Розділ «Частина друга Київська Русь»

Рудольф Пертнер зазначає: «Вони (вікінги. — П. Т.) вели тривалі війни проти Франції і англосаксонського королівства, вони заснували філіали держав у Середземномор’ї, створили Київську імперію на Русі»[543]. І далі: «Ця східна країна (східні слов’яни. — П. Т.) без кордонів і горизонтів була нездатна до власного управління і створення державного ладу, так що нормани повинні були прийти для того, щоб організувати ці джунглі й дисциплінувати їх жителів»[544].

Торстен Капелле робить такі зауваги: «На Русі є цілий ряд важливих пунктів, які принаймні своїм походженням зобов’язані вікінгам. Так можна назвати Стару Ладогу, що була протягом всього IX ст. значною мірою скандинавською... У давньому Новгороді вже перед виникненням власне середньовічного міста, як свідчать знахідки, жили шведи... У Гньоздові біля Смоленська є численні вікінгські поховання з характерними шведськими прикрасами та озброєнням... Головним пунктом діяльності північних людей є старий Київ, на проживання скандинавів у якому, окрім хроніки Нестора, вказують археологічні знахідки»[545].

На думку ж Еріка Графа Оксенстієрни, «місто Новгород було столицею вікінгів. Під чорноземом завтовшки 14 метрів знаходиться археологічний шар першого шведського поселення. У Смоленську розкопано найбільше скандинавських поховань. Однак тут знаходять і багато слов’янського матеріалу... В Києві розкопано чимало могил із шведським матеріалом. Такі могили виявлено також у Чернігові. Археологи розкопали поселення вікінгів в інших районах — Ростові, Суздалі, Муромі. Вікінги складали лише частину населення»[546].

Серед дослідників 60—70-х років XX ст. особливо треба виокремити позицію колись одного з найбільш переконливих прибічників норманізму Холгера Арбмана. В монографічній праці, присвяченій історії вікінгів, досить чітко простежується деяка роздвоєність його переконань. З одного боку, він, як і раніше, стверджував, що шведи, просуваючись на Схід і Південь, підкорили собі місцеве, головним чином слов’янське, населення і дали йому політичну організацію, а з другого — був явно збентежений невеликою кількістю знахідок у давньоруських містах. Розповівши про розкопки Новгорода, X. Арбман відзначив, що скандинавського матеріалу там мало: овальна брошка X ст. і кілька кільцевих брошок — це все, що вказує на контакти із скандинавами. У Києві археологічних свідчень скандинавських поселень немає до X ст. Однак, щоб не розлучатися з ілюзією шведського політичного пріоритету на Русі вже в IX ст., Арбман висловив припущення, що, можливо, ранні матеріали скандинавів у цих містах ще не знайдено[547].

Практично всі історики, які стверджують велику роль скандинавів у формуванні Київської Русі, як головне джерело використовують «Повість минулих літ». Це логічно. В руському літописі справді містяться дані на користь їхньої позиції. Про те, як і коли їх було туди внесено, ніхто не говорить. X. Арбман, щоправда, назвав розповідь літопису Нестора про початок експансії шведів на сході ненадійним джерелом, але не тому, що вона вигадана невідомим редактором Мстислава Володимировича, а тому, що виявилася неповною. У ній нічого не сказано про часи до Рюрика[548].

Особливо популярна стаття літопису про місію варягів. «И изъбрашася 3 братья с роды своими, пояша по собѣ всю Русь, и придоша, старѣйший, Рюрикъ, сѣде Новѣгородѣ, а другий, Синеусъ, на Бѣлѣ-озерѣ, а третий Изборьстѣ, Труворъ»[549]. Два брати, як це вже давно доведено, виявилися міфічними. З’явились вони під пером літописця, який погано знав шведську мову. Синеус (або Sine hus) означає «свій рід», а Трувор (або Thru voring) — «вірна дружина». Не все ясно і з Рюриком. Історичність його не підлягає сумніву, але етнічна приналежність і роль в руській історії ще потребує визначення.

Понад сто років історична наука має у своєму вжитку гіпотезу Ф. Краузе, за якою Рюрика з «Повісті минулих літ» варто ідентифікувати з Рюриком Ютландським без критичного аналізу. Дослідників, як правило, мало бентежила та обставина, що новгородці направили запрошення не ближчим своїм заморським сусідам — шведам, а далеким датчанам. Втім, мало хто звертав увагу і на те, що на Русі були не тільки шведські варяги. Останнім часом з’явилися праці, в яких показано велику роль датчан в русько-скандинавських зв’язках IX — початку XI ст.[550]. Чим це було зумовлено? Відповідь на таке запитання треба шукати в історичній обстановці на балтійському помор’ї VIII—X ст. Датчани були найближчими сусідами північно-західної групи слов’ян і перебували з ними в постійних контактах. На жаль, зв’язки ці ще не досліджено в усій їх повноті, а тим часом вони цікаві для вивчення русько-скандинавських відносин. Традиційно склалося так, що багато західних дослідників шукають доказів скандинавського впливу на слов’ян і не надають аналогічного значення зворотним зв’язкам.

Аналіз археологічних матеріалів показує, що у VIII—X ст. в Балтійському регіоні склалася своєрідна культура, у створення якої зробили внесок нормани, сакси, каролінги і слов’яни. Свого часу Герберт Янкун, намагаючись дати етнічну характеристику жителів Хайтхабу, висловив обережне припущення, що серед них була й невелика група слов’ян[551]. Детальне вивчення знахідок, насамперед кераміки, підтвердило справедливість цього висновку. Вольфганг Хюбенер, а згодом і Хайко Штоєр показали, що в Хайтхабу в значній кількості є слов’янська кераміка VIII—X ст., аналогічна тій, яка поширена вздовж всього південного узбережжя Балтійського моря[552].

Для дослідження скандинаво-слов’янських контактів великий інтерес представляє археологічний комплекс Менцлін, виявлений на північному березі р. Пени неподалік від м. Анклама (Німеччина). Він складався з укріпленого поселення площею близько 9,7 га, курганного могильника площею майже 2,7 га та гавані. Тут знайдено поховання двох типів: трупоспалення без урн і трупоспалення з урнами. За характером могильних споруд — кам’яні обкладки у вигляді човнів і кілець — некрополь нагадує могильники Скандинавії. Найкращими аналогами йому, як вважає Ульріх Шокнехт, є датські могильники Ліндхолм Гойє, Гьярно, Ріє Фатігард[553]. Стосовно поховального інвентаря, то поряд з речами скандинавського кола тут є і типово слов’янські. Урнами у похованнях слугували чудові слов’янські посудини так званого фельдбергського типу. Розкопки поселення, що виявили залишки зрубних будинків з підклітями, також дали тільки слов’янську кераміку. Скандинавську кераміку тут не тільки не виробляли, а й сюди не привозили. Спостереження за топографією археологічного комплексу, а також вивчення матеріалів розкопок дали змогу Ульріхту Шокнехту дійти висновку, що в Менцліні проживало як скандинавське, так і слов’янське населення[554].

Слов’янська кераміка IX—X ст. широко представлена в матеріалах Бірки, могильників о. Готланд і багатьох інших типово скандинавських пам’ятках[555].

Спостереження, зроблені на підставі археологічних досліджень, підтверджуються й писемними джерелами. Тітмар Мерзебурзький та інші середньовічні хроністи відзначили змішаний, переважно слов’янський, характер населення багатьох південнобалтійських торгових міст: Хайтхабу, Рерика, Старигарда, Воліна, Зеєбурга, Щецина та інших. Тісні й тривалі стосунки скандинавів (датчан та шведів) із західними слов’янами неухильно спричинялися до певного їх етномовного зближення, а може, й до асиміляції на переважаючій етнічній основі. Вражаючий феномен виживання уже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що ще до приходу на береги Волхова і Дніпра вони вже наполовину були слов’янами.

Думка про зв’язок варягів з південнобалтійськими слов’янами не нова. Її висловлювали ще М. Стрийковський та І. Гізель, а потім підтримали М. В. Ломоносов, М. О. Максимович, С. О. Гедеонов. З істориків нашого часу її прихильниками виступили В. В. Вілінбахов, А. Г. Кузьмін та ін. Однак вона так і не має переконливих аргументів. Нині, завдяки накопиченню археологічних даних, їх стає все більше. Керамічні комплекси так званого балтійського типу виявлено в Новгороді, Пскові, Старій Ладозі, Городку на Ловаті та інших місцях[556]. Вони датуються переважно IX—X ст. і свідчать про масове проникнення в межі Північної і Північно-Західної Русі поморослов’янського населення. Початок процесу розселення поморських слов’ян у басейні р. Великої і оз. Псковського, на думку В. В. Седова, можна віднести вже до VI—VІІ ст.[557]. На тісний зв’язок псковських кривичів і новгородських словен з венетським (західнослов’янським) регіоном вказують також дані лінгвістики[558]. Говорячи про південнобалтійське походження предків новгородців, деякі дослідники схильні вбачати в них нащадків слов’ян-мореходів, які висадилися на березі оз. Ладозького, а згодом по Волхову піднялися до оз. Ільмень і заснували Новгород[559]. Висновки ці здаються слушними, але й не виключають інших шляхів проникнення слов’ян на північ. Відмова від південного шляху розселення слов’ян у районі Новгорода й Ладоги, що має місце в роботах деяких вітчизняних археологів та істориків, звичайно ж, потребує серйознішої аргументації, аніж простого посилання на наявність західного шляху. Очевидно, на півночі Русі у VIII—IX ст. зустрілися два колонізаційні потоки — південний і західний. Тільки цим можна пояснити таке швидке освоєння трансєвропейського торговельного шляху, що починався від Хайтхабу, проходив через слов’янські міста Старигард, Волін, Щецин, Ладогу, Новгород, Київ і закінчувався у Константинополі.

Наведений екскурс, гадаємо, пояснює питання, чому саме Рюрик був запрошений на Русь. Датчани були найближчими сусідами слов’ян, у багатьох пунктах жили разом з ними, а отже, знали їхню мову. Сказане, однак, не означає, що Рюрик обов’язково виходець із Ютландії. Він міг походити і з якогось слов’янського чи слов’яно-скандинавського торговельного міста й необов’язково бути чистокровним норманом. Навіть проста постановка такого питання, на думку істориків-норманістів XIX ст., виключалась суто скандинавським іменем Рюрика. А. Кунік писав з цього приводу: «Імена Рюрик, Олег, Руальд, Свенельд,— як ви їх не мучте, не відізвуться вам по-слов’янські»[560].

Але як же тоді бути зі свідченням середньовічних джерел про торговельне місто венедських ободритів Рерик, яким 808 р. заволодів датський король Гетрик? Як ставитися до свідчень Адама Бременського, за якими ім’я Рерик виступає як друга назва слов’ян-ободритів? Ким би не був Рюрик за походженням, зв’язок його з ободритським краєм чи торговельним містом Рерик здається цілком вірогідним. У ранньому середньовіччі людина нерідко набувала ім’я міста чи країни, з якої вона була вихідцем. Писемні джерела дають немало прикладів цього. Ім’я короля Бірки Берка, походить від назви о. Берко (Bjôrko)[561].

Під 862 р. київськими князями у «Повісті минулих літ» названі Аскольд і Дір, які нібито були боярами Рюрика, але відпросились у нього в похід на Константинополь і попутно заволоділи Києвом. Ця версія, значно поширена в зарубіжній літературі, була переконливо спростована ще О. О. Шахматовим. Аналіз літописних повідомлень привів його до висновку, що ці князі IX ст. були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії[562]. Пізніше аналогічних висновків дійшли Б. О. Рибаков, М. М. Тихомиров та інші дослідники, які підкріпили свої пошуки свідченням польського хроніста Яна Длугоша, котрий писав, що «Після смерті Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні сини і племінники багато років панували у руських, поки спадкоємність не перейшла до двох рідних братів Аскольда і Діра»[563].

Княжили брати, очевидно, у різний час. Діра згадує ал Масуді, але його відомості засновуються на більш ранніх джерелах. За Масуді, Дір був найвидатнішим із слов’янських князів, володів багатьма містами і великими територіями, в його столицю приїжджали мусульманські купці. Значно більше відомостей збереглося про Аскольда. Уривчасті записи Никонівського літопису, запозичені з якихось давніших джерел, що не дійшли до нашого часу, представляють його як видатного державного діяча, що займався не лише внутрішніми справами країни, а й міжнародними. Про це свідчать його походи на Константинополь, печенігів, волзьких булгар.

882 р. на київському столі відбулася зміна династій. Вбивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег[564]. Висвітлення цих подій «Повістю минулих літ» суперечливе і малозрозуміле. Якщо Аскольд і Дір належали до оточення Рюрика, то чому тоді факт їхнього княжіння в Києві був таким несподіваним для Олега? Як могло статися, що в Києві залишилося непоміченим проходження по Дніпру великої флотилії? Навіщо був потрібен маскарад з укриттям воїнів і чому київські князі пішли до Олега, а не він до них, що з усіх боків виглядало б більш логічно?

Треба думати, що в реальному житті події розвивалися дещо інакше. Ідея захоплення Києва виникла у Олега не тоді, коли він підпливав до міста, а значно раніше і, можливо, не без впливу оточення Аскольда. Надто все в Олега вийшло гладко. Заволодіти Києвом силою у нього не було ніяких шансів. Що могла зробити порівняно невелика північна дружина (хай навіть і доповнена загоном кривичів) з добре укріпленим містом, в якому до того ж перебував значний військовий гарнізон. Навряд чи допомогла б справі й та хитрість з укриттям воїнів, про яку так наївно пише літописець. Адже підступне вбивство Аскольда в Угорському (мабуть, тут уже в IX ст. був заміський княжий палац) зовсім не гарантувало Олегу безперешкодного вступу до столиці Русі. Тим часом він заволодів нею без найменших зусиль. Літопис спокійно підсумовує події 882 р. словами: «И сѣде Олегъ княжа въ Киевѣ»[565]. Все це, природно, наводить на думку, що Аскольд став жертвою не стільки Олега і його воїнства, скільки власних бояр, яких не влаштовувала його політика. Саме таке пояснення запропонував В. М. Татищев: «Убийство-Оскольдово. Довольно вероятно, что крещение тому причиною было, может, киевляне, не хотя крещение принять, Олега позвали»[566].

Ні про яке норманське завоювання Киева, отже, не може бути й мови. Стався, по суті, політичний переворот, унаслідок якого на київському престолі сіла нова людина. Олег і його оточення фактично вступили на службу до середньодніпровської ранньофеодальної держави, яка на цей час пройшла вже тривалий шлях розвитку. Не випадково у Києві варяги приймають назву цієї держави: «И седе Олегъ княжа Кыеве; и быша у него мужи Варязи, и отътоле прозъвашася Русию»[567].

Часи княжіння Олега в Києві характеризувались активізацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширилася не тільки на полян, древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, на неслов’янські племена чудь і мерю. Значних успіхів досягла Київська Русь наприкінці IX — на початку X ст. й на міжнародній арені. Одним з важливих заходів Олега як київського князя була спроба захистити свою державу від неспокійних сусідів, в тому числі варягів. Цій меті, очевидно, слугувала щорічна данина в 300 гривень, яку Русь сплачувала варягам, «мира деля». Дослідники справедливо вважають, що між сторонами була укладена звичайна для тих часів угода «миру і дружби»[568]. Свідчення літопису про регулярне залучення київськими князями для воєнних походів варязьких дружин вказують, очевидно, на договірну обумовленість цієї допомоги.