Розділ «Частина друга Київська Русь»

Так, старші Ярославичі звільнили з порубу свого дядька Судислава, якого ув’язнив ще Ярослав Мудрий. Разом вони вирішують після смерті В’ячеслава 1057 р. перевести князя Ігоря з Володимира-Волинського до Смоленська, а Волинь приєднати до великокнязівського домену. Після смерті Ігоря 1060 р. Смоленськ не одержав нового князя, а попав у залежність від Переяславля. Ярославичі 1060 р. здійснили успішний похід на торків, унаслідок чого останні назавжди перестали бути загрозою для Русі, перейшли до розряду «своїх поганих».

Разом старші Ярославичі виступали проти намагань Всеслава Полоцького звільнитися повністю з-під влади Києва. У битві на Немізі в березні 1067 р. князі розбили дружини Всеслава, а потім, незважаючи на клятву, схопили під час переговорів полоцького князя з двома синами й заточили до порубу у Києві. За їхнього правління було складено юридичний кодекс, який відомий під назвою «Правда Ярославичів».

Посилення політичної влади Чернігова та Переяслава не викликало протиріч з Києвом чи відцентрових тенденцій у цих князівствах. Навпаки, в економічному та культурному плані вони ще більш зблизилися. Саме ці землі й визначили ядро Руської держави[604]. За свідченням літопису, спільні акції князів очолював Ізяслав як державний сюзерен. Він очолював і військові походи проти чуді та голяді, які воювали Новгородську та Псковську землі, проти половців, які з’являлися на південних кордонах і почали вдиратися в межі Русі у 60-х роках XI ст. Брати визнавали ієрархічну зверхність Ізяслава.

Проте події 1068 р. призвели до фактичного розпаду тріумвірату. Влітку цього року на територію Переяславського князівства вдерлися половці. Проти них виступили Ізяслав разом із Святославом та Всеволодом. На р. Альті відбулася битва, в якій князі зазнали жорстокої поразки, загинуло багато руських воїнів. Ізяслав та Всеволод втекли до Києва, а Святослав до себе у Чернігів. Кияни, зібравши віче на Подолі на «Торговищі», звернулись до великого князя з вимогою зброї та коней для продовження боротьби з половцями. Відмова Ізяслава виконати вимоги віча спричинилася до перетворення останнього на народне повстання проти князя та його адміністрації. Повсталі звільнили з порубу полоненого Всеслава полоцького й оголосили його великим князем. Великокнязівський двір, а також двори інших феодалів було пограбовано. В історіографії існує гіпотеза, що стихійне повстання, киян було вміло спрямоване прихильниками Всеслава, які гуртувалися біля резиденції полоцьких князів — двору Брячиславля. Втім, наступні пасивні дії Всеслава упродовж семи місяців, коли він сидів у Києві і нічим не проявив себе, наводять на думку, що він не домагався великокнязівського столу. Можливо, його прихильники міфологізували постать полоцького князя, надавши йому риси та устремління, які існували лише в уявленні заколотників.

Тим часом Святослав встиг розгромити 12-тисячне військо половців на Снові й забезпечити певний спокій південних кордонів. А Ізяслав, який втік до Польщі, закликав на допомогу польського короля Болеслава ІІ Сміливого, якому доводився родичем (тітка Болеслава була дружиною Ізяслава, тітка Ізяслава була Болеславу матір’ю). Війська Болеслава та Ізяслава швидко підійшли до Білгорода, де їх чекало київське ополчення на чолі з Всеславом. Але вночі, напередодні очікуваної битви, Всеслав, зрадивши киян, утік до Полоцька, а останні відійшли до Києва.

На міському вічі кияни вирішили запросити на київський стіл Святослава або Всеволода, проте вони відмовились, хоч і виступили перед Ізяславом з умовою не вводити до міста головних сил поляків та не «погубити градъ». Ізяслав справді ввійшов до Києва з невеликим числом поляків, а решта була поставлена на постій по навколишніх містах та селах. Проте напередодні до міста вступив його син Мстислав, який жорстоко помстився киянам («исъсѣче Кыяны, аже бяху высѣкли Всеслава, числом 70 чади, другыя исъсѣкоша, другыя без вины погубивъ»).

Польські війська, квартировані по багатьох невеликих населених пунктах, зазнали великих втрат, дуже потерпіли від повсталого населення й змушені були невдовзі повернутися до Польщі.

Ізяслав повернувся на великокнязівський стіл, проте великої підтримки серед різних верств суспільства не мав. Щоб контролювати місце традиційних зібрань киян, він перевів з Подолу до Верхнього («княжого») Києва торг, де звичайно збиралося віче і виникали народні заворушення. Потім великий князь здійснив похід на Полоцьк і вигнав звідти Всеслава.

Тріумвірат продовжував існувати, протиріччя між князями були приховані й назовні певний час не виявлялися. Найпомітнішою подією стала тоді вишгородська нарада 1072 р., в якій, крім Ярославичів, брали участь митрополит, єпископи, найвпливовіші ігумени. Тут була затверджена «Правда Ярославичів» — загальноруський звід законів, який надовго став основою давньоруської юриспруденції.

1073 р. протиріччя між старшими князями вилилось у відкритий конфлікт між Ізяславом і Святославом. Святослав разом з Всеволодом здійснив стрімкий похід на Київ і зайняв великокнязівський стіл. Літопис пояснює це властолюбством Святослава («Святославъ же бѣ начало выгнанью братню, желая больше власти»). Проте дослідники справедливо вважають, що причини конфлікту були більш глибинними[605]. Адже, з одного боку, Ізяслав намагався повернути собі володіння, які перейшли до Святослава (передусім Новгород), а з другого — не мав широкої підтримки серед київського суспільства, яке симпатизувало Святославу — більш вдалому полководцю, не пов’язаному з репресіями 1069 р. Показово, що Ізяслав, не маючи надійної підтримки, покинув столицю й знову втік до Болеслава II у Польщу ще до підходу військ Святослава та Всеволода.

Святослав з Всеволодом поділили між собою землі старшого брата. Київ перейшов до великого князя, за ним залишилась Чернігівська земля, Новгород та інші землі. Всеволод до своїх володінь приєднав Волинь та Туров. Реальна влада в країні належала Святославу. Всеволод в усьому підтримував його дії і виступав спільно з ним. У Києві церква (насамперед монастирі) знаходилась в опозиції до Святослава. Особливо рішуче виступав печерський ігумен Феодосій, який відмовився прибути на трапезу до великого князя та писав проти нього «епістолії», вимагаючи повернути владу законному володарю. Проте згодом ченці та бояри умовили Феодосія пом’якшити свою позицію. З часом Святослав дійшов згоди з впливовими печорськими ченцями. Він подарував монастиреві землю для побудови Успенського собору, пожертвував на це 100 гривень золота, брав участь в урочистій церемонії закладання храму. Вмираючи, ігумен Феодосій вручив Печерський монастир під опіку Святослава. На Копиревому кінці князь закладає свій власний монастир св. Симеона. Святославу приписують два відомих «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 років, хоч перший готувався ще на замовлення Ізяслава.

Певне незадоволення великим князем відчувалося й серед дружини та київського боярства. Ймовірно, це було пов’язано з тим, що він привів з собою своє чернігівське оточення, що захоплювало впливові посади в управлінні державою. Мабуть, все ж таки не випадково Святослава було поховано не у Києві (надзвичайно рідкісний випадок для великого князя), а в чернігівському Спаському соборі.

У зовнішніх справах Святослав також виступає як самовладний верховний сюзерен держави. Він самостійно прийняв 1075 р. посольство німецького імператора Генріха IV (який виступив посередником у його примиренні з Ізяславом) на чолі з трірським єпископом Бурхартом. Посольство було вражене багатствами Святослава та його пишними дарунками. Як розповідає німецький хроніст, Бурхарт привіз Генріху від Святослава стільки золота, срібла та дорогих одеж, що ніхто й не пам’ятав, щоб колись у Німеччину було стільки привезено[606]. Втім руський літопис зберіг відповідь німців на похвальбу Святослава своїм багатством: воно ніщо є, бо лежить мертве. Військо краще за це, бо воно здобуде і більше від того. М. С. Грушевський вважав, що літопис відбив погляди не стільки німців, скільки київських дружинників[607].

1076 р. Святослав надав Болеславу II військову допомогу під час його війни з чеським королем Вратиславом II. Військо очолювали Володимир Мономах та Олег Святославич. Цього ж року, за свідченням В. М. Татищева, до Києва також з проханням про військову допомогу приходило посольство від візантійського імператора Михайла. Проте подіям завадила раптова смерть Святослава 27 грудня 1076 р. під час операції — видалення якоїсь пухлини на шиї.

Передчасна смерть у досить молодому для правителів віці стала одним з тих суб’єктивних факторів, що призвели до політичної дестабілізації у державі, більш швидкого розвитку феодальних міжусобиць. Адже правителю підкорялися практично всі давньоруські землі, не було чвар, зберігалася єдність держави та непорушність її кордонів ще часів Ярослава Мудрого.

Поховання померлого князя у Чернігові могло відбутися за його заповітом, проте так чи інакше воно знаменувало витиснення з Києва представників Чернігівської землі. Саме на чернігівських землях закріпився рід Святослава, який став родоначальником відомої у нашій історії династії чернігівських князів. Вони іменувалися Ольговичами за іменем його сина і з того часу були постійними претендентами на великокнязівський київський стіл.

1 січня 1077 р. великим князем київським було проголошено Всеволода Ярославича, який для зміцнення своїх позицій посадив у Чернігові свого сина Володимира Мономаха, а Олега Святославича перевів на Волинь.

Проте в цей час на Русь разом з польськими військами повернувся старший брат — Ізяслав. Протягом трьох років він постійно вів переговори з різними європейськими володарями, щедро обдаровуючи їх, намагаючись отримати дипломатичну та військову підтримку для повернення престолу. Він звертався до Болеслава II, Генріха IV, папи Григорія VII. Проте ті були зайняті своїми справами і не бажали конфліктувати з могутнім Святославом. Якісь домагання польського короля на Берестейській землі були рішуче припинені походами Мономаха. Смерть Святослава спричинилася до різкої зміни ситуації, тому Болеслав II вирішив допомогти Ізяславу.

Навесні 1077 р. Всеволод вирушив з дружинами назустріч Ізяславу на Волинь. Військової сутички не відбулося, адже Всеволод завжди намагався розв’язати конфлікти шляхом переговорів. Брати дійшли згоди, і київський стіл втретє зайняв законний наступник Ярослава — Ізяслав. Знову утворився своєрідний дуумвірат, де, втім, Всеволод грав другу роль. Утворенню цього союзу сприяла й необхідність боротьби з активними Святославичами та Борисом В’ячеславичем, які вимагали перерозподілу володінь. Останній, якраз під час походу на Волинь, на вісім днів захопив Чернігів.

Святославичі були позбавлені всіх своїх найважливіших володінь, у них залишились лише Тмутаракань та Муром. Почалися міжусобні війни Олега Святославича та Бориса В’ячеславича (його батьківський Смоленськ був у Всеволода) із своїми стриями. Вперше вони почали залучати до внутрішніх чвар і половців.