Розділ «Частина друга Київська Русь»

Задуманий похід було здійснено 1111 р. Війська вийшли у лютому ще по снігу та йшли цілий місяць. Місцем збору була р. Голтва, де чекали решту дружин. Спочатку в басейні Дінця були захоплені половецькі міста Шарукань та Сугрів. 27 березня на р. Сальниці, правій притоці Дінця, руські дружини зустрілися з основною масою половецьких військ і повністю їх розгромили. Князі захопили величезну кількість полонених, коней, худоби.

Літописець, завершуючи розповідь про похід, підкреслив, що «възвратишася Русьстии князи въсвояси, съ славою великою к своімь людемъ, и ко всимъ странамъ далнимъ, рекуще къ Грекомъ, и Угромъ, и Ляхомъ, и Чехомъ, дондеже и до Рима пройде»[627].

Після цього походу самостійні великі напади половців на Русь припинилися на тривалий час. Дізнавшись про смерть Святополка, половці прийшли на Русь до м. Вира. Проте, коли їм назустріч виступив Мономах, одразу повернули назад у Степ.

1116 р. син Мономаха Ярополк разом із Всеволодом (сином чернігівського князя Давида) здійснили ще один похід на Сіверський Донець, захопивши половецькі міста Шарукань, Сугрів, Балин. Тоді ж Ярополк привів собі полонянку, на якій оженився, дочку яського князя («красну вельми»).

Після цього проти половців, що домінували у степах, виступили інші кочівники — торки з печенігами. Але після дводенної битви на берегах Донця були розбиті й прийшли на Русь, під захист Володимира Мономаха.

Деякі угруповання половців шукали дружби з київським великим князем, що віддзеркалює шлюб 1117 р. сина Мономаха Андрія з онукою Тугоркана.

Перемоги Володимира Мономаха над половцями добре пам’ятали на Русі. Літописець на початку XIII ст. у панегірику князю Роману Мстиславичу порівнює його з Мономахом «погубівшему поганыя Измнтяны, рекомые Половци, изгнавшю Отрока во Обезы за Желѣзная врата, Сърчанови же оставшю у Дону, рыбою оживъшю; тогда Володимеръ Мономахъ пилъ золотомъ шоломомъ Донъ, и приемшю землю ихъ всю, и загнавшю оканьныя Агаряны»[628]. Пам’ятали їх у феодальній літературі, дружинній поезії, народному билинному епосі. Мабуть, не випадково московські книжники XV ст. пов’язували саме з цим князем легенду про царські регалії — «шапку Мономаха», через нього вони хотіли поєднати російське самодержавство з Київською Руссю.

Звичайно, як і кожен панегірик, літописна стаття 1125 р. передусім ідеалізує князя, хоча й відбиває певні реалії. Адже Володимир Мономах для наступних поколінь залишився ідеалом князя — державного діяча — енергійного, розумного, політично врівноваженого, що турбувався про своїх підданих, поважав закони та звичаї, мораль та релігію. «Преставися благовѣрный князь, христолюбивый и великый князь всея Руси, Володимерь Мономахъ, иже просвѣти Рускую землю, акы солнца лучи пущая; его же слухъ произиде по всимъ странамъ, наипаче же бѣ страшенъ поганымъ, братолюбець, и нищелюбець, и добрый страдалець, за Рускую землю»[629].

Наступного дня після смерті батька (20 травня 1125 р.) «Мстиславъ, старѣйший сынъ его, сѣдѣ на столѣ в Киеви, отца мѣсто своего». Правління Мстислава (1125—1132) було продовженням правління попередника. Це не дивно, бо Мстислав здавна провадив батьківську політику, поділяв її принципи, а після повернення з Новгорода став фактично його наступником.

Князі виконували волю Мстислава, брали участь у його походах, за непослух він карав і забирав волості. Київський літописець явно симпатизує йому, у Новгороді він також був надзвичайно популярним, адже там він княжив з дитинства, вів рішучу боротьбу з половцями, мав добрі відносини з Візантією та іншими країнами.

Половці, дізнавшись про смерть Мономаха, одразу ж пішли на Русь до Баруча. Проти них виступив брат Мстислава Ярополк, який займав переяславський стіл, й розгромив нападників.

Після цього літопис прямо не згадує про напади половців на Русь. Лише у статті під 1140 р., розповідаючи про повернення полоцьких князів, засланих Мстиславом до Царгорода, побічно згадується, що великий князь був розгніваний на полоцьких князів, які відмовились виступати проти половців. Ця ж стаття називає Мстислава «Великим» і дає виразну характеристику його діяльності проти кочовиків. «Се бо Мьстиславъ великый няслѣди отца своего путь Володимера Мономаха великаго. Володимиръ самъ собою постоя на Дону, и много пота утеръ за землю Рускую, а Мстиславъ мужи свои посла, загна Половци за Донъ и за Волгу, за Яикъ, и тако избави Богъ Рускую землю отъ поганых»[630].

Практично всі землі Русі перебували під владою роду Мономаховичів. Мстислав правив у Києві, його брати займали: Ярополк — Турів, Юрій Довгорукий — Ростово-Суздальське князівство, Андрій — Волинь з Володимиром. Сини Мстислава сиділи: Ізяслав — у Курську, а потім у Полоцьку, Всеволод — у Новгороді, Ростислав — у Смоленську. Володіння наступників Ростиславичів на Галичині та Святославичів на Чернігівських землях були незначними порівняно з володіннями Мономаховичів. До того ж між ними постійно відбувалися' суперечки, в яких Мстислав як верховний сюзерен виступав головним та вирішальним суддею.

Характерним був епізод з чернігівською спадщиною. Після смерті Давида 1123 р. цей стіл зайняв Ярослав Святославич, який перейшов з Мурома. Проте 1127 р. енергійний Всеволод Ольгович вигнав з Чернігова свого «стрыя». Останній, повернувшись до Мурома, просив Мстислава повернути йому Чернігів, нагадуючи, що «хрестъ еси цѣловалъ ко мнѣ, поиди на Всеволода». Спочатку Мстислав обіцяв допомогти й спробував умовити Всеволода. Але Всеволод відмовився. Почалася підготовка до походу на Чернігів, Всеволод покликав на допомогу половців. Назрівала війна. Наляканий Всеволод, від якого половецькі князі Ставш та Селук вже збігли, почав шукати шляхи до примирення. Він підкупив впливових київських бояр. Мстислав також не хотів виснажливої війни з Черніговом, в якій би використовувались найманці-кочовики.

Ігумен монастиря св. Андрія (побудованого ще Всеволодом) Григорій, який користувався великою повагою Мономаха та його сина, зібрав собор священиків, що зняв з Мстислава хресне цілування. Він сказав, що князь у разі відмови від воєнних дій бере на свою душу значно менший гріх, ніж у разі пролиття християнської крові під час походу на Всеволода. Так у Чернігові закріпилася гілка Ольговичів, яка стала в майбутньому однією з найсильніших на Русі. Вірогідно, це примирення було закріплено шлюбом Всеволода Ольговича з дочкою Мстислава Марією.

Іншу політику провадив того ж року Мстислав щодо полоцьких князів, можливо, бажаючи повністю викоренити їхній давній сепаратизм. Було організовано великий похід «четырьми путьми» на Полоцьку землю, в якому брав участь і Всеволод Ольгович «съ своею братьею». Було захоплено чимало полоцьких городків. Полочани вигнали свого князя Давида з синами й просили Мстислава затвердити їхнім князем Бориса-Рогволда. Мстислав згодився і повернув Всеславичам їхні землі, взявши присягу про послух.

Проте наступного року Рогволд помер, до Полоцька повернувся Давид і порушив присягу. Полоцькі князі не тільки не прийшли на допомогу «въ Рускую землю», «но паче молвяху Бонякови шелудивому во здоровье»[631].

Розгніваний Мстислав схопив Давида, Ростислава, Святослава й двох синів Рогволда з дітьми та жонами, «усожа у три лодьи и поточи я Царюграду за неслушание ихъ, а мужи свои посажа по городомъ ихъ». За В. М. Татищевим, Мстислав віддав Полоцьк сину Ізяславу. Це заслання «въ Грѣкы» свідчить, крім того, про добрі відносини Мстислава з Візантійською імперією, де правив його зять Іоанн II Комнін. У цей час до Києва з Візантії було привезено дві знамениті ікони Богородиці («в єдиному кораблі») — Пирогоща й та, що нині зветься Володимирською Богоматір’ю (бо була забрана з Вишгорода до Володимира Андрієм Боголюбським).

На західних кордонах Мстислав успішно воював з ятвягами, Литвою, чуддю.

В. М. Татищев описує епізод, який свідчить про силу та міжнародний авторитет великого князя київського. Руські купці під час повернення з Моравії 1129 р. були пограбовані поляками. Мстислав відрядив посла до польського короля Болеслава з вимогою негайно відшкодувати збитки купцям. Болеслав одразу ж відповів, що він не тільки відшкодує ці збитки, але й проводитиме руських купців через польські землі під охороною[632].