Розділ «Частина друга Київська Русь»

Глава 4

Русь в XI ст.

Початок XI ст. характеризувався успішним розвитком Давньоруської держави як у економічній, так і в соціально-політичній сфері. Проте наприкінці правління Володимира цей бурхливий розвиток призвів до посилення відцентрових тенденцій у деяких давньоруських землях. Зовні це проявилося у виступах проти великого князя київського його синів, що сиділи князями-намісниками у різних князівствах Київської держави. Спочатку заколот проти батька готував Святополк, князь туровський, але був завчасно заарештований, а потім його утримували під наглядом поблизу великокнязівського двору, імовірно у Вишгороді.

1014 р. Ярослав, який сидів у Новгороді, відмовився виплачувати Києву щорічну данину — 3 тис. гривень, що збиралася з Новгородської землі. Дві тисячі йшли на утримання князівської дружини у самому Новгороді, а одна відсилалася до столиці. Розгніваний Володимир почав готувати військовий похід на Новгород. З Ростова було викликано одного з молодших княжичів — Бориса, який очолив великокнязівську дружину.

Проте поява печенігів на кордонах Русі примусила Бориса виступити з київською дружиною у прикордонну переяславську землю.

Хвороба та раптова смерть Володимира Святославича 15 липня 1015 р. різко змінила ситуацію у державі. Розпочалася феодальна війна, яка, втім, велася не стільки між різними землями Русі чи периферійними землями та центром, скільки була боротьбою за верховну владу у країні серед правлячої династії.

Великокнязівський стіл захопив Святополк, що перебував у Києві і якого активно підтримувало впливове вишгородське боярство. Не маючи стабільної підтримки, він став на шлях усунення інших претендентів, передусім Бориса, який стояв з військом на р. Альті на відстані одного переходу від Києва.

24 липня Бориса було вбито найманцями Святополка. Така ж доля чекала на Гліба муромського та Святослава древлянського. Гліба було вбито під Смоленськом, а Святослава по дорозі в Угорщину вже поблизу Карпат. Літопис передає наміри Святополка знищити всіх своїх братів («яко избью братью свою, и приму власть Рускую един»). Проте, імовірніше, він «знешкоджував» тих, хто не визнавав його влади і планував чи насправді розпочав боротьбу з ним.

Ярослав готувався до війни з Володимиром і викликав на допомогу загони варягів, коли вісник від сестри Предслави повідомив йому про смерть батька та події у Києві. Підтриманий новгородським боярством та варягами Ярослав рушив у похід проти Святополка.

Восени 1015 р. під Любечем відбулася битва, в якій війська Святополка зазнали поразки, а сам він утік до Польщі. Ярослав зайняв великокнязівський стіл («сѣде въ Кыевѣ на столъ отни»). Втім боротьба за володарювання на Русі не скінчилася.

Влітку 1018 р. проти Ярослава виступив тесть Святополка польський король Болеслав І Хоробрий. Крім поляків у поході брали участь угорські, німецькі та печенізькі війська. Після поразки на р. Буг Ярослав змушений був повернутися до Новгорода.

Київ залишився у руках Святополка, а вірніше в руках його польських союзників. Болеслав І вже через місяць повернувся до Польщі з великою здобиччю та бранцями (серед останніх була й княжна Предслава). За допомогу він отримав Червенські гради та, ймовірно, все Забужжя. Польські гарнізони, що розміщувалися навколо Києва, через постійні збройні сутички з місцевим населенням змушені були піти геть і залишили Святополка у Києві практично без підтримки. Ярослав тієї ж зими (1018—1019) з новими загонами варяг та новгородців виступив проти нього «и побѣди Ярославъ Святополка, и бѣже Святополкъ въ печенѣги».

Навесні 1019 р. Святополк ще раз за допомогою печенігів спробував повернути собі Київ та був ущент розгромлений Ярославом у жорстокій триденній битві на Летському полі (р. Альта). Святополк утік на захід й загинув десь «межю Чехы и Ляхы».

Час правління Ярослава Володимировича був періодом подальшої активної розбудови Давньоруської держави в різних її аспектах. Йшов подальший розвиток процесів, що виявилися при Володимирі. Як відзначив у своєму «Слові про закон і благодать» Іларіон, Ярослав «не рушаща твоих уставъ нъ утверждающа... иже недоконьчаная твоа наконьча акы соломонъ дадвова»[597]. Це стосується швидкого формування класів феодального суспільства, політичної системи, ідеології, розвитку економіки та культури.

Боротьба з місцевими автономіями, абсолютна влада великого князя київського, перемога доцентрових тенденцій у державі були основними принципами внутрішньої політики, яку, щоправда, далеко не одразу Ярославу вдалося втілити у життя. Головним зовнішньо-політичним завданням було відновлення старих кордонів на заході, підтримка дружніх та союзницьких відносин із західними сусідами, а також побудова оборонних ліній на півдні проти кочовиків. Утверджувались незалежність від Візантії і чільне місце Руської держави у тогочасному світі.

У галузі ідеології та культури тривало засвоєння найкращих традицій і досягнень православного християнства та візантійської культури.

Проте перший період княжіння Ярослава не відзначався стабільністю політичної ситуації. Великокнязівська влада була значно послаблена. Її авторитет та силу доводилося зміцнювати й постійно доводити наявність цієї сили. Так, 1021 р. князь полоцький Брячислав захопив та пограбував Новгород. Ярослав здійснив стрімкий похід проти полочан і розбив їх на р. Судомирі, повернувши захоплену здобич до Новгорода. Як вважають дослідники, не пограбування Новгорода було головною метою походу Брячислава. Ймовірно, йому потрібний був вільний річковий шлях верхів’ями Західної Двіни до головної магістралі шляху «з варяг до греків»[598]. Ярослав, показавши свою силу, віддав Брячиславу два ключові пункти на цьому відрізку (Усвят та Вітебськ). Таким чином, полоцький князь перетворився на вірного спільника, який був «за один» з київським князем до своєї смерті.

1023 р. проти Ярослава виступив інший брат — Мстислав Тмутараканський, який прославився перемогами над касогами на Північному Кавказі. Мстислав був вдалий полководець, мав велику войовничу дружину із загонами хозар та касогів. Скориставшись тим, що Ярослав перебував у Новгороді, він підійшов до Києва. Проте Київ не піддався йому, і Мстислав відійшов до Лівобережжя й осів у Чернігові. Ярослав 1024 р. виступив проти нього разом з великим варязьким загоном на чолі з Якуном. У жорстокій битві під Лиственом Ярослав зазнав поразки і знову втік до Новгорода.

Незважаючи на такий сприятливий розвиток подій, Мстислав не став захоплювати Київ, а визнав право Ярослава на стольний град держави як старшого в роду. Ймовірно, тут свою роль зіграла позиція київського боярства. 1026 р. було укладено мирний договір у Городці під Києвом, за яким Русь поділили по Дніпру. Лівий берег з Черніговом залишився за Мстиславом, а правий з Києвом — за Ярославом. «И начаста жити мирно и в братолюбствѣ и уста усобица и мятежь, и бысть тишина велика в земли»[599],— відзначив літопис результат миру у Городці. Договір сприяв широкому економічному та культурному прогресу країни. Припинилися внутрішні усобиці, зовнішня та внутрішня політика була спільною, держава перебувала у спільному володінні династії, нових окремих владних структур не утворювалося. Певною мірою започаткувалася система дуумвірів, яка найбільш повно проявила себе вже наприкінці ХІІ ст.

Ярослав із Мстиславом здійснюють ряд походів на заході та північному заході. 1030 р. Ярослав повернув Белз та, перемігши чудь, заснував м. Юр’єв (сучасне Тарту). 1031 р. — Ярослав з Мстиславом повернули Червенські землі. Вони також повоювали польські землі й вивели звідти багато полонених, частину яких Ярослав оселив на берегах р. Рось, а наступного року «поча ставити городы по Роси», створюючи нову укріплену лінію проти печенігів.