Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Хрещення Ольги в Константинополі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Повстання древлян було придушене дружиною Ігоря Ольгою, котра у зв’язку з малолітством сина Святослава фактично стала великою княгинею.

І все-таки, щоб упорядкувати норми феодальних повинностей і попередити нові хвилювання народних мас, Ольга змушена була провести деякі реформи, що регламентували феодальну експлуатацію. Близько середини X ст. на Русі значно зросло землеволодіння, посилився процес феодального освоєння земель — поширення влади феодала на колишні угіддя. В результаті виникали нові замки-гради — центри феодального землеволодіння. Найбільшим земельним вотчинником була княгиня Ольга; в числі її володінь літопис називає і місто Вишгород, де знаходився господарчий двір княгині.

За Ольги виріс міжнародний престиж Русі. У 946 р. велика княгиня в супроводі великої свити відвідала Константинополь[140]. Існує протокольний запис прийому Ольги візантійським імператором. У складі її посольства було понад 100 чоловік (16 близьких Ользі жінок, племінник, не виключено, що під ним приховується Святослав, піп Григорій, 22 посли, 44 купці, 2 перекладачі, 18 рабинь). Ольга вела переговори з Костянтином Багрянородним, хоча їх зміст залишився невідомим. Офіційної угоди укладено не було. Можна лише припускати, що правителі двох країн обговорили питання торгово-економічних відносин, підтвердивши вірність договору 944 р., а також злободенну на той час проблему християнізації Русі.

На честь Ольги Костянтин VII влаштував офіційний прийом. Двічі він приймав княгиню у вузькому колі, кілька разів вона була на імператорських обідах, на іподромі[141]. І все-таки візитом до Константинополя Ольга лишилась невдоволена. Повернувшись до Києва, вона не поспішала відсилати дари у відповідь. Костянтин нагадав про це Ользі: “Яко много дарихъ тя; ты бо глаголаша ко мнѣ, яко аще возъвращюся в Русь, многи дары прислю ти: челядь, воск и скъру, и вой в помощь”. Роздратована княгиня відповіла грецьким послам таке: “Аще ты (імператор. — П.Т.) також постоиши у мене в Почайнѣ, яко азъ в Суду, то тогда ти дамъ”[142].

Що Ольга була невдоволена прийомом у Константинополі, свідчить і той факт, що вона активізувала дипломатичні відносини з німецьким королем.

У 949 р., за даними німецьких хронік, Ольга, іменована “королевою руською”, направила до Оттона І у Франкфурт-на-Майні своїх послів з проханням прислати єпископа і священика. Згідно з повідомленням “Продовжувача хроніки абата Регінона Прюмського”, на Русь було направлено єпископом якогось Лібуція, однак по дорозі він помер. Наприкінці 961 р. до Києва прибув монах трірського монастиря Адальберт, але його місія була невдалою. “Не добившись успіху ні в чому тому, для чого посланий, і переконавшись у марності своїх намагань”, Адальберт змушений був у 962 р. повернутися на батьківщину[143].

З 964 р. великим князем став Святослав Ігорович: “Князю Святославу възрастъшю и възмужавшю, нача вои совокупляти многи и храбры”[144].

Тут хотілось би відступити від послідовного викладу політичної історії Русі і звернутись до хронології деяких подій. У нашій історіографії усталилась традиція, згідно з якою дати “Повісті минулих літ”, що стосуються життя і діяльності князя Святослава, не викликають сумніву. Вважається, що народився Святослав близько 942 р. Підставою служить літописна стаття 946 р., в якій розповідається про участь Святослава в поході Ольги на древлян. Спис, кинутий княжичем у бік ворога, ледве перелетів голову коня і впав біля його ніг. Літописець відзначає з цього приводу, що Святослав “бѣ бо дѣтескъ”.

Виходячи з цього повідомлення, Б.О. Рибаков і вирахував вік княгині Ольги. Оскільки заміж на Русі звичайно виходили у 16 — 18 років, можна припустити, що народилася вона приблизно у 923 — 927 рр. і, отже, Константинополь відвідала в 28 — 32 роки[145]. Цей розрахунок Б.О.Рибакова мав ствердити достовірність літописної версії про сватання імператора до руської княгині, так мальовничо розписане руським літописцем.

Прийняття такої хронології справді усуває неточність розповіді про сватання Костянтина VII, але породжує нові численні суперечності, уже неспростовні. Насамперед треба довести неправомірність свідчень літопису 903 р. про одруження (вірогідно, заручини) Ігоря і Ольги. Ще більші труднощі виникають, коли ми звернемося до літописного свідчення 970 р.: “Святославъ посади Ярополка в Киевѣ, а Ольга в деревѣхъ. В се же время приидоша людье ноугородьстии, просяше князя собѣ... И рече Добрыня: “Просите Володимера”[146]. Виявляється, в 970 р. у Святослава, що мав, за неспростовною хронологією “Повісті минулих літ”, 28 років, було, принаймні, двоє дорослих синів. На самостійне княжіння вони могли бути призначені не раніше, ніж досягли б 15 — 16 років. Отже, виходить, що батьком Святослав став уже в 12-літньому віці. Якщо погодитися з тим, що він народився в 942 р., то це не тільки руйнує всю подальшу хронологію, а й ставить під сумнів генеалогічне князівське древо.

Навряд чи може бути сумнів, що у “Повісті минулих літ” вік Святослава умисне занижено. Побічним свідченням може бути стаття 946 р. у літопису В.Татищева: “Ольга с сыном Святославом, собрав войско довольное и храброе, пошла на Деревлянскую землю. Древляне же, собрався, вышли противо ея и соступившемся обоим полкам Святослав, хотя тогда млад был, но яко вождь и мститель смерти отца своего сам начал битву и, брося копием в древляны, пробил коня сквозь”[147].

Звичайно, хлопчик у три чи п’ять років не міг з такою силою кинути списа. Отже, зважаючи на незаперечні факти про вік Ярополка, Олега і Володимира, можна стверджувати, що Святослав з’явився на світ не пізніше 930 — 932 рр.

Тут постає ще одне питання, яке потребує роз’яснення. У момент смерті Ігоря Святослав справді ще не досяг князівського змужніння, і участь Ольги в управлінні країною уявляється природною. Але чому тоді вона так надовго затрималась при владі? Над цим питанням, вірогідно, думали літописці і знайшли зручне пояснення: причина — у малолітстві Святослава. Насправді причина була інша. Ольга — владна і сильна особистість, просто відсторонила на деякий час Святослава від державних справ.

Можливо, саме в цьому полягає причина його дивної, на перший погляд, нелюбові до Києва. В очікуванні свого часу Святослав, очевидно, мало вникав у суть своїх майбутніх обов’язків як глави держави. Він не зблизився з боярським оточенням великокнязівського столу, яке займало свої адміністративні посади мало не спадково. Єдиним його заняттям і втіхою була військова справа. Тільки ставленням дружини до себе Святослав і дорожив. На прохання матері прийняти християнство він відповідав: “А дружина моя сему смѣятися начнуть”[148].

Лише близько 964 р. вся повнота влади на Русі перейшла до Святослава. Час його княжіння пройшов під знаком утвердження Русі на міжнародній арені шляхом подолання супротиву з боку деяких сусідніх країн. Волзька Булгарія суперничала з Руссю у східній торгівлі. Хозарія, хоч і підтримувала з нею тісні стосунки, часто грабувала купецькі східнослов’янські каравани, що йшли з Києва. До того ж, данинниками Хозарії були деякі східнослов’янські племена, зокрема в’ятичі. Погіршились і відносини з Візантією, що протидіяла росту могутності Русі.

Першим самостійним кроком Святослава було повернення під владу Києва в’ятичів. З цією метою він здійснив похід на Оку і Волгу. “Налѣзе вятичи, и рече вятичемъ: “Кому дань даете?” Они же рѣша: “Козарамъ по щьлягу от рала даемъ”, — читаемо в “Повісті минулих літ”[149]. Звільнивши в’ятичів від хозарської данини, Святослав узяв фортецю Біла Вежа (Саркел), переміг ясів і косогів (предки осетинів і черкесів) і наклав на них данину. Сучасник Святослава арабський географ Ібн Хаукаль свідчить, що військо русів досягло міста Булгар і землі буртасів (мордви). Під час цього походу було взято столицю Хозарії Ітіль, міста на Каспійському узбережжі. В результаті походів Святослава Хозарська держава остаточно прийшла до занепаду.

У війні з Хозарією Святослав, безперечно, керувався певними політичними мотивами. Здавна хозари претендували на панування над частиною східнослов’янських земель, зокрема в’ятичів і сіверян. Включення їх до державної структури Русі потребувало подолання хозарської протидії. Перемога над Хозарською державою прискорила процес східнослов’янської консолідації, але одночасно відкрила кочовикам шлях на захід, що створило для Русі нову небезпеку. З цього часу господарями південноруських степів аж до Посулля і Поросся стали печенізькі орди. Слов’янські поселення, розташовані південніше цих рубежів, на кінець X ст. перестали існувати. Печенізька небезпека нависла над містами Подніпров’я і навіть Києвом.

Печеніги блокували торгові шляхи, що вели на схід. В результаті майже повністю припинилася торгівля з країнами Арабського Сходу. Великі перешкоди створювали печеніги і для русько-візантійської торгівлі, нападаючи на торгові каравани біля дніпровських порогів.

Походи Святослава 965 — 968 рр. на Волзьку Булгарію, Хозарію і Балкани значно наблизили Русь до земель Візантійської імперії. Це тривожило Константинополь, і його дипломатія докладала великих зусиль, щоб посварити Русь з одним із її сильних сусідів, зокрема Булгаріею. Щоб схилити Святослава до походу проти Булгарії, з Візантії йому послали 15 кентаріїв золота. У 968 р. руські дружини під проводом Святослава з’явилися на Дунаї. У битві під Доростолом (сучасна Сілістра) болгари зазнали поразки. Святослав захопив міста по Дунаю, зробивши Переяславець своєю резиденцією.