Розділ «Частина друга Київська Русь»

Перша чверть XIII ст. характеризується появою у Східноєвропейських степах монголів. Саме монгольські завоювання XIII ст. визначили історію народів Євразії на три століття. На Крим монголи здійснюють набіги з моменту своєї першої появи в Причорноморських степах. Спочатку їх удари спрямовувалися на райони Східної Таврики, передусім на Судак у 1238, 1242, 1249 рр.[854].

На початку 1243 р. монголи на чолі з Бату, повертаючись з походу в Західну Європу, розміщуються в Причорноморських та Прикаспійських степах[855]. До володіння монголів уже в той час входив і степовий Крим. Населення Таврики з укріпленими містами, замками, монастирями та сільськими поселеннями зберігало автономію, сплачуючи монголам данину. Про це повідомляє В. Рубрук (1253 р.)[856]. Таким чином, населення Гірського Криму потрапляє в залежність від монголо-татар у період між 1243 та 1253 р.

Глава 4

Русь і кочовий світ степів

Степові кочівники на землях Північного Причорномор’я — невід’ємний елемент багатьох історичних епох на території сучасної України. Протягом кількох тисячоліть цей і суміжний регіони були колискою кочівництва. Одна за одною набігали кочівницькі хвилі з Азії на береги Чорного і Азовського морів, а також численних річок, що прорізали з півночі на південь обширні трав’яні випаси. Тому, потрапляючи в царство багатотравного достатку після зауральсько-заволзьких досить засушливих просторів і азійських напівпустель, кочівники будь-що намагались закріпитись на цих землях, де кочове скотарство могло розвиватись повного мірою[857]. Середньовічні часи в цьому сенсі не були винятком. Східні слов’яни і степовики перебували в тісних контактах і досить активно впливали один на одного. Якась частина кочового населення навіть була асимільована автохтонами. У цьому зв’язку напрошується певна аналогія зі скандинавами на півдні Київської Русі, на яких клімат і умови життя в новому районі справили добре враження, через що вони в переважній більшості побажали залишитись тут назавжди. Та є принципова відмінність — вихідці з Північної Європи були повністю асимільовані місцевим населенням, а основна маса кочівників зберегла в давньоруський час свою етнічну основу, хоч також не залишила явного сліду на сучасній етнографічній карті України. Але без урахування відносин зі степняками важко у всьому обсязі зрозуміти історичний процес розвитку першої східнослов’янської держави.

Для кінця І — початку II тис. н. е. писемні й археологічні джерела дозволяють зафіксувати кілька таких кочівницьких хвиль з азіатських глибин, коли наступна змітала або розбивала попередню. Першим угрупованням в цей період були «старі мадьяри». Угри спочатку кочували в області Леведія (між Доном та Дніпром), а потім перейшли в Ателькузу (між Дніпром і Дунаєм)[858]. Такий рух в широтному напрямку не був добровільним, як у багатьох кочівників попередніх століть і тисячоліть. Він здійснювався під натиском печенігів. Останні витіснили угрів ще далі на захід. Використавши ситуацію, коли основні сили угрів пішли в похід, вони ввірвались на їхньою територію і повністю вирізали, як пише візантійський імператор Константин Багрянородний, сім’ї та прогнали нечисленних воїнів, що були залишені для охорони. Військо, що повернулось з походу, знайшло свої становища спустошеними й розграбованими, а навкруги було багато ворогів. Тому угри пройшли в Карпатську котловину і в боях з Великоморавською слов’янською державою відвоювали собі нову батьківщину. По дорозі на Карпати мадьяри, згідно з повідомленням «Повісті минулих літ», проходили повз Київ. Але цей факт зафіксовано в давньоруському літописі під 898 р. — тобто подія трапилась майже на 10 років пізніше після їхнього відходу в Паннонію[859]. На жаль, сучасні дослідження ще не дають можливості прояснити цю таємницю — матеріалів явно замало.

Новий союз степняків у Надчорномор’ї створили вже згадані печеніги, відомі на Заході й у Візантії як пацинаки, або ж пачінакіти, а на Арабському Сході — баджнак. У 915 р., як свідчить літопис, «придоша Печенѣзи пѣрвое на Рускую землю и створивше миръ съ Игоремъ, идоша къ Дунаю». З цього часу вони постійно підтримували з Киевом контакти. У 944 р. зі згаданим князем було укладено військовий союз проти Візантії. Імператору довелося відкупитись від об’єднаних сил слов’ян, скандинавів та кочівників. Але не завжди дії були такими злагодженими. Після невдалого болгарського походу, коли Святослав Ігорович повертався додому, візантійці і болгари повідомили про це печенігів. Вони ж засіли на дніпровських порогах і змусили втомлену боями й переходами давньоруську дружину на чолі з князем зимувати в Білобережжі. Навесні ослаблені голодом і холодом воїни не змогли прорватись крізь печенізьке оточення, а сам Святослав загинув. Зверхник кочівників Куря наказав зробити з черепа київського князя оковану золотом чашу. Цей звичай був широко відомий серед тюркомовних народів. Кочівники вірили, що таким чином переходить до них сила і мужність переможеного ворога. Сам Куря з дружиною пили із згаданої чаші для того, щоб у них народився син, схожий на Святослава.

З русько-печенізьким протистоянням пов’язані й одні з перших згадок про важливі центри Київщини — Переяслав та Білгород (нині м. Переяслав-Хмельницький та с. Білгородка). Згідно з літописним повідомленням 993 р. кочівники перейшли Сулу і стали на лівому березі р. Трубіж. Син Святослава Володимир поставив війська на іншому боці. Було вирішено, що до початку битви зійдуться до бою два воїни. Якщо переможе печеніжин — три роки його співплемінники грабують Русь, а якщо слов’янин — кочівники навіть не підходять до її кордонів. Переміг руський дружинник, а відступаючу печенізьку рать було порубано і розсіяно. За переказом, на честь перемоги на місці, де його військова дружина «переяла славу», князь поставив нове місто.

Через певний час, 996 р., боротьба відновилася знову. Печенізькі орди підходили до якогось давньоруського «града», брали його в кільце, що призводило до поступового голодування, захоплювали знесилених захисників і з полоненими та здобиччю відступали назад у Степ. Ніяких особливих пристосувань для штурму укріплень у них не було. Така ситуація склалась і під стінами Білгорода. Але його жителі перехитрили степняків. Вони з останніх запасів зварили бочку киселю та бочку сити (розвареного меду) й поставили їх в колодязі. Після цього запросили до міста печенізьких послів та почастували «підземними дарами», говорячи, що мають «кормлю в земле». Кочівники повірили в запаси їжі і на цей раз відступили, але в цілому протистояння ще тривалий час продовжувалось.

Така активність печенігів пояснюється посиленням їх військової могутності в середині X ст., коли численні орди кочували на просторах від Волги до Дунаю. Знаходячись весь час на конях чи колесах, вони були практично невловимі й приносили багато горя не тільки на Русь. Як повідомляє Константин Багрянородний, все суспільство розділилось на вісім фем (орд), очолюваних архонтами (ханами). Кожна орда складалась із 40 частин. Тобто це угруповання в своєму суспільному розвитку перебувало на етапі класоутворення, коли агресивність особливо проявляється у зв’язку з бажанням нової знаті отримувати прибутки й стверджуватись в першу чергу за рахунок військових операцій і грабунку.

Нищівної поразки кочовикам завдав Ярослав Мудрий, який зійшовся з печенігами під стінами столиці Русі 1036 р.: «Ярослав же выступи из града исполни дружину, и постави Варягы посредѣ на правѣи странѣ Кыяны, а на лѣвемъ крылѣ Новгородцѣ и сташа предъ городомъ, а Печенѣзѣ приступати начата. И поступишася на мѣстѣ, идѣже есть нынѣ святыя Софья Роуская, бе бо тогда поле вне града, и бе сеча зла. И едва одолѣвь к вечеру Ярославь, и побѣгоша Печенѣзѣ раздно»,— сповіщає Іпатіївський літопис.

Після згаданої битви печеніги стали відігравати другорядну роль, а їх чільне місце в Степу зайняли торки, відомі у візантійських хроніках як узи, а на Сході як гузи. Вони прогнали печенігів з їхніх становищ і кочів’їв та заставили основний контингент переміститись західніше (як це трапилось і з уграми). Після 1060 р. протистояння Русі й торків скінчилось. Вони разом з частиною печенігів почали пізніше перекочовувати до кордонів Давньоруської держави, але про це йтиметься нижче. Вигідні простори зайняли половці, що вперше підійшли до південноруських кордонів 1055 р. Літописець іноді вважав за необхідне давати пояснення: «половцы, рекше команы» — так їх називали в Західній Європі. В арабських і перських рукописах вони були відомі як кипчаки, а в Китаї — «цинь-ча». Давньоруська назва «половці» означає «світло-жовті» (полова — солома).

На думку С. О. Плетньової можна стверджувати, що кумани розселялись західніше Дніпра, а половці східніше, хоч обидва угруповання були досить близькими за усіма етнічними показниками. Поки що це тільки гіпотеза — більшість дослідників говорить про один народ. Вже 1060-р. половці-кумани спробували пограбувати південноруські землі. У той же час нова кочівницька спільнота являла загрозу не тільки для східних слов’ян. Візантійський автор Євстафій Солунський в XII ст. писав: «В одну мить половець близько, і ось уже нема його. Зробить наїзд і прожогом, з повними руками, хапається за поводи, підганяє коня ногами і бичем й вихорем несеться далі, як би бажаючи обігнати швидкого птаха. Його ще не встигли побачити, а він вже щез з очей». За підрахунками П. В. Голубовського, тільки на Русь половці здійснили 46 значних набігів, без запрошення їх давньоруськими князями для бойових дій проти конкурентів за той чи інший стіл (19 — на Переяславську землю, 16 — на Київську, в тому числі 12 на Поросся, 7 — на Чернігово-Сіверську і 4 — на Рязанську). Неодноразово вони були на Русі і як союзники окремих князів. Цими запрошеннями грішили не тільки чернігівські Ольговичі, про яких часто згадується в історичній літературі, але й представники інших гілок роду Рюриковичів.

Перейшовши в Причорноморський регіон, половці в першу чергу захопили найвигідніші в плані пасовиськ райони — донецькі, нижньодонські й приазовські степи. Розселення пізніше проходило й у західніших землях. На кінець XI ст. землі в основному були розділені між окремими ордами. На території України найбільш відомими є такі угруповання, як придніпровські, лукоморські, кримські половці та деякі ін. Очолювали їх відомі на Русі могутні супротивники князів: Тугоркан, Шарукан, Боняк...

Доля половців склалася трагічно: після битви на р. Калці, коли вони першими покинули поле бою, та навали в 40-х рр. XIII ст. орд Батия на південноруські землі і причорноморські степи, на півдні сучасної України з’явився новий володар. То були монголо-татари, а їх попередники поступово зникли, розчинившись у складі тих етносів, які збереглись. Крім того, значна частина половців наприкінці XIII — у XIV ст. відкочувала в Поволжя.

Основою життя всіх вищезгаданих угруповань було кочівництво, що пройшло у своєму розвитку три стадії — від безсистемного пересування до напівосідлого. Друга стадія відрізнялась якраз тим, що вже розділяються пасовиська на визначені ділянки для окремих орд, куренів й аілів. Це призводить до значно більшої стабільності в житті кочівників, окремі групи яких обмежені (і одночасно гарантовані) в своєму русі певними кордонами. Курені являли собою об’єднання кількох, в основному патріархальних, сімей родичів, близьких великосімейним общинам землеробів. Давньоруські літописи називають такі курені ордами. В окрему орду могло входити багато куренів, а на чолі її стояли «князі». До імен деяких з них додавався степовий еквівалент цього давньоруського титулу «кан» — хан: Тугоркан, Шарукан. Хан був як зверхником орди, так і головним господарем одного з куренів.

Рис. 38. Напад половців на русів. Мініатюра Радзивіллівського літопису.

У своєму розвитку вищезгадані кочівницькі спільноти сягнули етапу розпаду первіснообщинних відносин і зародження ранньокласових структур. Особливо в цьому плані вирізнялись половці, у яких, на думку багатьох дослідників, досить успішно розвивались феодальні відносини і структури. Крім знаті, воїнів, бідних, але вільних членів куренів, є відомості про наявність рабів. Ними були військовополонені — домашні раби, праця яких використовувалась кочівниками євразійських степів аж до XIX ст. включно[860].

Кочівництво тривалий час велось цілорічно (табірне кочування). Стадо складалось з великої рогатої худоби, овець, коней та верблюдів. Звичайно, найбільш цінувались коні — основна військова та робоча сила в середньовічні часи не тільки у кочового населення, але й у землеробів. За даними С. О. Плетньової, орда налічувала від 20 до 40 тисяч чоловік, причому переважали 40-тисячні орди. В XII ст. на просторах східноєвропейських степів кочувало не менш як 12—15 орд, а загальна чисельність населення дорівнювала 500— 600 тисячам. Якщо врахувати, що в середньому сім’я з 5 чоловік повинна була мати стадо, яке відповідало за поголів’ям 25 коням (1 кінь — 5 голів великої рогатої худоби плюс 6 овець), то можна уявити собі розміри кочових веж у Степу. А в багатіїв ці стада були ще більшими.

Крім скотарства велике значення в господарстві кочівників завжди мало облавне полювання, під час проведення якого молоде покоління ще й вчилось добре триматись у сідлі та володіти луком. Розвивались також залізоробне, кісткорізне, ювелірне ремесла, обробка шкіри та виготовлення кінської збруї. Про це свідчать характерні для Степу досить викривлені шаблі, стремена арочної форми, деякі типи вудил та круглих бронзових дзеркал, біконічні й «рогаті» срібні сережки і т. ін. Мешкали сім’ї кочівників в юртах двох типів: одні ставились на вози, а інші були стаціонарними й будувались прямо на землі. При переході з місця на місце будинки на колесах ставились в коло і таким чином створювалась лінія оборони від можливого ворога.