Розділ «Частина друга Київська Русь»

Рис. 5. Давньоруські жіночі прикраси.

Отже, говорячи про варягів на Русі, правильно, очевидно, буде вбачати в них не тільки датчан чи шведів, але також західних слов’ян, балтів, фінно-угрів. На ранніх етапах вони прибували на береги Волхова і Дніпра переважно як купці; згодом використовувались київським урядом як наймана військова сила. Некоректні посилання на літописні повідомлення про варягів, чим часто грішать деякі вітчизняні та зарубіжні дослідники, створюють оманливе враження мало не однакової їх участі у східнослов’янському державному будівництві. Але навіть й у виправленому вигляді «Повість минулих літ» не дає підстав для таких висновків. Після приходу на Русь Рюрик, згідно зі статтею 862 р., сів у Новгороді, Синеус у Білоозері, Трувор в Ізборську. Після смерті братів «прия власть Рюрикъ, и раздал мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро». Наче передбачаючи майбутні претензії норманістів, Нестор пояснив: «А перьвии насельници в Новѣгородѣ словѣне, въ Полотьски кривичи»[569]. 882 р. Олег, спускаючись вниз по Дніпру, посадив своїх посадників у Смоленську та Любечі. В Києві він сів сам.

Чернігівська обл. Шестовиці. Скандинавські фібули другої половини X ст.

Чернігівська обл. Ніжинський скарб 1852 р. Срібник Володимира Святославовича. Початок XI ст.

Де ж тут однакова участь? Рюрик, а пізніше й Олег не засновують своїх міст, а оволодівають уже існуючими, не стверджують в них політичну владу, а лише міняють стару адміністрацію на нову — «свою», як уточнює літописець.

Звичайно, нова князівська династія Русі, будучи за походженням північною, на перших порах сприяла залученню варягів до процесів державного життя країни. Це природно. Але залучення це ніколи не набувало форм панування, засилля чужинців. Процес їх притоку на Русь суворо контролювався, а проживання у слов’янському середовищі мало свою регламентацію, що виражалась у екстериторіальності варязьких дружин щодо великих давньоруських міст[570]. Писемні джерела свідчать, що кожного разу, як тільки завдання, у розв’язанні яких потрібна була допомога варягів, виявлялися виконаними, київські князі намагалися позбутися їх. При цьому не тільки не обдаровували варягів за службу із щедрістю родичів, а й нерідко не платили навіть обумовлені грошові суми. Коли варязька дружина почала надто переоцінювати свою роль у заволодінні Києвом і стала вимагати викуп від киян по дві гривні з людини, Володимир Святославич, наприклад, відмовив їм у цьому. Ображені таким ставленням варяги заявили Володимиру: «Сольстилъ еси нами, да покажи ны путь въ Греки». Онь же рече имъ: «Идѣти»[571]. Йдеться, по суті, про вислання з Русі непокірних союзників. Аналогічна ситуація виникла і за часів правління Ярослава Мудрого, котрий відмовив у виплаті грошей варязькому загону Еймунда, що брав участь у відбитті печенізького нападу на Київ.

Ці та інші аналогічні факти вказують на те, що слов’яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі дуже швидко стала просто слов’янською, яка не мислила себе поза інтересами того державного організму, який вона очолила. Таке твердження справедливе і щодо тих представників північних народів, які поступали на службу до київських князів і осідали на Русі на постійне проживання. Протягом одного-двох поколінь вони повністю асимілювались і зберігали зі свого минулого хіба що імена або прізвиська. У морі слов’янської правлячої знаті варязький елемент був незначним і, звичайно ж, не зіграв самостійної стуктуротворчої ролі.

У всіх випадках залучення варязьких «мужей лучших» на службу Київській державі немає й натяку на те, що цей процес регулювався і спрямовувався, скажімо, з Данії, Швеції чи Норвегії або вказував на ущемлення суверенітету Русі. Навпаки, ініціатива тут перебувала в руках київських князів і можна тільки дивуватися, як вони вміли обернути свої зв’язки із скандинавською північчю на користь східнослов’янській державі.

Глава 4

Русь і Візантія

В історичній літературі час від часу порушується питання про культурно-історичну належність східних слов’ян і Київської Русі. До кола якої європейської цивілізації вони входили: візантійсько-православної, римсько-католицької, чи хозаро-тюркської? Альтернативність підходу до проблеми зумовлює й альтернативність висновків. При цьому нерідко важливим є не позитивне об’єктивне знання, а погляд дослідника. Так з’явились теорії хозарського або норманського походження Русі, її римсько-католицької християнізації тощо. Деякі дослідники, будучи прекрасно обізнаними з історією хрещення Володимира Святославича, все ж намагаються з’ясувати, за яким обрядом хрестився київський князь.

Безперечно, східні слов’яни і Русь не були ізольовані від зовнішнього світу. Посідаючи історично важливу контактну зону між арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, вони збагачувалися їхнім досвідом. На різних етапах історичного розвитку питома вага впливів сусідніх культур була неоднаковою. Все залежало від політичної орієнтації насамперед східних слов’ян. Адже вони не були в цьому процесі пасивною стороною. На етапі додержавного розвитку східних слов’ян «силові поля» культурної взаємодії мали переважно регіональний характер: на сході вони визначались арабо-хозарськими впливами, на півночі — балто-варязькими, на півдні і південному заході — візантійськими. В часи формування і розвитку Київської Русі створилося спільне «силове поле» культури для всієї держави. Його епіцентр знаходився у власне Візантії, периферія сягала мало не південно-західних рубежів розселення східних слов’ян (візантійські колонії у Криму, дунайські провінції).

Входження східних слов’ян і Русі до візантійського історико-культурного ландшафту — тривалий історичний процес. Його початки губляться у першій половині І тис. н. е., коли в лісостеповій смузі сучасної України під впливом східних римських провінцій склалася так звана черняхівська культура.

Південна орієнтація мала місце й на етапі існування Антського союзу племен. Писемні джерела зберегли свідчення про військові конфлікти склавинів та антів з Візантією, але ними взаємини двох сторін не вичерпувались. Літописець Нестор записав у «Повісті минулих літ» історичний переказ про київського князя Кия, який відвідав Константинополь і з почестями був прийнятий імператором[572]. Знахідки предметів візантійського імпорту V—VII ст., у тому числі й монет, свідчать про налагодження торговельних контактів між Візантією і східнослов’янськими міжплемінними об’єднаннями.

Повідомлення Нестора про царгородський візит Кия не є чимось надзвичайним у слов’янській історії. Воно підтверджується, по суті, і свідченнями візантійських авторів, котрі відзначили постійні набіги антів і склавинів на володіння імперії наприкінці V—VI ст. Прокопій Кесарійський пише, що, починаючи з 527 р., склавини та анти регулярно вторгались у межі імперії. У 550—551 рр. вони разом з аварами підступили до Константинополя[573], а наприкінці століття мало не заволоділи візантійською столицею. Намагаючись убезпечити північний кордон, Візантія прагнула налагодити із слов’янами договірні відносини. На часи правління Юстініана І (527—565 рр.) припадають перші дипломатичні контакти слов’янських племінних союзів з імперією. Візантія завдяки багатим дарам, найму на службу слов’янських загонів, переговорам із слов’янськими вождями досягла тимчасових успіхів. Цікаві у цьому плані свідчення Прокопія про антсько-візантійські контакти 30—40-х років VI ст., що дивовижно перегукуються з розповіддю Нестора про Київ. «Був такий собі Хільбудій, близький імператорському дому, у військовій справі чоловік винятково енергійний і настільки безкорисливий, що, крім величезних багатств, він не набув ніякого достатку. На четвертому році своєї єдинодержавної влади імператор (Юстініан. — П. Т.), призначивши цього Хільбудія начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істру». Про подальшу долю анта Хільбудія існують дві версії. За однією — він загинув у бою із слов’янами, виконуючи союзницькі зобов’язання щодо Візантії, за іншою — повернувся до слов’ян[574].

Своєрідним продовженням цієї розповіді є повідомлення Прокопія стосовно посольства Візантії 545 р. до антів, яке заявило про згоду імператора уступити слов’янам нижньодунайську фортецю Турис і прилеглі землі за умови, що вони будуть охороняти північний кордон імперії від гунів. Анти прийняли пропозицію Юстініана І, з цього часу джерела не згадують про їхні виступи проти Візантії.

Рис. 6. Святковий жіночий убір (реконструкція П. П. Толочка).

Облога Константинополя 860 р. стала своєрідною точкою відліку руської історії у грецьких хроніках. «Повість минулих літ» з посиланням на «летописанье греческое» відзначає, що з цього часу «начася прозивати Руска земля». Відбулось «дипломатичне визнання» Київської Русі Візантією. Між двома країнами, як справедливо вважали О. О. Шахматов, В. В. Мавродін та інші історики, було укладено угоду «миру і любові».

Але велика східнослов’янська держава, звичайно ж, виникла не з політичного «небуття», як намагався зобразити Фотій. Народ, що населяв її, був відомий у Візантії давно. Інша справа, що горді та пихаті греки тривалий час намагались не помічати тих важливих змін, які відбувались у східнослов’янському світі. Шлях до «дипломатичного визнання» був початий Руссю принаймні з VI ст. З кінця VIII — початку IX ст. інтерес Русі до чорноморських ринків посилюється. Відчужуваний через «полюддя» додатковий продукт з підвладних племен не тільки задовольняв потреби правлячої еліти молодої Київської держави, але й був важливою статтею руського експорту. Реалізація його на чорноморських ринках викликала протидію Візантії. Певно, саме у цьому слід бачити причину походів руських дружин наприкінці VIII — на початку IX ст. у Крим та Амастриду. Економічний інтерес, очевидно, був головною метою руського посольства 838—839 рр. до Константинополя.

Своєрідним фіналом першого етапу взаємин Русі з Візантією був похід руських дружин 860 р. на столицю імперії. Незважаючи на його відносну невдачу, він відіграв вирішальну роль у зближенні двох країн. Однією з найважливіших статей їх мирного договору стало хрещення Русі. Ось що писав патріарх Фотій у «Окружному посланні» східним митрополитам. «Підкоривши сусідні народи і через це надмірно загордившись, вони (руси. — П. Т.) підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони проміняли еллінську і безбожну віру (язичництво. — П. Т.), у якій раніше перебували, на чисте християнське вчення, ввійшовши в число підданих нам і друзів... і в них загорілась така спрага віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою старанністю справляють християнські обряди».