Розділ «Частина друга Київська Русь»

Одним із заходів Мономаха, що відбивали його турботу про економічні зв’язки та торгівлю, стала побудова мосту через Дніпро у Києві 1115 р.

Важливим ідеологічним актом Мономаха, що символізував єдність Русі, стало освячення нового кам’яного Борисоглібського собору у Вишгороді та перенесення до нього мощей Бориса та Гліба (2 травня 1115 р.). Підкреслювався загальноруський рівень події, ініціатором якої виступали Мономах із Давидом та Олегом Святославичами. Літописець виразно записав: «съвъкупишася братья Русции князи». На свято «бысть сборъ великъ, сшедшюся народу съ всихъ странъ» на чолі з митрополитом Никифором з усіма епископами та київськими ігуменами[623].

Об’єднана навколо Києва могутня Русь часів Володимира Мономаха та Мстислава значно посилила свої міжнародні позиції. Вже саме народження Володимира закріплювало політичні зв’язки Русі з Візантійською імперією — адже його мати була Марія, дочка імператора Константина IX Мономаха. Проте у самого Володимира відносини з Константинополем складалися непросто через зміну імператорських династій.

Родинні зв’язки з Леоном Діогеном — сином імператора Романа IV (Діоген був одружений на Мариці — дочці Мономаха) 1116 р. втягнули Володимира у конфлікт з імператором Олексієм І Комніним. Мономах підтримав свого зятя, який хотів здобути Болгарію. Останньому вдалося завоювати частину подунайської області, але в Доростолі його було вбито. Мономах намагався залишити собі по дунайські міста по смерті зятя й відрядив туди воєводу Івана Войтишича, а потім і сина свого В’ячеслава з воєводою Фомою Ратиборичем. Проте закріпитися тут не вдалося й руські дружини були відкликані назад. За В. М. Татищевим, Мономах відмовився від подунайських міст, оскільки посольство до Києва Олексія І Комніна виплатило грошову компенсацію за дунайські володіння сину Леона Василеві.

Сам Олексій І Комнін ще з 1104 р. мав родинні зв’язки з Володарем Ростиславичем, чия донька вийшла за молодшого сина Олексія (як вважають, Ісаака).

Після смерті Олексія й приходу до влади Іоанна II Комніна (1118—1143) мирні стосунки були закріплені 1122 р. шлюбом дочки Мстислава з членом імператорського дому («ведена Мьстиславна въ Грѣкы за царь»).

Син Мономаха Мстислав був одружений на дочці шведського короля Христині (померла 1122 р.). Його дочки також були віддані «за море». Малфрід — за норвезького короля Сігурда, Інгеборга — за датського принца герцога готландського Кнута. Малфрід, овдовівши, вдруге вийшла за брата Кнута — датського короля Еріка. Сам Мстислав, перебуваючи у Новгороді, ходив у походи на чудь, охороняв північно-західні землі.

Північний схід оберігав інший син Мономаха — Юрій (Довгорукий), який 1120 р. здійснив вдалий похід на Волзьку Булгарію.

Західні кордони Русі тримав Андрій, якому пізніше приходив на допомогу Мстислав. Втім, крім епізодів боротьби з Ярославом Святополчичем, з Угорщиною та Польщею підтримувалися мирні відносини. 1119 р. угорський король Коломан висватав собі доньку Мономаха Євфимію. Шлюб виявився невдалим, король відіслав Євфимію назад до батька. В неї народився син Борис Коломанович. Проте немає підстав вважати, що ця подія негативно подіяла на угорсько-руські відносини.

Політичне становище Русі за Володимира Мономаха яскраво відбиває пам’ятка XIII ст. «Слово про загибель Руської землі», де Володимир виступає як родоначальник могутньої династії. «То все покорено было богомъ крестияньскому языку, поганьскыя страны, великому князю Всеволоду, отцю его Юрию, князю Кыевьскому, дѣду его Володимеру Мономаху, которымъ то половоци дѣти своя полошаху в колыбѣли, а литва из болота на свѣт не выникываху, а угры твердяху каменыи городы желеѣзными вороты, абы на них великий Володимеръ тамо не въѣхал, а нѣмци радовахуся, далече будуче за Синим морем. Буртаси, черемиси, вяда и моръдва бортьничаху на князя великого Володимера; и Кюръ Мануилъ цесарегородскый опасъ имѣя, поне и великыя дары посылаше к нему, абы под нимъ великый князь Володимер Цесарягорода не взял»[624].

У цій, безперечно, гіперболізованій картині (наприклад, імператор Мануїл правив у 1143—1180 рр., тобто тут явна невідповідність) відбивався й справжній стан зовнішньополітичних успіхів Русі, її міжнародне становище цього часу.

Найважливішим зовнішнім фактором розвитку Русі залишалися відносини із Степом. Тут, з початку XII ст. було досягнуто рішучих успіхів, насамперед завдяки діям Володимира Мономаха. Вимушена оборонна політика змінилася активною наступальною. Головний театр військових дій з кочовиками був рішуче перенесений з руських земель далеко у Степ.

Першим наслідком князівських з’їздів, спільних зусиль, спрямованих на ліквідацію половецької загрози, став похід 1103 р. Організації цього походу було присвячено нараду на Долобському озері під Києвом. Святополк із своєю дружиною вважали, що не варто виступати в похід негайно та відривати селян від весняних робіт. Мономах рішуче заявив, що «Половчинъ приѣха ударить смерда стрѣлою, а кобылу его поиметь, а в село въехав поиметь жену его и дѣти, и все имѣнье его возметь», і це вирішило справу[625].

До Володимира із Святополком приєдналося ще п’ять князів. Олег Святославич ухилився від участі у поході, передавши, що він хворий («не здоровлю»). Об’єднане військо вирушило вниз по Дніпру кіннотою та на лодіях і наприкінці березня зібралося на о. Хортиця. Звідси чотири дні йшли полем до р. Сутин (десь у басейні Самари), де 4 квітня зустрілись із половецьким військом. Битва скінчилася блискучою перемогою руських дружин. За літописом, загинуло 20 половецьких ханів (Алтунопа, Урусоба, Асупа, Сурьбарь та ін.). Хана Белдузу було взято в полон і страчено за звинуваченням у порушенні половцями присяги й нападі на Русь. Було захоплено великі трофеї («взяша бо тогда скоты и овцѣ и кони и вельблуды и вежѣ с добытком и с челядью»). Важливим результатом стало звільнення від половців печенігів та торків і розселення їх на Пороській оборонній лінії.

Літописець так резюмує результати цього походу: «И приидоша в Русь с полономъ великымъ, и съ славою и с победою великою усвояси»[626].

Лише через два роки половці змогли отямитись від цієї поразки й хан Боняк поновив напади на Русь, здебільшого на Переяславське князівство. Взимку 1105 р. Боняк під Зарубом переміг торків та берендеїв, які, ймовірно, виступали проти половців. Ще двічі нападали половці, за ними Мономах організував погоню, але вона виявилася невдалою. Наступного року половці напали на Зарічеськ (Погориння). Цього разу їх переслідували до самого Дунаю, де розбили, а здобич повернули.

У травні 1107 р. Боняк грабував околиці Переяслава, а в серпні разом з Шаруканом обложив Лубни. Мономах із Святополком встигли об’єднаним військом (цього разу приєднався й Олег Святославич) прийти на допомогу й розгромити половців. Загинув Тааз — Боняків брат, у полон було взято хана Сургу з братами, Шарукан Старий, тікаючи, позбувся всього свого майна.

У січні 1108 р. йшли мирні переговори з половцями, які завершилися династичними шлюбами синів Мономаха (Юрія) та Олега (Святослава) з доньками ханів Аєп з родів Асеня та Гіргеня.

Проте це не спинило напади половців з угруповання, очолюваного Боняком, які здійснювалися протягом 1108—1110 рр. Мономах прийшов до висновку про необхідність нищівного удару по глибинних половецьких районах. У грудні 1109 р. він вислав військо в степи — аж до Дону, де захоплено було 1000 половецьких веж. Після цієї вдалої розвідки навесні виступило військо на чолі з князями, але, діставшись Воїня, повернулося. Причини цього літопис не пояснює.

Відомо, що цього ж року половці теж підійшли до Воїня і повернули назад. Крім того, половці «воеваша около Переяславля по селомъ». Можливо, руські князі не знали напевне розташування та планів половців і не хотіли заглиблюватись у Степ, лишаючи беззахисними свої землі. Та й мати в своєму тилу значне вороже військо було небезпечно.