Розділ «Частина друга Київська Русь»

Характеризуючи діяльність Володимира, слід зазначити, що входження Русі в європейський світ спричинилося до зміцнення відносин з багатьма країнами — Німеччиною, Римом, Вірменією, Польщею, Швецією та ін. Дипломатичні стосунки за часів Володимира (вони тривали й за його нащадків на київському столі) закріплювалися династичними шлюбами. Тільки від семи офіційних дружин великий князь мав більше 10 синів, які, підростаючи, допомагали батькові в управлінні державою.

Серед акцій, спрямованих на розв’язання завдань політичної консолідації країни, важливе значення, мала адміністративна реформа. Сенс її полягав у тому, що землі й князівства, де ще правили залежні від Києва місцеві князі, передавалися синам Володимира: Новгород — Ярославу, Полоцьк — Ізяславу, Туров — Святополку, Ростов — Борису, Муром — Глібу, Смоленськ — Станіславу, Овруч — Святославу, Волинь — Всеволоду, Тмутаракань — Мстиславу, Псков — Судиславу. Як відзначає П. П. Толочко, ця реформа ліквідувала владу місцевих «світлих князів», покінчила з автономією земель. Всі вищі щаблі феодальної влади виявилися в руках одного князівського роду. Система відносин між соціально різними групами населення стає регламентованою.

Від Києва до «віддалених міст» прокладались «дороги прямоїзжі», що відбилось й у билинах, пов’язаних з ім’ям Іллі Муромця. Героїчна епоха була оспівана і феодальним літописцем, і народом. Адже вона єднала феодальну та народну основи, а князівська політика об’єктивно збігалася із загальнонародними інтересами. Але передача влади своїм синам якоюсь мірою спричинилася до смерті самого Володимира. Збираючись у похід проти непокірного Ярослава і, певно ж, перехвилювавшись, бо син вирішив не передавати Києву частину зібраної у Новгороді данини, старий князь занедужав і помер. Це трапилося 15 липня 1015 р. За давніми звичаями, його тіло перевезли в санях із заміської резиденції в Берестові до Десятинної церкви на київському дитинці й поховали в мармуровій домовині. На похорони прийшло все населення: «...плакашася по немь, боляре аки заступника ихъ земли, убозии аки заступника и кормителя».

Але без розгляду ще однієї акції Володимира Святославича характеристика його діяльності була б дуже неповною. Йдеться про офіційне запровадження християнської релігії на Русі наприкінці X ст., що слід розглядати на широкому історичному фоні і передусім як протистояння давнім язичницьким віруванням. Останнє узагальнююче дослідження на цю тему підтверджує думку, що наприкінці І тис. н. е. існувало не тільки примітивне марновірство села, але й державна язичницька релігія міста та соціальних верхів з розробленим епосом, з уявленнями про божественне походження князівської влади, різноманітним ритуалом та поширеним жрецьким статутом, який володів таємницями тонко розробленої символіки[587]. Не випадково Володимир намагався шляхом «модернізації» — тобто створення пантеону язичницьких богів — зберегти панівне становище старих вірувань. Після приходу до влади він «...постави кумиры на холму внѣ двора теремного: Перуна деревина, а голова его серебряну, а усъ златъ, и Хоръса, и Дажьбога, и Стрибога, и Мокошь»,— повідомляє літопис.

Але така характеристика автохтонної системи якоюсь мірою суперечить традиційній схемі заміни на рубежі двох тисячоліть старих ідеологічних уявлень новими. Адже більшість дослідників вбачала і вбачає основну причину запровадження християнства на Русі в невідповідності старих, певною мірою примітивних, поглядів та ідей, що сформувалися за первісного ладу, новим державним відносинам. На думку цих істориків і філософів, для освячення експлуатації широких мас панівній верхівці знадобився новий бог. Унаслідок всебічної оцінки плюсів і мінусів різних релігійних систем верхівка давньоруського суспільства обрала християнство за православним обрядом як найбільш вдалу релігійну доктрину.

Без сумніву, князівському оточенню імпонувала ідея божественного характеру влади візантійських василевсів та боговибраності християнської імперії. У державі, з якою Русь контактувала досить тісно, православні ієрархи, за окремим винятком, не претендували на верховенство над могутньою світською владою. Православна церква у Візантії, що існувала в умовах централізованої держави, не була носієм універсалістських тенденцій, як це було з папством у Римі, а, навпаки, проповідувала єднання церкви і держави. Тож такі взаємовідносини відповідали й особливостям східнослов’янського суспільства на рубежі І та II тис. н. е. Тому константинопольське православ’я знайшло підтримку на Русі. Але цьому передували «іспити віри», як їх назвав літописець у статті під 987 р., коли представники князівського оточення активно знайомилися з догмами майже всіх світових релігій — магометанством волзьких булгар, іудаїзмом хозарських євреїв, католицтвом і православ’ям Риму та Константинополя. Такі «релігійні експертизи» самі по собі вже свідчать про інтенсивні пошуки на Русі оптимального варіанту удосконалення ідеологічної надбудови держави. І тільки після цього вибір було зроблено.

Найважливішим внеском церкви у становлення та розбудову давньоруської ранньофеодальної організації обґрунтовано визнавався ідеологічний: перенесення на Русь, пристосування і застосування у нових умовах класичних ідей давньосхідного та візантійського суспільств і держав про природність панування та підпорядкування в людському суспільстві, про божественість походження влади, про працю як прокляття, що лежить на людині споконвіку, з моменту її появи за межами раю[588]. Крім цього християнство сприяло певному розвитку духовності (звички, мораль, етика і т. д.), знайомству з досягненнями культури інших європейських держав, а також античної спадщини. Все це відповідало ідеологічній моделі розвитку Русі.

Але поки що не все до кінця з’ясовано в цьому питанні. Складається враження про певну однобокість у поясненні цього складного та багатогранного явища. Нагадаємо, що стародавня релігія слов’ян у процесі взаємозв’язків з іншими етносами сприйняла дещо з їхніх релігійних ідей, а також мала багатовічні нашарування всередині самої себе із власних вірувань, обрядів та повір’їв. Вона своїми основними рисами класично вписувалася в політеїзм — звичну, майже універсальну форму релігійно-міфологічних систем, що відповідала структурі давніх держав. Хоч в усіх політеїстичних системах завжди виокремлювалась фігура основного божества, але його верховенство (в нашому випадку — Перуна) майже ніколи не призводило до підпорядкування усього сонму великих і малих богів. Як зазначав відомий етнограф С. О. Токарев, з перетворенням племінних богів на великі божества державного культу змінювалися їхні функції: вони зберігали недоторканність держави, захищали її від зовнішніх ворогів, підтримували внутрішній устрій, освячували владу правителів. А це означає, що багатобожжя у своїй основі зовсім не суперечило відносинам класового суспільства й функціонувало в багатьох стародавніх державах (Греція, Рим, Єгипет та ін.). Політеїзм пристосовувався до нових історичних умов досить успішно майже скрізь.

Тому виникає питання: чому вже через 8 років після створення язичницького пантеону в Києві великий князь і його оточення вибирають православ’я? Наведені вище думки дослідників про те, що політеїзм за своєю суттю не відповідав рівню розвитку слов’янського класового суспільства, не пояснюють цього — адже в інших суспільствах він існував, щоправда, після певної модернізації.

Мабуть, на вибір релігії у Київській Русі, крім багатьох інших причин (тісні контакти з Візантією, зрозумілі і прийнятні моральні критерії, зацікавленість в культурних та інших зв’язках), вплинула й сама специфіка феодального ладу. Адже, як відзначав А. Я. Гуревич, у феодальному суспільстві немає людей зовсім незалежних. Селянин підкорявся володарю, але й феодал був васалом вищого сеньйора; власник — хазяїн у своєму володінні, але воно являло собою феод, наданий за службу та покору. Поєднання прав сеньйора і обов’язків васала характерне для будь-якого члена феодальної ієрархії, аж до очолюючого її монарха — і він був чиїмсь васалом: або він склав присягу вірності імператору, папі, або вважався васалом Господа Бога. Володіння повним, остаточним суверенітетом цьому суспільству незнайоме.

Тому член феодального суспільства завжди від когось залежав, хоча б номінально. В цей час структура простору середньовічної людини повністю трансформується. І космічний, і соціальний, і ідеологічний простори ієрархізуються. Всі відносини будуються по вертикалі, всі істоти розміщуються на різних рівнях досконалості залежно від наближення до божества, яке вище Космосу, вище будь-якої людини у світі[589]. За такої вертикальної стратифікації суспільства на самій «горі» міг бути тільки один бог, в даному випадку — християнський.

Рис. 11. Збруцький ідол.

На Русі близько 988 р. було запроваджене православ’я як нова офіційна релігія. Але треба пам’ятати, що серед факторів, які впливають на трансформацію культури того чи іншого народу, найважливішим є стан його соціально-економічного розвитку. Можна впевнено говорити, що наприкінці X ст. східнослов’янське суспільство досягло високого рівня розвитку і «сильним світу цього» знадобилось нове ідеологічне обґрунтування змін, що сталися. Слід підкреслити, що вибір монотеїстичної релігії ще раз підтверджує справедливість інтерпретації Київської Русі як держави якраз феодальної, в якій відбувалися процеси, притаманні суспільствам такого типу.

Сам механізм прийняття нової віри Володимиром у Херсонесі (околиці сучасного м. Севастополя) «Повість минулих літ» описує досить детально: київський князь із своїм військом оточив місто, але всі спроби взяти його закінчилися безрезультатно. Допоміг русам місцевий житель Анастас, котрий вказав, де можна перекрити водогони й залишити городян без води. Це спрацювало. Взявши місто, Володимир поставив вимогу перед візантійськими імператорами: дружба й мир в обмін на згоду одруження з їхньою сестрою Анною. В результаті переговорів та виконання руських умов, хрещення Володимира і багатьох його дружинників відбулося в церкві св. Василія[590].

Після повернення до Києва почалося хрещення всієї Русі. З повідомлень письмових джерел видно, що акція була тривалою. Запровадження нової релігії не стало миттєвим за повелінням князя, воно наштовхувалося й на опір груп населення і вимагало примусових заходів. Так, у самій державній столиці народ був зігнаний до Дніпра, де його хрестили священики, що прибули із князем з Корсуня (Херсонеса), а також прибулі з Цареграда. Перед днем хрещення Володимир суворо попередив: «Аще не обрящеться кто заутра на рѣцѣ, богат ли, ли убогъ, или нищь; ли работникъ, противень мнѣ да будеть». Аналогічно відбувалося хрещення й у Новгороді Великому, де, як казали місцеві жителі, наближені великого князя: «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем».

Але сам процес прийняття нової віри показав Володимира Святославича як тонкого політика, який не тільки поставив себе на рівних з візантійськими зверхниками, але й примусив видати за себе їхню сестру. Цей випадок безпрецедентний для тих часів і зовсім не відповідав візантійській політичній доктрині. Та Русь нав’язала свою модель. В результаті прийняття нової релігії слов’янська спільнота Східної Європи стала ідеологічним партнером більшості середньовічних європейських країн, де також сповідували християнство. Позитивне значення прийняття християнства на Русі не підлягає сумніву. Окремі дискусії виникають тільки з питань, на які ж сфери людського життя більше впливала нова віра — на побут, мораль, культуру чи інші.

Поєднання письмових, архітектурних та археологічних матеріалів дає змогу виявити конкретні шляхи поширення нових вірувань (як і в розглянутому вище випадку одержавлення територій). Першим храмом, зведеним Володимиром, стала Десятинна церква на київському дитинці. Крім культової архітектури, ще одним індикатором поширення нових вірувань стала одна з форм поховального обряду: з використанням християнського канону захоронення не на давній поверхні землі, а нижче рівня горизонту. В околицях Києва комплекси з такою обрядністю відомі на некрополях IX—X ст. І це не дивно. Адже ще після походу русів в 60-х роках IX ст. на Константинополь патріарх Фотій у своєму окружному посланні заявив: «...так звані Роси і вони зараз змінили еллінське та нечестиве вчення, котре тримали до цього, на чисту і правдиву християнську віру; замість недавнього, ворожого до нас нашестя й великого насилля з любов’ю поставили себе в чині підданих та друзів. І так запалила їх любов і ревність до віри, що вони прийняли єпископа й пастиря та вітали християнське богослужіння з особливою ретельністю і старанням». Ця перша згадка про хрещення якоїсь частини русів деякими дослідниками визначається як незаперечна перемога нової релігії над слов’янським язичництвом.

Але не можна забувати, що християнізація була однією з форм зв’язків різних народів із Візантійською імперією та актом не тільки релігійним, але й (навіть більше) політичним. Таким шляхом Візантія поширювала сферу свого безпосереднього впливу і влади. Аналогічну мету переслідували й правителі франкської держави, зокрема Людовік І Благочестивий, який бажав охрестити сусідів. Обряд хрещення за його правління здійснило й багато скандинавів, але істинна причина цього діяння неофітів полягала в іншому. Їх притягувала можливість при хрещенні отримати від франків одяг та подарунки. Цікава у цьому зв’язку розповідь одного сен-гелленського монаха про те, що одного разу з’явилося близько півсотні язичників, які попросили їх охрестити. Але на всіх не вистачило хрестильного одягу. Тоді вони стали рвати тканину на частини й ділити між собою. Один із старійшин серед щойно охрещених зізнався: «Я приймав хрещення двадцать разів і завжди отримував гарний одяг, але тепер мені дали мішок, який підходить пастуху, а не воїну»[591].

Тому в питанні про причини хрещення русів у другій половині IX ст. не слід забувати й таких цілком земних мотивів. Варто також враховувати й суто суб’єктивні прагнення патріарха Фотія видавати бажане за дійсне. Але, незаперечно, що десь у 60-х роках IX ст. християнство вже було відоме на Русі в межах її столиці, а його ідеї частково чи повністю сприймалися окремими групами населення у IX—X ст. Община неофітів мала вплив і пізніше — за часів Ігоря Старого (про що свідчить церква Іллі на Подолі) та Ольги (її хрещення в Константинополі). Тому, як уже зазначалося, поява у Києві та його околицях ранніх ямних поховань цілком закономірна.

Але на південноруських землях фіксується ще один ареал ранніх пам’яток цього типу — на території Західної Волині, тоді як у східному її регіоні більшість поховань здійснювалась за язичницькими канонами (під курганним насипом, але на рівні давньої поверхні). Древлянська земля мовби розділяла на дві підгрупи підкурганні ямні поховання Карпато-Дніпровського регіону. А це, в свою чергу, вказує на відсутність чинників поширення християнства у Прикарпаття з басейну Дніпра. Звідси носіями християнства могли бути тільки воїни окремих гарнізонів, про які згадувалось вище. Водночас уже відмічений швидкий розвиток феодальних відносин у районі Червенських градів і Перемишля пояснює зацікавлення тут новою релігією (як і на Київщині) певних прошарків суспільства.