Розділ «Частина друга Київська Русь»

Слід відзначити, що кочівники в цілому досить миролюбно ставились до торгових караванів, які проходили через їхні землі. За це вони брали мито — тобто контроль над територіями давав прибуток. Крім того, купці знаходились під заступництвом давньоруських князів і не завжди степняки хотіли вступати в конфлікти з ними. Проте випадки грабіжницьких нападів на каравани з метою наживи теж не були рідкісним явищем. Перша згадка про це є в літописі під 1167 р., коли половці, дізнавшись про те, що на Русі смута, пішли до дніпровських порогів грабувати купців із Візантії. Довелося київському князю надавати військову допомогу для благополучного перевезення товарів у столицю.

Але більшість товарів кочівники отримували від сусідів внаслідок обміну, торгівлі чи військового грабунку. На сході це були контакти з арабами і Кавказом, на заході — з Угорщиною, Болгарією та іншими європейськими державами. А особливо тісні зв’язки були з південними та північними сусідами. Прекрасним свідченням досить налагоджених взаємовідносин з кримськими містами є знаменитий Половецький словник (Codex Cumanicus), що був створений в одному з цих міст. Він складається з двох зошитів. У першому містяться два списки слів. Один з них складається з 1560 слів, розміщених в трьох стовпцях латинською, перською і половецькою мовами. А в іншому списку 1120 слів, що об’єднані в змістові групи (в кожній з них від 4 до 90 слів). В основному вони відображають потреби та інтереси купців і ремісників, котрі жили й працювали в міських приморських центрах. Можна відзначити такі слова, як базар, торгівля, виплата, ціна, тканини, дорогоцінне каміння, раби; група слів відображає заняття ремеслами; інші — загальні поняття, що характеризують людину (гарний, знатний, щедрий), специфіку міста (рів, міст, вулиця, будинок), природу (гора, море, долина). Ще одна спеціальна група слів відображає ієрархію в половецькому суспільстві. Другий зошит починається половецько-німецьким словником. Там же вміщені граматичні зауваження половецькою мовою, список половецьких загадок та християнські тексти половецькою мовою або латино-половецькі білінгви.

Рукопис цього словника зберігається у Венеції і датується 1303 р. Але можна вважати, що процес створення першого зошита, в якому охоплено різні моменти життя і побуту кримських міст та половецького суспільства, проходив поетапно. А це, в свою чергу, означає, що не можна вважати словник «зрізом» вузького відтинку часу. Мабуть, ці дані можна переносити на XIII, а то й на XII ст.[861].

Але набагато більше контактів у кочівників було з Руссю. Так, за деякими свідченнями, вже під час хрещення Володимира Святославича був присутній печенізький князь Метеган. Давньоруські князі часто одружувались на дочках кочівницьких вельмож, хоч своїх дочок заміж у Степ не видавали. У літописах зафіксовано не менш як 8 шлюбів відомих князів з половецькими красунями. Сім’ї в той час були багатодітні, і якщо припустити, що в цих восьми князівських сім’ях в середньому виросло по п’ять синів і дочок, то серед них (тобто князівських сімей в цілому) було близько 40 князів і княгинь напівполовців, а далі — приблизно 200 половецьких онуків та онучок. Це споріднення скріплювалось повторними шлюбами княжичів і князівен змішаного походження. Зокрема Ігор Святославич — герой «Слова о полку Ігоревім» — по лінії свого батька був онуком половчанки — дочки Осолука, тобто доводився правнуком половецькому хану Осолуку[862].

На прикладі життя цього князя, і в першу чергу його взаємовідносин з ханом Кончаком, можна продемонструвати всі протиріччя стосунків між Руссю і половцями. Перший раз обидва персонажі геніального «Слова» зіткнулись 1174 р., коли енергійний половецький зверхник уперше прийшов на Русь разом з ханом Кобяком. Під Переяславом вони зійшлися з військом Ігоря, що йшов походом за Ворсклу, тобто на кочові вежі, і були розгромлені. Але пізніше, у зв’язку зі зміною ситуації, Кончак укладає мир зі Святославом Всеволодичем та недавнім своїм супротивником Ігорем і стає співучасником їхньої боротьби за київський стіл проти Рюрика Ростиславича. Похід 1180 р. русько-половецьких сил проти Мономаховичів (в якому знов брав участь і лукоморський хан Кобяк) закінчився крахом. Дружинники Рюрика на р. Чорторий повністю розгромили їх, а велике число знатних половців було порубано або взято в полон. Кончак разом з Ігорем «въскочиша в лодью, бежа на Городец к Чернигову».

Через три роки після вищезгаданої поразки Кончак збирає сили і йде на Русь. Але по дорозі, довідавшись про підготовлене для нанесення контрудару руське воїнство, повертає назад. Новгород-Сіверський володар Ігор Святославич відмовляється навіть виставити свої війська проти цих половецьких орд, за що переяславський Володимир Глібович у гніві нищить кілька його прикордонних градів. Новий похід Кончака 1184 р. на південноруські землі закінчується поразкою на р. Хорол. Його сили досить ослаблені.

Цим хоче скористатись Ігор, який 1185 р. швидко збирає воїнство і вирушає в похід, забувши про старі дружні стосунки. На першому етапі цього відомого походу він навіть захоплює велику здобич. Та прораховується:, коаліція половецьких князів наносить нищівний удар по втомленому війську, а його самого пораненого, разом з сином Володимиром, Кончак бере в полон. Згодом Ігор втікає на Русь, а 1187 р. додому повертається і його син, але... разом з дочкою Кончака та дитиною. Грають весілля, а князь з ханом стають родичами.

Наведені факти з життя двох історичних діячів відображають характер діалектичних взаємовідносин двох народів та демонструють, наскільки тісно переплітались їх долі. Л. М. Гумільов навіть ставив питання про те, що в XII—XIII ст. Русь і Половецька земля складали одну поліцентричну державу[863]. Але, на нашу думку, це вже перебільшення. Прихильно до Русі ставились переважно тільки «дикі половці» — два кочівницькі угруповання, що розміщувались недалеко від південноруських кордонів, але ніколи не селились у Пороссі чи Посуллі на давньоруській державній території. Одна з цих груп локалізується на схід від Дніпра, в міжріччі Осколу і Дону, чи на самому Дону. Вона мала тісніші стосунки з чернігівськими князями і Юрієм Довгоруким. Інша — на захід від Київської землі. Все ж основна маса кочових орд вбачала в давньоруських містах і селах об’єкт збагачення, а в землеробах і ремісниках слов’янської держави — потенційних рабів, яких можна було вигідно продати на ринках невільників, або ж використати у своєму господарстві.

Тому й будувались на південноруських кордонах фортеці для оборони від степняків. Їхні стіни та приміщення являли собою одне ціле, зводились одночасно, за заздалегідь наміченим планом. Система стін-жител широко використовувалась у всьому середньовічному світі. Фортеця з житловими стінами будувалась для відповідних військових і господарчих цілей. Зводилась вона тільки тією людиною, якій було заздалегідь відомо про кількість майбутніх мешканців, з розрахунку на яких готувалось число приміщень. В першу чергу таке планування робилось при зведенні системи оборонних споруд проти постійного противника, яким на півдні Київської Русі були кочівники. Крім того, упродовж XII ст., коли контакти зі степняками були найбільш активними, в прикордонних районах відновлюється будівництво Змійових валів. Так званий Середній вал на р. Рось служив передовим захисним рубежем на підступах до укріплених пунктів Чорних клобуків з їх вежами. В зв’язку з постійними нападами половців у цей час створюються нові земляні укріплення в міжріччі Ромену і Сейму на Дніпровському Лівобережжі, що дозволило перекрити підступи до чернігівського Задесення[864].

Зачепивши питання матеріальної культури, слід коротко охарактеризувати її окремі категорії в причорноморських степах. У зв’язку з постійним перекочуванням і відсутністю довгострокових стаціонарних поселень, основних категорій кочівницьких старожитностей всього дві. Це поховальні пам’ятки і «кам’яні баби».

Кочівники, як і інші стародавні народи, були язичниками і вірили, що в потойбічному світі буття продовжуватиметься значною мірою так само, як і на землі. Тому разом з померлим в могилу клали речі, що, на думку родичів і близьких, будуть йому потрібні в місцях потойбічного існування (зброя, реманент, побутові речі, прикраси тощо). Характерною рисою обрядності була наявність вірного супутника кочівника — коня або ж хоча б його опудала чи символа (при розкопках фіксуються кістки його черепа і ніг). Г. Ф. Федоров-Давидов, який проаналізував майже 1000 поховальних комплексів, вирізнив серед них 7 типів курганних насипів, 66 типів захоронень в могилах, 4 типи домовин.

Без сумніву, одним з найбільш яскравих кочівницьких курганів, що дає можливість реконструювати ідеологічні уявлення, є досліджений 1981 р. курган поблизу с. Заможне Запорізької обл.[865]. Тут основою для половецької споруди став курган епохи бронзи, на поверхні якого зібрані чисельні фрагменти середньовічних амфор. Отже, земляним роботам на кургані далекої епохи передувала тризна по померлому. Потім навколо вершини давнього насипу спорудили вал з брикетів дерну. Вал складався з розділених переходами чотирьох дуг. Саму могильну яму почали копати вже після спорудження цього валу. Після завершення всіх дій по захоронению небіжчика поховальну яму перекрили дерев’яним настилом, а навколо нього поклали п’ять забитих загнузданих та осідланих коней. При остаточному зведенні нового насипу в середньовічні часи на ньому було побудовано ще дві кам’яні споруди. Слід вважати, що культ каміння взагалі був досить поширеним у тюркомовних народів. Підніжжя насипу було оточене широким та глибоким кільцевим ровом, що мав цілий ряд перемичок та проходів, в якому також виявлено чисельні фрагменти амфор (сліди поминальної трапези).

Рис. 39. Схема комплексу половецького поховання у Чингульському кургані (художник П. Л. Корнієнко).

Біля східного проходу крізь вже згаданий вал зафіксовано скелет людини в скорченому стані, що дозволяє говорити про ритуальні жертви не тільки тварин, але й людей в кочівницькому суспільстві початку II тисячоліття н. е. Сама могильна яма, як і в багатьох інших аналогічних комплексах, мала земляні заплічка (східці) і двічі була перекрита дерев’яними накатами. Вздовж східної стіни, на дошках нижнього перекриття, були розкладені задні частини баранячих туш, а на дно поставлені дві амфори грушоподібної форми. Поміж ними лежали хребці та ребро великої тварини, стояв полив’яний глечик. Ще одна посудина, альбарела, лежала на боці поряд. Труна з відкидною кришкою, що замикалась чотирма залізними замками, займала майже всю площу ями. Біля неї знаходилась зв’язка з чотирьох ключів (якими закривались замки), а зверху на віко було покладено спис. Тут же зафіксовано шматки шовкової тканини.

Похований був чоловіком зрілого віку (40—50 років), міцної статури, зростом 180 см (для середньовіччя — досить високий). Покладений витягнуто на спині, ступні ніг зв’язані золотим ланцюжком. На чолі збереглись залишки шовкової стрічки, прикрашеної срібними бляшками, а за головою лежали дрібні пташині кісточки та хребет риби. Померлого вбрали в шовковий каптан, на грудях знаходився ланцюг з електрового дроту. Виявлено також три шовкових пояси, на безіменних пальцях рук золоті персні, а в долоні правої руки був затиснутий кінчик витого золотого стрижня — символа влади. Зліва від померлого була розкладена зброя та воїнське спорядження: довга шабля, великий гарно прикрашений сагайдак зі стрілами, налуччя, ножик для правки стріл, дерев’яний щит, залізні шолом і кольчуга. Справа біля пояса лежали ще два ножі. Крім того, біля небіжчика було поставлено металевий посуд — срібну чашу з кільцевою ручкою і срібну з позолотою курильницю (біля обох плечей). Обидва вироби досить оригінальні за своїм виконанням. Чаша мала напівсферичну форму, дутий піддон та ручку-кільце. Її тулуб поділений на б клинів, обведений арочним фризом з хвилястих стеблин. Клини із зображенням людини на повний зріст чергуються зі стилізованими деревами життя. Зображення людей різні, всі вони у довгому вбранні, в головних уборах, з однією опущеною рукою чи зігнутою угору другою, в руках знаходяться якісь предмети. На дні чаші, іззовні, надряпані дві паралельні лінії — родова тамга кипчаків. Курильниця в формі півсферичної чаші на високому конічному піддоні. Вона закрита півсферичною притертою покришкою, що прикрашена кулястим навершям, увінчаним в свою чергу чотирипелюстковою квіткою з бутоном. Вся поверхня вкрита ззовні горизонтальними фризами зі складним орнаментом у формі рослинних пагінців, що переплітаються на викарбуваному пуансоном тлі. Всередині чаші-курильниці знаходиться стрижень, на який спирається лев з інкрустованими камінням очима, а її внутрішня поверхня прикрашена чотирма медальйонами з зображеннями вовка, грифона, бика і орла зі змією у дзьобі. В могилі знайдені також кресало в шовковому мішечку та кістяна прикраса в срібній оправі. Комплект тканин не обмежується згаданим каптаном. Численні фрагменти інших каптанів і сорочок виявлено в східній частині труни. Ближче до ніг ще зафіксовано шовкові стрічки та краватка у вигляді смужки срібних нашивних бляшок. З усього вищенаведеного видно, що цього знатного половця родичі і близькі досить солідно підготували для майбутнього життя в потойбічному світі. Але, якоюсь мірою, фіксація всіх елементів обрядності дозволяє реконструювати реальну обстановку повсякденного проживання кочівницької верхівки.

Другою значною групою кочівницьких старожитностей є так звані кам’яні баби — статуї, що тривалий час вважались надгробними обелісками. Вже доведено, що нема прямого зв’язку в усіх випадках між людьми, похованими в конкретних курганах, і поставленими на них, часто пізніше, кам’яними спорудами. Останні пов’язані з поминальним ритуалом та культом предків. Це не узагальнююче зображення людини, а образ напівбога, міфічного героя і володаря, родоначальника. Кам’яна половецька «баба» для стародавніх людей ставала не реальною істотою, а лише зображенням, передачею ставлення людини до світу, одним із виявів цього ставлення. Зображення було ілюзорним. Це означало, що до нього переставали ставитися як до живої людини — це вже не був представник реального людського колективу, навіть такий, що стоїть вище їх на сходинку, навіть віддалений від них в інший світ на один крок. У статуї вже була інша роль.

Нізамі в XII ст. писав: «Всі племена кипчаків, коли попадають туди, згинаються вдвоє перед цією єдиною в своєму роді статуєю. Чи пішки зайдуть вони туди з дороги, чи верхом, поклоняться їй, як творцю. Вершник, котрий підгонить до неї коня, кладе стрілу з сагайдака в честь її. Пастух, який заведе туди своє стадо, опускає перед нею овець». Кам’яні зображення людей, з особливою проробкою рис обличчя, є тією невеликою частиною пам’яток антропоморфної скульптури, що збереглась. Є деякі свідчення того, що, крім кам’яних зображень, було багато і дерев’яних. Безмежні степи, на фоні яких сприймались ці статуї, заставляли майстрів робити їх такими важкими й нерухомими, щоб вони могли протистояти безмежності відкритого простору. Це консервувало архаїчний примітивізм, що ставав засобом збереження монументальності[866]. Взагалі фігури людей досить пророблені не тільки у верхній частині тіла (щоправда, нижня завжди трохи укорочена). Вирізняється багато деталей в одязі, зачісці. Нерідкісним є зображення чаші в руках, кисті яких знаходяться біля пояса. Це відзначав ще Вільгельм Рубрук в середині XIII ст., це видно і при нинішньому огляді колекцій скульптур.

Але в степовій смузі сучасної України в давньоруський час проживали не тільки тюркомовні кочівники. Були тут поселення слов’ян землеробів та ремісників, які вигідно обмінювались зі степняками результатами своєї праці. Також знаходились групи слов’янського населення, що не мешкали в постійних стаціонарних пунктах. Це були бродники і берладники — предтеча майбутніх козаків. Частіше згадується перша з цих двох назв, яка, на думку деяких дослідників, походить від слова «бродити», близького за значенням тюркському кореню «каз» (кочувати), від якого пішло слово «козак». Можливо, таким знатним бродником був за життя воїн, похований під курганним насипом біля Таганчі в Пороссі (розкопки І. Хойновського). Чоловік був орієнтований головою на захід, біля нього поклали екіпірованого коня. Виявлені в могилі різноманітна зброя і спорядження (шабля, спис, щит, кольчуга, шолом, нетипова для кочівників булава), срібні накладки і чаша. Цікавою знахідкою став медальйон із зображенням Христа.

Рис. 40. Кам’яні половецькі «баби» (за С. О. Плетньовою).

Але це одиничний археологічно досліджений комплекс з похованням слов’янина-кочівника. У Пороссі, як уже згадувалось, постійно перебував значний кочівницький контингент тюркомовного населення, який в XII ст. сформувався у союз Чорних клобуків[867]. Створили його вихідці із степової смуги Надчорномор’я, котрі внаслідок різноманітних причин втратили у військових сутичках займані землі і, не бажаючи підкорятись сильнішому супротивнику, переходили під протекторат давньоруських князів. Серед них в літописних записах неодноразово згадуються торки, печеніги, берендеї, коуї, турпеї, каєпичі, з яких у новому утворенні троє перших відігравали головну роль. Спочатку кочівники, що прийшли на постійне поселення, домагались федеративності (це давало їм повну самостійність і рівноправ’я) з давньоруськими князівствами. Але київська князівська влада, підтримана боярською верхівкою, займала тверді позиції і визнавала тільки васальні взаємовідносини. Степнякам довелося скоритись. Вперше назва «Чорні клобуки» з’являється в літопису під 1146 р., Саме цього року вони приходять до київського князя Ізяслава і клянуться йому у вірності.