні) відбійники чи б'ючи шматки породи один об оден. Це свідчить про кращу координацію очей та рук. Гайдельберзькі чоловіки та жінки виготовляли також більш спеціялізовані знаряддя й почали робити нуклеуси особливої форми, з яких в разі потреби можна було робити інші знаряддя. Це означає, що вони далеко краще, ніж Homo erectus, усвідомлювали, чого хочуть від світу й як саме цього досягти. Сам факт, що гайдельберзька людина змогла вижити в Гайдельбергу, далеко на північ від сорокової широти, свідчить про тямущість цієї мавполюдини.

Протягом періоду між 670 000 та 410 000 років тому мешканці Чжоукоудяня змінилися мало, тоді як західні мавполюди еволюціювали далі. Якщо ви проповзете кількасот ярдів вогкими іспанськими печерами Атапуерки, здебільшого на животі й часом підтягуючися на мотузках, ви дістанетеся сорокафутового провалля з влучною назвою Яма кісток — місця, де концентрація решток мавполюдей найбільша порівняно з усіма стоянками, знайденими будь-коли. Від 1990-х років знайдено понад чотири тисячі фрагментів, датованих між 564 000 та 600 000 років тому. Більшість належать підліткам чи молодим дорослим людям. Що вони робили так глибоко під землею, залишається загадкою, але, подібно до давніших відкладів Атапуерки, Яма кісток має дуже різні людські рештки. Іспанські дослідники класифікують більшість із них як гайдельберзьку людину, але багато науковців з інших країн вважають, що вони подібніші до іншого виду — неандертальців.

Цих найвідоміших печерних людей вперше виявили 1856 року, коли робітники кар'єру в долині Неандера (німецькою мовою долина — Таї чи Thai) показали місцевому шкільному вчителеві свою знахідку — верхню частину черепа та п'ятнадцять кісток (під час розкопок 1990-х років на старих відвалах знайдено ще шістдесят два фрагменти). Вчитель показав їх анатомові, а той, зі зворушливою недооцінкою, оголосив їх «прагерманцями».

Знахідки Атапуерки наводять на думку, що неандертальці поставали поступово протягом чверти мільйона років. Схоже, це не наслідок кліматичних змін чи міграції до нових територій з умовами, що давали б змогу кільком мутантам розмножитися та заступити гайдельберзьку людину, а випадок генетичного дрейфу, коли багато різних видів мавполюдей розвивалися паралельно. «Класичні» неандертальці постали близько 200 000 років тому й протягом наступних ста тисяч років поширилися на більшу частину Європи й на схід до Сибіру, хоча, наскільки нам відомо, не досягли Китаю чи Індонезії.

Чим саме відрізнялися неандертальці від синантропів? Зазвичай вони були на зріст такі самі, як східні мавполюди, й мали вигляд навіть примітивніший, зі скісним чолом та слабким підборіддям. Вони мали великі передні зуби, часто зношені через використання замість знаряддя, й випнуті вперед обличчя з великими носами, що були, мабуть, наслідком адаптації до холодного повітря Європи льодовикового періоду. Неандертальці мали важчу будову, ніж синантропи, ширші стегна та плечі. Вони були сильними борцями, мали витривалість маратонських бігунів і видаються до того ж запеклими бійцями.