Розділ «Частина друга Київська Русь»

25 серпня 1078 р. у битві на літописній річці Сожиці було розбито військо Всеволода. Багато його бояр та воєвод загинуло. Всеволод звернувся за допомогою до Ізяслава у Київ. Тим часом Чернігів перейшов на бік Олега та Бориса. Велике київське військо на чолі з чотирма князями (Ізяслав з сином Ярополком та Всеволод з Мономахом) виступило на Чернігів та обложило місто. Мономаху вдалося захопити й запалити «окольний град», проте дитинець успішно оборонявся. На допомогу чернігівцям поспішили Олег з Борисом. Вирішальна битва відбулася 3 жовтня 1078 р. на Нежатиній ниві. Війська князів-ізгоїв було розбито вщент, Борис загинув, а Олег із залишками дружини втік до Тмутаракані, де сидів його брат Роман. Але в цій же битві було вбито й Ізяслава Ярославича.

Великокнязівський стіл тепер по праву зайняв Всеволод: «Всеволодъ же сѣде Кыевѣ на столѣ отца своего и брата своего, приимь власть Русьскую всю»[608]. Великий князь зробив деякий перерозподіл володінь. Ярополк Ізяславич отримав Волинь і Туров, а Мономах — Чернігів.

У Новгороді сидів Святополк Ізяславич. У безпосередньому володінні великого князя та його сина було все ядро Руської держави (Київ, Чернігів, Переяслав), а також Смоленськ та Ростово-Суздальська земля, тобто більша частина Ярославової спадщини. Святославичі та інші племінники не отримали нічого, вони були позбавлені володінь своїх батьків або відсунуті на далекі окраїни. Це, звичайно, викликало велике незадоволення енергійних Святославичів й призводило до численних військових дій, спроб силою повернути більш багаті та престижні столи.

Вже наступного року (1079) проти Всеволода разом з половцями виступив Роман. Але під Воїнем він зазнав невдачі. Всеволод уклав мир з половцями, а Романа невдовзі було забито його союзниками. Завдяки домаганням Всеволода хозари захопили й Олега та заслали у Візантію, де він пробув чотири роки (два з них він перебував на о. Родос). Тмутараканню почав правити один з найбільш впливових діячів адміністрації Всеволода — посадник Ратибор. Через два роки у Тмутаракані з’являються інші князі-ізгої — Давид Ігорович та Володар Ростиславич, імовірно, після невдалої боротьби з Ярополком за Волинь. Але 1083 р. повертається з візантійського полону Олег Святославич і виганяє звідси Давида та Володаря, які знов починають боротьбу за свою частку у загальнородовій спадщині.

1084 р. Володар та Василько Ростиславичі зненацька захоплюють Володимир і тільки рішучі дії Мономаха, якого послав Всеволод, змушують їх повернути місто Ярополку. В цей час Давид нападає на Олешшя, грабує купців, що торгують з Візантією, фактично перерізає великий торговий шлях з Києва до Константинополя. Щоб заспокоїти та привернути на свій бік цих князів, Всеволод надає Давиду Ігоровичу Дорогобуж з Погоринням на межі Волині та Київщини, а Ростиславичам — Галицькі волості, якими, вірогідно, володів ще їхній батько[609].

Проте посилення Ростиславичів та Давида не влаштовувало Ярополка Ізяславича. До складу частини володінь, що їх виокремив Всеволод, увійшли землі самого Ярополка. Можливо, він також виношував якісь плани захоплення Києва. 1085 р. Ярополк почав збиратися у похід проти великого князя. Але, дізнавшись про прихід на Волинь дружин Мономаха, втік до Польщі. На короткий час володимирським столом заволодів Давид Ігорович, поки Ярополк 1087 р. не помирився із Всеволодом та не повернувся до Володимира. Проте цього ж року він був підступно вбитий під Звенигородом, імовірно, за намовлянням Ростиславичів.

Після смерті Ярополка Всеволод здійснив новий перерозподіл князівських столів, ще більш зміцнивши свої позиції. Волинь віддали Давиду Ігоровичу, Турово-Пінську землю — Святополку Ізяславичу, а Новгород — сину Володимира Мономаха — Мстиславу. Вплив та сила великого князя стали такими, що жоден князь вже не насмілювався виставляти якісь свої претензії чи вимагати інших столів. Останні роки правління Всеволода відзначалися стабільністю у державі, економічним та культурним зростанням Русі. Набіги половців на кордони успішно відбивалися.

Всеволод ввійшов до історії як розважливий та розумний політик. Конфлікти намагався розв’язувати насамперед мирним шляхом. Сучасники відзначали його високу освіченість — «дома сѣдя, изумѣяша 5 языкъ». Великий князь піклувався про розвиток церкви, культури та освіти. За його князювання було завершено будівництво та розпис Успенського собору Печорського монастиря, засновано Андріївський (Янчин) монастир із першою жіночою школою[610], побудовано собори св. Петра, св. Михайла на Видубичах, Богородиці Влахернської на Клові у Києві, цикл монументальних споруд у Переяславі.

В останній рік його життя проявилися конфлікти між різними угрупованнями з оточення великого князя. Його звинувачували, що він слухає «молодих» радників, які зловживали своїм становищем («начаша грабити, людей продавати»)[611]. Ймовірно, це був конфлікт між старими боярськими родами та новими висуванцями дружинних кіл. До того ж 1092 р. на Русі була страшенна посуха, така, що вигорала земля, виникло чимало пожеж у лісах та болотах. Тоді ж здійснили напад і половці, вони захопили Пісочен, Прилуки, Переволоку та багато сіл. 13 квітня 1093 р. Всеволод Ярославич помер. Його було поховано у Софійському соборі біля батька, «бо він любив його більше від його братів».

Київ був у руках Володимира Мономаха. Чітко окресленого права успадкування не існувало. Володимир мав успадкувати стіл свого батька, але був претендент зі старшої лінії Ярославичів — Святополк Ізяславич. Імовірно, політична ситуація була не на користь Володимира. Вище київське боярство було незадоволене останніми роками правління Всеволода, їх, напевне, не задовольняв і розумний та рішучий Володимир. Голодний рік після засухи також спричинявся до напруження серед широких народних мас. Небезпечно було розпочинати боротьбу із Святополком, маючи за спиною агресивних Святославичів з половцями. Врахувавши ці обставини, Володимир Мономах запросив на великокнязівський стіл Святополка, а сам пішов до Чернігова. Переяслав залишився за його молодшим братом Ростиславом. Новгород передали старшому із Святославичів — Давиду, мабуть, щоб компенсувати втрату ним Чернігівського князівства.

Літопис відзначив, що кияни прийняли Святополка «з радістю». Проте з огляду на інтереси держави це був невдалий вибір, адже Святополк не виявив рис ані розумного державного діяча, ані вдалого полководця. В той час йому одразу ж довелося зіштовхнутись з двома складними проблемами, які несли в собі смертельну загрозу самому існуванню Руської держави — половецькі напади та князівські усобиці. Особливо потерпали південні райони Київської землі.

Вже дізнавшись про смерть Всеволода, половці відрядили до Святополка послів з вимогами викупу за «мир». Великий князь заарештував послів, як звинувачує його літопис, не порадившись із старшою дружиною батька свого та Всеволода. У відповідь половці вдерлися у Поросся й обложили столицю «своїх поганих» — Торчеськ. Святополк відпустив послів, прагнучи миру, але половці продовжували розорювати землі. За порадою дружинників, великий князь послав за допомогою до Мономаха. Останній прийшов, викликавши ще й брата Ростислава з Переяслава.

Князі зустрілися на Видубичах під Києвом — у родовому осередку князя Всеволода. Проте Святополк та Володимир не могли дійти згоди. І лише через наполегливість бояр, які вимагали від князів припинити чвари та об’єднатися проти половців, вони були змушені діяти спільно. У них були різні наміри: Мономах волів укласти мир з половцями, а Святополк — воювати. Підкорившись волі великого князя, дружини виступили в похід до Треполя. 26 травня 1093 р. за містом відбулася битва, де руські війська зазнали жорстокої поразки. Під час втечі у р. Стугні загинуло чимало воїнів, у тому числі й князь Ростислав.

Перемога зробила половців господарями становища на Київській землі. Тривала облога Торчеська, який був позбавлений води й терпів через спрагу та голод, але відбивав атаки половців. Спроба Святополка пробитися до Торчеська призвела до нової поразки 23 липня в битві на р. Желані. Святополк з двома дружинниками втік до Києва, а Торчеськ після 9-тижневої облоги було захоплено й повністю спалено. Мешканців його було забрано у полон.

Святополк змушений був укласти мир з половцями, виплативши їм, напевне, великий відкуп. Мир був закріплений династичним шлюбом великого князя з дочкою половецького хана Тугоркана.

Користуючись послабленням центральної влади, з Тмутаракані 1094 р. разом з половцями пішов походом на Чернігів князь Олег Святославич. Він попалив приміські населені пункти та окольні монастирі, але місто взяти не зміг. Володимир Мономах уклав угоду з Олегом, залишивши йому Чернігів, пішов до Переяслава. Половці ж з дозволу Олега продовжували спустошувати Чернігівську землю.

Половці нападали на Русь майже щорічно. Становище ускладнилося й через сарану, що «поядоша всяку траву и многа жита» два роки підряд. Печерський Патерик згадує про ці часи, що «быша брани многы от Половець, к сим же и усобица бысть в та времена, глад крѣпокъ, и скудость веліа при всем в Руской земли»[612]. Почалися феодальні усобиці. Одним з головних винуватців цього автор «Слова о полку Ігоревім» справедливо вважає Олега. «Тъй бо Олегъ мечемъ крамолу коваше и стрѣлы по земли сѣяше... Тогда при Олзѣ Гориславичи, сѣяшется и растяшеть усобицами, погибашеть жизнь Даждьбожа внука, въ княжихъ крамолахъ вѣци человѣкомъ скратишась. Тогда по Рускои земли рѣтко ратаєвѣ кикахуть, нъ часто врани граяхуть, трупиа себѣ дѣляче»[613].

Якщо Володимир Мономах та й інші князі підтримували великого князя у боротьбі проти половців, незважаючи на різне політичне та особисте ставлення до нього, то Олег Святославич демонстративно ухилявся від спільних дій руських князів.

1095 р. Володимир перебив половців на чолі з ханами Ітларем та Кітаном, що прибули до Переяслава за відкупом. Виступивши у похід на половців, Святополк та Володимир послали до Олега з наказом приєднатися до спільного війська. Чернігівський князь дав згоду, але у похід разом з князями не виступив. Літописець охарактеризував стосунки, що склалися між ними: «бысть межи ими ненависть». Ізяслав Володимирович здійснив похід з Курська на Муром, який обіймав посадник Олега, й захопив його.

1096 р. Святополк з Володимиром запросили Олега до Києва на нараду з приводу організації оборони проти кочовиків: «поиде Кыеву, ать рядъ учинимъ о Руской земьлѣ пред епископы, игумены и предъ мужи отець нашихъ, и передъ горожаны, дабы оборонили землю Русьскую отъ поганых». Чернігівський князь відповів зухвало та погордливо, що «нѣсть лѣпо судити (мене) епископомъ и черньцемъ, или смердомъ»[614]. Він не без підстав побоювався осудження своєї прополовецької, практично зрадницької, політики, всіма верствами тогочасного суспільства.