Розділ «Частина друга Київська Русь»

Кількість переселенців у «гарнізонах» була різною, але не перевищувала п’ятої частини всіх жителів — мабуть, це був оптимальний склад для підтримання стабільності в мікрорегіонах і конкретних населених пунктах. Сама ж археологічна ситуація у межиріччі Дніпра і Десни в X ст. уможливлює розгляд деяких спірних питань по-новому. Зокрема, це стосується вищезгаданих подій 968 р., коли великокнязівську сім’ю у Києві до приходу Святослава визволяв воєвода Претич, що швидко прийшов з Лівобережжя. У зв’язку з цим висловлювалось кілька думок: князівського столу в Чернігові не було, чернігівський князь був у болгарському поході й т. ін. Але наявність контингентів великокнязівської дружини в чернігівській окрузі дає змогу припустити, що якраз ці формування, повністю залежні від центральної влади, першими кинулись виручати з біди княгиню і княжат, розуміючи, чим може для них закінчитись ця ситуація у випадку перемоги печенігів. Цікаво, що кочівники одразу сприйняли їх як передовий загін великого князя (навіть не задумавшись, чому вони прийшли з лівого берега Дніпра, коли Святослав знаходився на південному заході). Сама ж місцева чернігівська династія, мабуть, тихо і без особливих ексцесів припинила своє існування трохи пізніше — за часів Володимира Святославича.

Але поширення влади Києва відбувалось не тільки на найближчі міста та їх околиці в межах «Руської землі» у вузькому значенні цього терміна (Чернігів, Переяслав та ін.). Весь механізм одержавлення на початковому етапі характеризується так: «Поширення влади «Руської землі» над центрами з підвладною їм територією на широких просторах східноєвропейської рівнини не означало, що суцільно вся територія східноєвропейської рівнини була тоді ж освоєна державною владою. Всередині цієї величезної території залишились великі простори, на котрі фактично не поширювались дань і суд; на інші місця вони могли поширюватись номінально або нерегулярно. Різноплемінна територія, що тяжіла до цих центрів, колись племінних, здебільшого розширювалась поволі, віками, заповнюючи простори, на котрі раніше фактично влада не поширювалась. Міста, що перебували під владою «Руської землі», навколо котрих росла під власна їм територія, були центрами «областей» — земель, майбутніх «самостійних напівдержав». В такому ж становищі перебували і три головні центри південноруської, або «Руської землі». Навколо кожного з них також росла територія, що тяжіла до нього, захоплюючи ближні племінні землі; таким чином, коли склались території з південних «областей»-князівств, кордони їх відходили далеко за межі давньої «Руської землі»[582].

Не будемо висвітлювати процес поширення влади Києва на землі Поволжя, північні та центральні регіони східнослов’янської ойкумени — це виходить за межі тематики. Стосовно ж південноруської території слід зауважити, що археологічні матеріали і комплекси (городища, поховання зі зброєю, монетні скарби) дають можливість виявити початкові напрями феодалізації та одержавлення окремих земель і мікрорегіонів. На Лівобережжі Дніпра це прослідковується у двох напрямках. Перший з них Чернігів — Сновськ (сучасний Седнів) — Стародуб. Кінцевим пунктом тут у X ст. був район Кветуні на середній течії Десни нижче Брянська, де розташовувався аналогічний шестовицькому дружинний табір — опорний пункт великокнязівської влади. У синхронних похованнях зі зброєю на цьому напрямі зафіксовані різні обряди захоронення, що вказує на різноплемінний склад населення у прилеглих воєнізованих пунктах. Тобто підкорення населення нових земель було справою всієї «Руської землі» на чолі з київськими зверхниками. У згаданому районі деякі дослідники, за даними письмових джерел, визначали ще один напрямок поширення політичної влади київської феодальної знаті: Чернігів — Новгород-Сіверський. Але ця теза не підтверджується наявними археологічними матеріалами. Мабуть, інтенсивний процес феодалізації у цих місцях розпочався пізніше, ніж на вищерозглянутому напрямі по ріках Снов і Вабля — десь наприкінці X ст., коли (як показали спільні дослідження Новгорода-Сіверського київськими, московськими та чернігівськими археологами) тут з’являється державна фортеця.

Другий генеральний напрям феодалізації та одержавлення земель на Дніпровському Лівобережжі простежується з району літописного Переяслава Руського на Курськ. Велика щільність автохтонного населення на південному сході лісостепової смуги призвела до підвищеної уваги держави на ранньому етапі її утворення до цього району — було з кого брати побори. Проте не завжди процес входження в нові класові структури був мирним. Про це, зокрема, свідчать дослідження пам’ятки VIII—XIII ст. біля сучасного с. Журавне Сумської обл. Тут, як і в районі Новгорода-Сіверського наприкінці І тис. н. е. спостерігалася значна концентрація об’єктів носіїв роменської культури (вірогідно, існував центр малого племені, що входило в союз сіверян). Великокнязівська дружина знищила його в другій половині X ст., про що красномовно свідчить горілий шар на городищі роменської культури, де життя більше не відновлювалося. В результаті польових робіт тут, крім численних фрагментів роменської ліпної кераміки, окремих заглиблених будівель цього ж часу, знайдено один уламок давньоруського гончарного горщика. Пізніше поруч із згаданим городищем виникає політико-адміністративний і торговельний опорний пункт державної влади. Слід зазначити, що напрямок Переяслав — Київ освоювався дещо пізніше, ніж попередній (ближче до кінця століття).

Обидва розглянуті напрямки з концентрацією цікавих археологічних пам’яток дають змогу стверджувати, що феодалізація і тісно пов’язана з нею християнізація в цьому регіоні Південної Русі йшли передусім по окраїнах «Руської землі». І тільки пізніше, коли були «взяті в лещата» внутрішні райони розселення літописних сіверян, почалося планомірне одержавлення всієї території. Можна припустити, що наприкінці X ст. місцева знать південноруських земель остаточно перейшла на бік центральної влади. Цікаво у зв’язку з цим, що біля с. Камка в околицях Новгорода-Сіверського два поховання зі зброєю (тобто дружинні) було виявлено на рівні давнього горизонту. Факт захоронення на рубежі двох тисячоліть за місцевими сіверянськими традиціями підтверджує якраз думку про перехід автохтонної верхівки у підпорядкування Києва в часи остаточного одержавлення внутрішніх районів Дніпровського Лівобережжя.

Переходячи до розгляду археологічних пам’яток цього часу на території від правого берега Дніпра до Карпат, згадаємо ще раз літописний Пліснеськ, де зафіксовано сліди перебування контингенту військової дружини Святослава Ігоровича. Це й не дивно. Адже територія Прикарпаття відігравала важливу роль у протистоянні давньоруської, давньопольської та давньочеської держав. Згадане місто, розміщене у верхів’ях Західного Бугу, Стиру і Серету (зв’язаних з Віслою, Прип’яттю, Дністром), було важливим стратегічним пунктом. Не випадково воно мало 9 ліній укріплень. Слід, зокрема, звернути увагу на той факт, що територіальні завоювання Болеслава Хороброго доходили, але не поширювались на землі у верхів’ях Західного Бугу[583]. Можливо, польського зверхника було спинено саме силами згаданого гарнізону. Матеріали цієї пам’ятки вказують на певні контакти із землями сучасних Чехії і Словаччини: в кількох курганах виявлено золоті пластини, вкладені в рот померлим (своєрідний «обол мертвого»). Такий звичай спостерігається лише на великоморавських могильниках (Нехвалин біля Кийова, Микульчиці). Мабуть, звідти він і був запозичений населенням східнослов’янського регіону, але не отримав поширення.

Сліди протистояння Русі, Польщі та Чехії знаходимо й на території розміщених дещо північніше літописних Червенських градів та «гірської країни Перемишльської», де, як зазначав О. М. Насонов, на час приходу «руського» панування вже існували міста з місцевим правлячим класом феодалів, що об’єднали під своєю владою певну територію, населену східними слов’янами. Чеський вплив на Малопольщу здійснювався ще й у 60—80-і роки X ст., він також поширився на західні рубежі східнослов’янської ойкумени. Про певний польський вплив свідчить сама назва Перемишля — від династії Пржемисловичів (найменування з’явилось, можливо, за часів Болеслава II). Від імені Братислава (чеського князя початку X ст.) походить назва міста Вроцлава[584].

Та після багатьох сутичок і конфліктів X—XI ст. регіон поступово, але безповоротно, переходить під владу Києва. Вплив столиці Русі тут прослідковувався археологічно гірше, ніж на Лівобережжі Дніпра, але все ж можна говорити, що основний його напрям охоплював згадані південно-західні центри: Коростень, Овруч, Пересопницю, Дорогобуж, що розміщені на територіях сучасних Житомирської та Рівненської областей.

Глава 3

Князювання Володимира Святославича

Логічне завершення політика давньоруських князів IX—X ст. отримала за часів правління Володимира — позашлюбного сина князя Святослава і ключниці Ольги Малуші (дочки Малка Любечанина). Через таке походження Володимира в молодому віці нерідко називали «робичичем», «холопищем». Але батько не цурався сина і посадив його на княжий стіл у Новгороді Великому, де до цього певний час правив сам. Під час військового конфлікту 977 р. Ярополк убив свого брата Олега, а після збройних сутичок і сам загинув у м. Родні (біля сучасного Канева) від рук Володимирових слуг. З 980 р., як свідчить літопис, «нача княжити Володимеръ в Киевѣ единъ». Ставши великим князем (980—1015), Володимир розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на зміцнення країни і проявив себе як визначний державний діяч. За його правління Русь утвердилась як одна з розвинутих країн середньовічної Європи.

Наприкінці X ст. завершився процес формування території східнослов’янської держави, кордони якої проходили у верхів’ях Оки і Волги на сході; Сули, Сіверського Дінця, Росі — на південному сході та півдні; Дністра, Пруту, Західних Бугу, Двіни, Неману та Карпат — на заході; біля Чудського озера, Фінської затоки, Ладозького та Онезького озер — на півночі. Вдалі походи на Польщу, на в’ятичів, литву, радимичів, булгар і хорватів значно посилили позиції Русі як держави східних слов’ян, до складу якої на півночі та північному сході входила й частина фінно-угорських племен (чудь, весь, меря, мурома). До сфери політичного впливу Київської Русі потрапили сусідні території, на яких, крім представників різних народів, проживали й слов’яни. Протекторат над цими землями забезпечував київській верхівці вихід до міжнародних ринків. Так було в Причорномор’ї, Криму та Приазов’ї, де Русь успішно конкурувала з Візантією. Основним центром Києва тут була Тмутаракань — місто, яке протягом кількох століть відігравало важливу роль в економічному і політичному житті країни. Позиції молодої держави в цьому регіоні Східної Європи були настільки міцними, що ряд істориків кінця XIX — початку XX ст. навіть порушували питання про існування Надчорноморської Русі. Стабілізувались відносини і з сусідами на заході; зі скандинавськими країнами, звідки у військові формування приходило на службу чимало воїнів; в Поволжі — з волзькими булгарами було підписано мирну угоду й укладено торгову, що дало змогу більш ефективно експлуатувати відрізок Великого шовкового шляху на маршруті Київ — Булгар.

Економічний потенціал країни дав змогу Володимиру значно змінити обличчя її столиці. Мабуть, зразу ж після приходу до Києва князь почав зводити й нову фортецю, відому під умовною назвою «міста Володимира». Площа фортеці, оточена новими дерево-земляними укріпленнями, займала 10 га. Система валів дитинця X ст. включала кілька воріт. Одні вели на Поділ, другі — в бік Печерська, треті — до св. Софії (пізніше отримали назву Софійських). Перед останніми через рів було перекинуто міст. Зводились у місті й нові великі будівлі, в тому числі й князівські палаци[585].

Основним супротивником, який розоряв міста і села, були кочівники надчорноморських степів —печеніги, які зайняли їх після розгрому хозар. Тому однією з перших акцій князя було укріплення південних кордонів. Як повідомляє літопис: «И рече Владимирь: се не добро, еже малъ городъ около Киева. И нача ставити городы по Деснѣ, и по Востри, и по Трубежеви, и по Сулѣ, и по Стугнѣ. И поча нарубати мужѣ лучиѣ от словенъ, и от кривичъ, и от чюди, и от вятичъ, и от сих насели грады: бѣ бо рать отъ печенѣгъ». Як бачимо, кочівники відтіснили слов’ян на Правобережжі Придніпров’я майже до київської округи, і тому створення ешелонованої оборони стало актуальною справою. Ця інформація добре підтверджується матеріалами досліджень численних градів, багато з яких відігравали важливу роль і в наступні століття давньоруської історії (Воїнь, Вітачів, Білгород та ін.)

Не спиняючись на будівництві окремих фортець, для забезпечення безпеки країни, князь почав створювати багатокілометрові земляні укріплення. Цю традицію продовжує пізніше його син Ярослав. З часом причини зведення укріплень забулись і народ склав таку легенду про їх появу: могутній коваль Кожум’яка переміг злого велетенського змія, запряг його в плуга та й зорав землі сучасної України. Так і закріпилась за цими перешкодами від кочівників назва «Змійові вали» (за часів Русі вони звалися просто «вали»).

В результаті багаторічних досліджень виявилося, що згадана система оборони складалася з 23 поздовжніх валів, котрі об’єднувались у 9 оборонних ліній. Крім них у давньоруський період для оборони використовувались залишки земляних укріплень ранньої доби заліза та будувались фортеці. Особливостями оборонних споруд були: фронтальна спрямованість у бік степового півдня, велика протяжність, ешелонування вглиб (в тому числі за допомогою віялоподібних розгалуджень в місцях можливого обходу противником), обладнання із застосуванням двох типів дерев’яних конструкцій, що повторювались — зрубною і перекладною. В усіх цих спорудах відчувається єдине військово-інженерне втілення загальної стратегічної ідеї.

Область поширення Змійових валів обмежується тільки землями Середнього Придніпров’я. До останніх десятиліть дослідники не бачили різниці між Змійовими валами, з одного боку, і Трояновими (в Прикарпатті), пізньосередньовічними й деякими городищами скіфської епохи — з другого. Але багаторічними дослідженнями експедиції під керівництвом М. П. Кучери було встановлено, що оборонна система Змійових валів повністю узгоджена з даними історичної географії Русі в Середньому Подніпров’ї, і ці споруди не виходять за межі території Київської Русі Довгі вали на південний захід від подніпровської території аж до Молдови розташовані в меридіональному напрямі й територіально та функціонально не зв’язані із Змійовими валами, котрі створюють унікальну самостійну оборонну систему. Вони, наче тятива кількох величезних луків, опоясували Київщину суцільним напівкільцем з боку Степу і були специфічним засобом захисту від кочівників.

Рис. 10. Змійові вали на території Середнього Подніпров’я (за М. П. Кучерою).

Змійові вали не потребували постійного перебування контингенту захисників. Вони самі по собі служили перешкодою і в цій ролі виправдовували своє призначення, коли з появою печенігів південні кордони Русі залишились неукріпленими. Виконання оборонних функцій без безпосереднього залучення військових підрозділів вивільняло людські ресурси для оборони вузлових укріплених пунктів — щойно зведених міст і фортець. Ще одна особливість Змійових валів — це те, що вони стали якісно новим історичним типом давніх оборонних споруд. Укріплення-городища з’явились на території сучасної України ще за доби енеоліту. Але будівництво суцільних захисних рубежів на значних територіях було під силу тільки політичній організації з централізованим управлінням, новими соціальними відносинами й вищим рівнем суспільного виробництва. Згадані вали уособлюють епоху суворих іспитів суспільства, організованого не за племінними, а за територіальними ознаками, з досить розвинутою соціальною структурою, значним за обсягом сукупним додатковим продуктом, власним економічним потенціалом. Вони були побудовані не рабами-військовополоненими, а феодально залежним населенням Київської Русі.

Одне з головних завдань Змійових валів — стати на заваді тривалим набігам та захопленню давньоруських земель, не дати можливості включити їх у систему кочівницьких випасних угідь. Цієї мети було досягнуто[586].