Розділ «Частина друга Київська Русь»

Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за висловом літописця, «единовластець Руской земли». Авторитет його та сила в державі були незаперечні. Того ж року він з невідомих причин (можливо, підозра у якихось сепаратних діях) заточив у київський «поруб» свого брата, псковського князя Судислава.

Характерною ознакою успішного розвитку різних земель стало кам’яне будівництво у Києві, а також Чернігові, Новгороді, Переяславі. Столицю держави було оповито новою лінією могутніх укріплень. Територія «Верхнього міста» Києва в цей час збільшилась у вісім разів.

Будівництво храмів, заснування монастирів, увага до церковної організаційної структури, церковної літератури свідчать про розуміння князем значення церкви у громадсько-соціальному та моральному житті суспільства. За правління Ярослава було розширено Статут Володимира, церква отримала нові привілеї.

Надзвичайно важливим актом у політичному та ідеологічному житті Русі стало обрання 1051 р. на київську митрополію собором руських єпископів відомого вітчизняного церковного діяча Іларіона. Цим актом Руська держава заявила про фактичну незалежність Руської митрополії від Константинопольського патріархату. Останній повністю підкорявся політиці імператора і, таким чином, об’єктивно намагався використати свій церковний вплив на Русі для суто мирських потреб імперської політики Візантії. Це була перша спроба утворення національної автокефальної Руської церкви. Іларіон відомий також як один з перших на Русі письменників та філософів. Його вплив на різні напрями політики уряду Ярослава, без сумніву, був значним. Проте цей факт обрання митрополита з місцевих ієрархів не перетворився на традицію. Вірогідно, він став можливим завдяки високому авторитету великого князя та самого Іларіона.

Видатних успіхів у цей період досяг розвиток культури. При митрополичій кафедрі та великокнязівському дворі переписувалися та перекладалися книги, збиралися церковні та історичні твори. Тут, а також при монастирях та храмах, дворах феодалів засновувались книгозбірні, школи. Широкий розмах церковного та світського будівництва сприяв швидкому розвитку архітектури та монументального мистецтва.

Міжнародні зв’язки стали ще більш інтенсивними та багатогранними. Київ підтримував тісні контакти з Польщею та Угорщиною, Францією та Англією, різними землями Німеччини та Скандинавії і, звичайно, з Візантією. Після походів 1030—1031 рр. на Польщу та повернення Червенської землі відносини з європейськими країнами були цілком дружніми. Ярослав навіть надавав військову допомогу польському королю Казимиру.

Відносини з Візантією були більш напруженими та суперечливими. Політика, спрямована на незалежність як у державних, так і в церковних справах, зростаючий політичний авторитет та торгова активність Русі — все це викликало протидії різних кіл Візантійської імперії.

Джерела повідомляють про сутички на константинопольському ринку між візантійцями та руськими купцями, коли останнім було завдано великих збитків, а одного знатного русича вбито. Приблизно в цей же час було розгромлено склади та пристань руського монастиря на Афоні. Ці події збігаються з появою на імператорському престолі 1042 р. Константина IX Мономаха, який провадив антируську політику[600].

Можливо, ці події або загальна спрямованість візантійської політики (джерела про це напевне не вказують), зумовили великий похід Русі на Візантію. Проте руський флот на чолі із старшим сином Ярослава Володимиром та воєводою Вишатою потрапив у шторм. Більша частина лодій була викинута на берег, а решту атакував візантійський флот. Володимиру з частиною кораблів вдалося пробитися на Русь, але багато дружинників разом з Вишатою, що поверталися суходолом, опинились у полоні. Вишату було відпущено через три роки після укладання мирного договору. Через деякий час відносини Київської Русі з Візантією нормалізувалися і 1052 р. були закріплені династичним шлюбом сина Ярослава Всеволода з царівною Марією з династії Мономахів.

1036 р. було здійснено останній великий напад на Русь печенігів, які обложили Київ. Ярослав прийшов з Новгорода на допомогу з варягами та новгородцями. Під час битви на «поле внѣ града», де потім було збудовано Софійський собор, печенігів було вщент розбито, більшість їх загинуло у битві та у річках під час втечі.

Таким чином, наприкінці правління Ярослава Володимировича Київська Русь являла собою могутню державу, кордони якої проходили від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до верхів’їв Волги. Зростали численні міста, підтримувалися сталі політичні та економічні зв’язки з провідними країнами Центральної та Західної Європи, Скандинавією, Візантією, східними країнами. Іларіон вправі був виголосити: «Не въ худѣ бо и невѣдомѣ земли владычьствовала нъ въ руськѣ яже вѣдома и слышима есть всѣми четырьми конци земли»[601]. І вірогідно, не випадково у графіті на фресці Софійського собору про смерть Ярослава Мудрого він названий царем.

Після смерті Ярослава Володимировича 20 лютого 1054 р. не сталося типового для тієї доби загострення боротьби за великокнязівський стіл. Ярослав, навчений досвідом батька встиг створити політичний заповіт й, вірогідно, ще за життя втілити його головні принципи. Автор «Повісті минулих літ» наводить його: «Се азъ отхожю свѣта сего, сынове мои: имѣите в собѣ любовь, понеже вы есте братья єдиного отца и матере. Да аще будете в любви межю собою, богъ будеть в васъ, и покорить вы противные подъ вы. И будете мирно живуще. Аще ли будете ненавидно живуще, в распряхъ и которающеся (сварячись. — Г. І.) то погыбнете сами, и погубите землю отець своихъ и дѣдъ своихъ, юже налѣзоша (яку вони здобули. — Г. І.) трудомъ своимъ великымъ»[602].

Ярослав закликав князів слухатися старшого брата Ізяслава як його самого: «Сего послушайте, якоже послушаете мене, да той вы будеть в мене мѣсто». Ізяслав як старший повинен був підтримувати порядок у державі, стежити, щоб князі не переступали «предѣл братний» й не виганяли один одного з своїх уділів: «Аще кто хощеть обидѣти брата своею, то ты помогай, его же обидять».

Держава була поділена між синами та племінниками Ярослава. Великим князем київським, верховним сюзереном став Ізяслав. Проте слід підкреслити, що цей поділ на удільні князівства, як і раніше, відбувся не на основі розвинутої васальної системи, а на основі «родового сюзеренітету». Держава належала всьому роду. Конкретний княжий уділ не передавався у випадку смерті князя спадкоємцю, а повертався до загального володіння[603].

Ізяславу дістався Київ, Новгород та Турово-Пінське князівство. Київська земля була добре економічно розвинута, з великою кількістю міських центрів (крім Києва — Вишгород, Білгород, Василів, Юр’їв, Іскоростень, Овруч тощо), потужним сільським господарством, різними промислами, сировиною для розвинутого ремісничого виробництва, з численними торговими шляхами як внутрішніми, так і міжнародними. Територія Турово-Пінського князівства увійшла до складу Київської землі, яка сама на цей час перетворилася на великокнязівський домен. А на півночі Русі великому князю належала Новгородська земля з обширною територією, багата на промисли, з розвинутою торгівлею. Стратегічно Київська та Новгородська землі складали основну вісь Київської держави.

Другому сину, Святославу, Ярослав надав Чернігівську землю, яка у другій половині XI ст. була найбільшим князівством Русі. Крім земель у басейні Десни, Сейму, Сожу та Верхньої Оки чернігівському князю належала Тмутаракань. Територія була вкрита численними населеними пунктами, серед яких Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ, Путивль, Брянськ, Любеч тощо. Через чернігівські землі проходили торгові шляхи, які з’єднували центр Русі з її Північним Сходом, регіоном Волги, Кавказом.

Третій із Ярославичів — Всеволод — зайняв Переяславське князівство, якому на той час належали землі по Остру, Пслу, Ворсклі, Сулі, а також Ростово-Суздальські території. Близькість Переяслава до Києва зумовила його значення як трампліна для оволодіння великокнязівським столом і водночас його повну залежність в майбутньому від столиці. Географічне положення Переяславського князівства було вигідне й тому, що являло собою щит, який захищав Київ та центральні райони Русі від нападу кочовиків.

Молодші Ярославичі зайняли столи, які ще не грали великої ролі в державному житті. Ігор отримав Володимир з Волинню, а В’ячеслав — Смоленськ, Червенські гради (пізніше Галичина) дісталися Ростиславу — сину померлого Володимира Ярославича.

Велике та стратегічно важливе Полоцьке князівство залишилося за Всеволодом Брячиславичем. Втім, воно займало осібне становище як спадщина не Ярослава Мудрого, а його старшого брата Ізяслава Володимировича. Але полоцький князь визнав зверхність великого князя київського.

Реальна сила Ізяслава та його політичний авторитет у державі були недостатніми для одноосібного правління країною. Практично склався тріумвірат старших Ярославичів, що протримався майже 15 років, протягом яких вони спільно діяли.