Розділ «Частина друга Київська Русь»

Серед аргументів, використовуваних для доведення північного походження назви «Русь», незмінно присутнє свідчення Бертинської хроніки єпископа Пруденція 838—839 рр. про посольство русів. Прибувши в Константинополь до імператора Феофіла, посли відрекомендувались представниками народу Рос (Rhos), посланими від хакана (Chacanus) «заради дружби». Однак у столиці Франкського королівства Інгельгеймі несподівано з’ясувалось, що вони власне не руси, а шведи (свеони). Багатьом це зізнання послів здається незаперечним аргументом на користь північного походження назви «русь», насправді ж висновок тут може бути швидше протилежний. Уточнення послів варте уваги. Тотожність варягів і русів заперечена самими варягами. Останні не були русами, але перебували у них на службі, й у даному разі цілком справедливо вбачали себе їх представниками. Шведи будуть входити до складу посольств русів у Константинополі пізніше, наприклад, за Олега та Ігоря, але їх етнічне походження не може прямо пов’язуватися з державою, яку вони представляли.

Останнім часом деякі дослідники у питанні про походження назви «Русь» знову повернулися до старого філологічного погляду, що пов’язував її етимологію з фінським «Ruotsi» із значенням «Швеція»[523]. Але, крім деякого співзвуччя, у цих словах мало спільного. Видатний польський історик X. Ловмянський, якому належить найбільш ґрунтовне і повне дослідження цього питання, вважав, що лінгвісти, котрі виводили слово «Русь» з «Ruotsi», перевищили межі своїх дослідницьких можливостей. Обидві назви могли розвиватися водночас незалежно одна від одної. Назва «Русь», згідно з думкою вченого, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров’я. В процесі утворення тут держави вона стала її назвою, а пізніше, очевидно, набула також етнічного та соціального значення[524].

Уважне й неупереджене прочитання літопису, навіть у виправленому літописцем Мстислава Володимировича вигляді, не дає підстав вбачати у назві «Русь» щось чуже східним слов’янам, привнесене в їхнє життя тільки у IX—X ст. Навпаки, той факт, що назва ця швидко поширилась на весь східнослов’янський світ, вказує на давні традиції його побутування в цьому середовищі.

Але незалежно від походження, у період східнослов’янської політичної та етнокультурної консолідації назва «Русь» була тотожна назві «слов’яни». Щоб переконатися у цьому, досить простежити, в якому розумінні літопис вживає вислови «Руські гради», «ми від роду руського», «Русин» та ін. Безперечно, що вже у IX— X ст. колишні міжплемінні східнослов’янські союзи — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — утворили велику етнічну спільноту — народність, яка одержала назву «роду Руського», «Русі».

Глава 2

Русь і хозари

Досліджуючи проблему походження Русі, професор О. Пріцак дійшов оригінального висновку, що ідеї державності не виникають спонтанно, а переносяться з одного регіону в інший, їх носіями і засновниками держав є купці та воїни, що найраніше виокремились у професійні групи населення[525]. З наступного розвитку думки бачимо, що у Францію чи Німеччину, а також Хозарію ідея державності все ж не була привнесена, а народилася там спонтанно. А ось у середовище східних слов’ян була привнесена та ще й одразу з двох сторін, із заходу та сходу. Якесь торговельне об’єднання «Русь», що виникло десь у Галії, спрямувало свої інтереси на схід. У цей же час (близько середини VII ст.) аналогічне об’єднання східних купців спрямувало свої інтереси на захід. Два потоки зіткнулись на Волзі і спільними зусиллями створили Давньоруську державу. Спочатку вона складалася з двох частин: північної, де господарями становища були венедські та готські клани, і південної, де панували авари, болгари, хозари.

А де ж слов’яни? їх нібито й зовсім не було. Були поляни, але вони виявляється не слов’яни, а хозари. У праці, присвяченій публікації так званого київського листа X ст., О. Пріцак відвів значне місце доказам ідентичності полян і хозар[526].

На цю оригінальну думку навів історика зміст київського листа, написаного хозарським євреєм, що містив кілька хозарських імен та назв.

Здавалося б, звичайна річ. У хозарсько-єврейському документі, написаному в Києві на початку X ст., є хозарські імена. Дотримуючись нормальної дослідницької логіки, можна зробити висновок, що Київ у цей час підтримував стосунки з Хозарією і в ньому проживали вихідці з неї. Але в такому твердженні немає нічого оригінального. До нього можна прийти і без щойно відкритого документа. Хоча б, скажімо, на підставі свідчень «Повісті минулих літ», яка повідомляє про київське урочище «Козаре» (місцевість, де проживали східні купці). В уявленні ж О. Пріцака, хозарські імена вказують на те, що Київ був хозарським містом, збудованим не раніше першої половини IX ст. на західному кордоні Хозарії, що проходив по Дніпру. Шляхом етимологічних пошуків він намагається показати, що назва «Київ» походить від власного імені «Куя», яке носив хозарський «вацир». Він же збудував фортецю в районі Берестово і розмістив там оногурський гарнізон. Урочище «Угорське» О. Пріцак виводить від старої форми «огрин» (оногур), що відповідає імені добре відомого кочового народу «оногур».

Чи підкріплюються ці філологічні побудови археологічними матеріалами? Адже коли б ця версія хозарського Києва була вірною, тоді ми мали б чекати від його археологічних розкопок виявлення таких матеріалів, які знайдені в Саркелі, Ітилі, інших хозарських центрах. О. Пріцак археології не торкається зовсім. А жаль. Коли б він звернувся до даних археологічного вивчення Києва, то побачив би, що його матеріальна культура характеризується місцевою слов’янською самобутністю. Речі хозарського кола (так званої салтово-маяцької культури) в Києві трапляються в поодиноких екземплярах і навряд чи складають мізерну долю відсотка загальної кількості знахідок. Не витримує випробування археологією і твердження про побудову Києва не раніше першої половини IX ст. Матеріали, що свідчать про розвиток на київських горах важливого адміністративно-політичного і культурного центру полянського союзу племен, датуються VI—VIII ст.

Етимологія назви «поляни» у «Повісті минулих літ» пов’язувалась з апелятивом «поле». А оскільки в районі Києва, як стверджує О. Пріцак, полів немає, а є лише гори та ліси, то можна припустити, що поляни до приходу на береги Дніпра жили в степах на схід від нього.

Чому на схід, а не на захід? Адже там теж є поля, в тому числі знамените Перепетове поле, яке починалось за якихось сорок кілометрів південніше Києва. Та тому, що Хозарія розташовувалася на схід від Дніпра.

Інших писемних джерел для з’ясування питання, хто такі були поляни і звідки вони прийшли, окрім «Повісті минулих літ», нема. І не випадково, саме її свідчення залучаються до обґрунтування висновку про хозарство полян. О. Пріцаку імпонує, що двічі поляни названі в одній групі із сіверянами і в’ятичами. З цього він робить висновок, що вони були лівобережними південними сусідами сіверян і в’ятичів, тобто хозарами. Робити настільки відповідальний історичний висновок на підставі простого літописного сусідства племен полян з іншими східнослов’янськими групами принаймні несерйозно. До того ж варто зазначити, що поляни значно частіше виступають сусідами древлян і сіверян, ніж в’ятичів. Літописець у ряді місць чітко об’єднує полян і древлян в одну групу, протиставляючи її другій, яку складали радимичі і в’ятичі. «Полянамъ же живущим особѣ, яко же рекохомъ, сущимъ от рода словѣньска, и нарекошася поляне, а деревляне от словѣнъ же, и нарекошася древляне; радимичи бо и вятичи от ляховъ»[527].

Такі відомості є і в інших місцях літопису. «Тако же и ти словѣне пришедше и сѣдоша по Днѣпру и нарекошася поляне, а друзии древляне, зане сѣдоша в лѣсѣх»[528]. У статті 885 р., де йдеться про підкорення Олегом радимичів, міститься така сентенція: «И бѣ обладая Олегъ поляны, и деревляны, и сѣверяны, и радимичи, а съ уличи и тѣверци имяше рать»[529].

Таким чином, у літопису значно більше свідчень про безпосереднє сусідство полян з древлянами і сіверянами, які цілком конкретно вказують на їх слов’янство. «А ще и поляне звахуся, но словеньскаа рѣчь бѣ. Полями же прозвани быши, зане в поли сѣдяху, а язык словенски единъ»[530].

Ще більш рішуче обійшовся О. Пріцак з хозарською даниною полян. Справді, якщо поляни були хозарами, то якось не логічно, щоб вони платили данину тим-таки хозарам. А коли так, то данини цієї зовсім не було; все це пізніше вигадав редактор «Повісті минулих літ». Ось тільки не пояснив О. Пріцак, навіщо слов’янину, нащадку давніх полян, знадобилося зводити на бідних хозар такий наклеп, а заразом виставляти в не дуже привабливому світлі своїх далеких предків. У всьому ж мав бути якийсь сенс.

Про хозарську данину полян у літопису згадується тричі: в недатованій частині «Повісті минулих літ» й у статтях під 859 та 862 рр. Проаналізуємо ці повідомлення з огляду на те, чи дають вони підстави для звинувачення літописця у вимислі.

Текст з недатованої частини. «По сихъ же лѣтѣхъ по смерти братьѣ сея (Кия, Щека і Хорива. — П. Т.) быша обидимы древлями и инѣми околними. И наидоша я козарѣ, сѣдящая на горах сихъ в лѣсѣхъ, и рѣша козари: «Платите намъ дань». Съдумавше же поляне и вдаша от дыма мечь, и несоша козари ко князю своєму и къ старѣйшинымъ своимъ»[531]. Старійшини побачили в цій данині лихе знамення, яке вказувало на те, що прийде час і не поляни хозарам, а навпаки, хозари полянам платитимуть данину. Так воно й сталося, підсумував статтю літописець.

Звичайно вступ до «Повісті минулих літ» пов’язується з іменем Нестора. Безперечно, він був причетним до його написання, але не як літописець-творець, а як упорядник і редактор записів своїх попередників. Розповідь про хозарську данину полян з’явилася значно раніше від літописної діяльності Нестора. Про це свідчить закінчення цитованого вище повідомлення: «Тако и си владѣша, а послѣже самѣми владѣють; яко же и бысть: володѣють бо козары руський князи и до днешнего дне»[532].