Розділ «Частина друга Київська Русь»

Для поселень VIII—X ст. Середнього Подніпров’я характерні знахідки прикрас салтівської культури, тобто основного населення Хозарського каганату. Вплив художньої культури Хозарії на східнослов’янські племена особливо помітний на Дніпровському Лівобережжі, заселеному носіями волинцевської і роменської культур[1004]. Металеві деталі костюма: сережки, напівсферичні бляшки, бубонці, пряжки «аварських» типів, браслети з потовщеними кінцями демонструють деталі «варварського» убору племінної верхівки. Разом з керамікою алано-болгарської традиції, ці пам’ятки вказують на значні східні впливи на мистецтво слов’ян додержавного періоду.

В історії мистецтва Русі IX—X ст. простежується феномен «дружинної культури», тісно пов’язаний з етнічною неоднорідністю оточення перших Рюриковичів: Олега, Ігоря, Святослава. У цей час зростає кількість художнього імпорту, особливо посуду, нових типів прикрас[1005]. З впровадженням християнства зростає і кількість пам’яток релігійного мистецтва: хрестів, медальйонів, іконок, речей церковного вжитку. Дослідники приходять до висновку про синкретизм одягу дружинника, особливо спорядження вершника і коня[1006].

Відмова від традиційних прикрас родоплемінної верхівки пов’язана з тим, що старі художні цінності не виконували ролі засобу фіксації належності їхніх власників до нової соціальної групи. Формування нового замовника в IX—X ст. зумовлювало кон’юнктуру для кольорової металообробки в містах Русі.

Місцеве виробництво прикрас «нових» типів підтверджується знахідками ливарних формочок у кургані Табаївського могильника і в Києві на вул. Верхній Вал. В одній з київських форм відливалися речі «степової» традиції: наремінні бляшки, наконечник. З цього ж набору походить формочка для виготовлення прикрас кінської збруї. На це вказує їх великий розмір, а також тип бляшок круглої форми з мотивом зірки, поширений на території від Волині до Балкан. Датуються київські формочки третьою чвертю X ст.

Стилістичні особливості типів прикрас, що виготовлялися у Києві в X ст., вказують на східні прототипи. Про це ж свідчить і арабський напис на одній із формочок. Аналогічні прикраси знайдено (крім Середнього Подніпров’я) в Угорщині, Скандинавії, на території Волзької Булгарії. Показовими є ювелірні вироби з київського могильника X ст. Так, кільцеподібна фібула з головками тварин з поховання 116 має скандинавське походження, руків’я кресала із зображенням Одина (поховання 124) — з Прикам’я, руків’я меча (поховання 108) походить з Угорщини. Витончені скроневі кільця з поховань 112 і 124 виконані в традиціях зернених прикрас Волині, а підвіски з поховання 112 виготовлені у великоморавській традиції. На Старокиївській горі знайдено ливарні форми для відливання великоморавських прикрас типу Стара Коуржим IX ст., але в місцевій інтерпретації.

Прикраси з дружинних поховань виготовлялися майстрами, які розвивали здобутки двох шкіл[1007]. Їх стилістичні особливості оформилися ще у другій чверті X ст. У прикрасах відчуваються впливи ісламської торевтики, помічені в цей час у мистецтвах Угорщини, Південного Уралу. До виробництва середньодніпровських майстрів можна віднести й відомі срібні окуття ритонів з Чорної Могили в Чернігові. Окуття меншого ритону прикрашає рослинний орнамент. Більший ритон можна віднести до шедеврів мистецтва — срібне окуття передає складний сюжет з фантастичними звірами, птахами, людьми. В центрі композиції — дві грифоноподібні істоти, з протилежного боку — людські постаті, озброєні луком і стрілами. Семантика образів складна, пов’язана з поширеним сюжетом чарівного полювання, і за Б. О. Рибаковим, думку якого поділяє більшість дослідників, на окутті міститься сюжет з чернігівської билини про Івана Годиновича. Окремі рослинні мотиви окуття явно східного походження, звірині нагадують образи скандинавського мистецтва.

Стилістичні особливості ювелірних виробів дружинного мистецтва формувалися в місцях обслуговування князівського оточення під час збору державних податків — данини. Знахідки зразків дружинного мистецтва тяжіють до маршруту «полюддя».

Перші зразки релігійного мистецтва, представлені хрестами і пам’ятками металопластики, походять, зокрема з дружинних поховань Києва, Гньоздова, Гочева, Чернігова. Це передусім різні типи хрестоподібних підвісок з листового срібла, а також з так званим грубим зображенням розіп’ятого Христа. Перші знахідки відносять до X ст. Походять вони з території Великої Моравії. До найбільш ранніх зразків металопластики належить печатка з погрудним зображенням Христа з Шестовицького могильника, що датується серединою X ст. Хрести розглянутого типу, знайдені в Угорщині і Скандинавії, мають давньоруське походження.

Серед київських хрестів-енколпіонів, найбільш ранньою моделлю є тип хреста зі злегка розширеними кінцями. Лицьова стулка містить зображення Розп’яття з бюстами Богоматері й Іоанна Богослова, а на зворотній — Христос Пантократор і погрудні зображення святих. Ця модель з’явилася в першій половині XI ст. Стилістична група ранніх виробів розширюється за рахунок двобічної ікони з Христом Пантократором, ікони з Богоматір’ю Одигитрією, хрестом-енколпіоном з фігурами перших святих Русі — Бориса і Гліба й золотого змійовика — «Чернігівської гривни» Володимира Мономаха. На інших хрестах (з прямими кінцями) вже в XI ст. з’являються іконографічні мотиви символів євангелістів[1008].

У ХІІ—XIII ст. лиття енколпіонів втілило всі досягнення пластичного мистецтва Києва, що пов’язане і з більш складною технікою використання двобічних кам’яних формочок. Один з напрямків діяльності київських майстрів був пов’язаний з реставрацією старих моделей. Зразком витонченого твору металопластики є енколпіон початку XIII ст. з Княжої Гори із зображенням Розп’яття та Іоанна Богослова. Засобом художнього лиття в XII—XIII ст. виготовлялися хороси, цілі екземпляри яких походять з Києва і Сахнівки. У нижній частині хорос має півсферичну чашу з ажурних пластин, зверху вкриту ажурною решіткою з свічниками. Підвішувався хорос на ланцюжках, уламки від яких досить часто трапляються при розкопках міст Русі. Один з досконалих шедеврів художнього лиття — відомі арки з Вщижа зі складним плетінням, фігурами птахів. На арках (XII ст.) збереглося ім’я майстра Константина.

Збереглися і досить рідкісні зразки торевтики Київської Русі, прикладом чого є медальйон із зображенням Богоматері Оранти. Існує думка і про місцеве виготовлення карбуванням із срібла розкішної чаші зі скарбу 1957 р. в Чернігові з численними зображеннями, з позолотою і черню. За останніми даними, Великий сіон з Новгорода був виготовлений у Києві для Володимира Мономаха між 1113 і 1125 рр., про що свідчить патрональне зображення Василя Великого на маківці виробу[1009].

Дослідженнями Г. Ф. Корзухіної і Т. І. Макарової встановлено, що у Середньому Подніпров’ї в XI ст. формується своєрідна школа емалювального ремесла, а пізніше розквітає срібний «фольклор»: срібний з черню убор князівсько-боярської верхівки. Можна вважати доведеним, що у Києві на базі грецького досвіду в XI ст. виникають перші майстерні емалювальної справи, можливо, при монастирях. До XII ст. створюється новий, стилістично єдиний убор близький за типом до золотих з емаллю прикрас, але срібний. Гривни і браслети X—XI ст. переходять в убор XII—XIII ст., але медальйони і колти явно наслідують золоті вироби з емаллю. Останнім часом ювелірні прикраси зібрано у зводи, численний матеріал класифіковано, виділено окремі його групи й локалізовано майстерні, визначено датування. Важче прослідкувати генезис пластинчастих браслетів, князівських вінців (діадем) типу Сахнівської. Особливе місце займає насичена зображеннями людей, тварин, птахів, «дерев життя», кринів орнаментика браслетів, що, на думку Б. О. Рибакова, пов’язана з русаліями[1010].

Маловивченою залишається спадщина традиційного слов’янського убору в процесі формування прикрас XII—XIII ст. Про волинську традицію зернених прикрас свого часу згадувала Г. Ф. Корзухіна, пов’язуючи його походження із західними слов’янами. Можливо, створення нового зерненого убору також пов’язано з розвитком «волинських» традицій середньо дніпровськими майстрами або з переселенням волинських майстрів в міста Середнього Подніпров’я.

Окремо слід згадати фундаментальне дослідження А. 'М. Кирпичникова, присвячене давньоруській зброї, де розкрито механізм включення давньоруських південних майстерень у загальноєвропейський процес етил створення. Достатньо згадати мечі з Києва і Карабчієва, в декорі яких загальнослов’янське плетіння сполучене зі східною пальметкою, рослинними мотивами і технікою черні.

Прикраси зі скла у VIII—IX ст. були довізними, імпортованими з Сирії і Єгипту, деякі з Візантії, і представлені в основному намистом. Наприкінці X ст. в Києві склалися умови, за яких виникло місцеве виробництво скла. Технологія, типи прикрас, особливості декору давньоруськими майстрами були безпосередньо запозичені у грецьких майстрів. Перший етап розвитку художнього скла був тісно пов’язаний з храмовим будівництвом, а пізніше майстерні виникають і в порівняно невеликих містах. Найдавніші майстерні XI ст. вивчені на території Києво-Печерської лаври, де знайдено виробничий брак, готові вироби — посуд, скло для вікон, браслети, мозаїчні кубики, сировина — свинцеві болванки вагою 50 і 100 кг, на території Софійського заповідника, біля Михайлівської церкви в Переяславі. Майстерні XII—XIII ст. відомі в Галичі, Любечі, Райках, Колодяжині, а до кінця ХІІ ст. скло виробляють у Новгороді і Старій Рязані.

Рис. 44. Різні білокам’яні капітелі Борисоглібського собору в Чернігові XII ст.

Найбільш масовий матеріал при розкопках — скляні браслети, кольорова гама яких складалася з шести основних відтінків. Найраніший тип посуду — кубки з гострим денцем, декоровані кольоровими нитками, у XII ст. змінюється на кубки з піддоном. У колекції є типи посуду, що наслідують сирійські зразки. Масове виготовлення прикрас і посуду зі скла припинилося після 1240 р.

Художнє різьблення по каменю тісно пов’язане з виготовленням ливарних формочок, найбільш відомими з яких є так звані імітаційні з тайника в Десятинній церкві. З пірофіліту та інших порід каменю виготовлялися хрести та іконки — вироби дрібної пластики. Значення творів дрібної пластики полягає в тому, що її сюжети часто відтворюють втрачені живописні зразки. Кам’яні іконки часто мали зображення святих — покровителів і захисників, найбільш популярним з яких був св. Миколай. Втілення елементів візантійської іконографії і ретельна проробка деталей характеризує шедевр пластики — іконку «Борис і Гліб» з Солотчинського монастиря (початок XIII ст.). Такі ж риси притаманні іконці із зображенням Дмитра Солунського з Кам’янець-Подільського музею та ін.

Монументальна пластика з різних порід каменю використовувалася вже при спорудженні перших храмів — Десятинної церкви та Софійського собору. Широковідомі шиферні (пірофілітові) рельєфи з Софії Київської зі складними орнаментальними композиціями, зразком для яких були ілюміновані рукописи балканського походження. З Києва походять і рельєфи з міфологічними сюжетами, з Дмитрівського монастиря — рельєфи з парними зображеннями святих вершників XI—XII ст. Традиції київської школи сягають Константинополя і Балкан і навпаки — чернігівська скульптура втілює в іншому матеріалі — вапняку — каролінгське плетиво і мотиви романського мистецтва.

Найбільш масова продукція давньоруського ремесла і водночас ужиткового мистецтва — керамічний посуд. Протягом X— XIII ст. декор посуду змінювався від плетива до хвилястої лінії або у сполученні з паралельними. У XII ст. широко використовувався полив’яний посуд. Особливо полюбляли прикрашати поливою салатового кольору корчажки київського типу. Давньоруські майстри виготовляли керамічні плитки для підлоги, писанки, прикрашені складним орнаментом з мотивами геометричного та рослинного походження. Своєрідною є колекція керамічних плиток для стін і підлоги з Галича, де рельєфні зображення птахів і фантастичних звірів відтворюють мотиви романського мистецтва.