Розділ «Частина друга Київська Русь»

За останні десятиріччя джерелознавча база з історії Київської Русі значно поповнилася. Розкопки Києва в 60—80-х роках XX ст. не тільки подвоїли кількість археологічних знахідок, а й виявили принципово нові речові докази його поступального економічного і культурного розвитку від часу виникнення до 40-х років XIII ст. Відомості про них опубліковані в ряді колективних праць, а також в монографіях П. П. Толочка, С. Р. Кілієвич, Г. Ю. Івакіна, Я. Є. Боровського, М. А. Сагайдака, І. І. Мовчана[469].

Цінні археологічні матеріали виявлено під час розкопок Чернігова, Любеча, Галича, Луцька, Новгорода-Сіверського, Переяслава-Хмельницького, Звенигорода, де впродовж багатьох років працювали В. Й. Довженок, Б. О. Рибаков, В. П. Коваленко, А. В. Куза, М. П. Кучера, Р. О. Юра, Д. І. Бліфельд, В. К. Гончаров, В. В. Ауліх[470]. Проведено планові систематичні розкопки багатьох городищ, селищ і могильників вздовж Дніпра, Стугни, Росі, Десни, Тетерева, Горині. Здобутий археологічний матеріал нерідко є єдиним джерелом для висвітлення життя того чи іншого давньоруського центру[471]. Особливо це стосується невеликих укріплених поселень, розкопки яких дали змогу визначити їх соціальну типологію, господарську спеціалізацію, місце в оборонних системах на державних кордонах Русі і міжземельному порубіжжі. Великими джерелознавчими можливостями, необхідними для дослідження питань етнокультурного розвитку, володіє археологічний матеріал, де особливе місце належить палеоантропологічним студіям, з’ясуванню характеру і рівня економічного розвитку, міжнародних торговельних зв’язків Русі IX—XIII ст.

Київській Русі присвячено велику наукову літературу. Вже в працях істориків кінця XVIII — першої половини XIX ст. В. М. Татищева, М. М. Карамзіна, Д. М. Бантиш-Каменського, М. П. Погодіна, М. Ф. Берлінського та інших розгорнуто широку панораму розвитку Київської держави. Вона мала переважно династичний характер, який і визначив основну схему історичного процесу в Русі. Виглядала вона досить просто: спершу Русь була єдиною державою, що забезпечувалось єдністю князівського роду, пізніше, в XII—XIII ст., принцип старшинства було порушено, що призвело до виникнення князівських усобиць і роздроблення.

Згідно з М. М. Карамзіним, Давня Русь поховала з Ярославом свою могутність і благополуччя. Заснована єдиновладдям, вона втратила силу, блиск і громадянське щастя, будучи роздробленою на малі області. «...Держава, яка за одне століття пройшла шлях від колиски до величі, слабшала й руйнувалася понад триста років»[472]. Поворотним пунктом в історії Русі М. М. Карамзін вважав взяття Києва у 1169 р. військом Андрія Боголюбського, після чого його місце заступив Володимир-на-Клязьмі. «Київ назавжди втратив право називатись столицею вітчизни»[473]. М. П. Погодін відзначав слов’янський звичай спільно володіти землею, а головну причину князівських усобиць бачив у виокремленні волостей, яке почалося ще на зорі давньоруської історії. «В установлених для XII—XIII ст. межах землі-волості існували вже в середині XI ст., на цей час вони склались територіально, причому збігалися із землями, які займали племена»[474].

М. П. Погодін практично першим створив теорію великоруської етнічної основи Київської Русі, за якою найдавнішими поселенцями Києва і Середнього Подніпров’я були великороси, а малороси прийшли сюди з Галичини, Поділля і Волині після розгрому Русі монголо-татарами.

З рішучим спростуванням цієї теорії виступив М. О. Максимович. У філологічних листах до М. П. Погодіна він писав: «У нас в Києві розпочалось і від нас розійшлося в усі кінці Руського світу життя, насаджене святим просвітителем Русі — Володимиром; а коли великокнязівська Київська Русь, відживши свій квітучий вік, змаліла, тоді новим зосередженням руського світу стала Москва. Ми, малоросіяни, лишились на своїй рідній Київській стороні, у своїх стародавніх містах і селах, зі своїми переказами і звичаями, — ми зостались на корінні, з якого не в змозі були нас зірвати ніякі бурі, ні навіть Батиєва навала»[475]. При цьому М. О. Максимович стверджував, що «малоросійське і великоросійське наріччя, або, кажучи повніше і точніше, південноруська і північноруська мови — рідні брати, сини однієї руської мови»[476].

Теорію уділів, які начебто постійно розділяли Русь, заперечив С. М. Соловйов. У передмові до першої книги «Історії Росії з найдавніших часів» він відзначав: «Не ділити, не дрібнити руську історію на окремі частини, періоди, але з’єднувати їх, стежити переважно за зв’язками явищ, за безпосередньою спадковістю форм; не розділяти засад, але розглядати їх у взаємодії, намагатись пояснити кожне явище із внутрішніх причин, перш ніж виокремити із загального потоку подій і підпорядкувати зовнішньому впливу»[477]. Сам С. М. Соловйов єдність Русі зводив, по суті, до єдності князівського роду, у спільному володінні якого вона перебувала. Таке становище, згідно з думкою історика, зберігалось аж до ХІІІ ст.

Наприкінці 50-х років XIX ст. з’явилася теорія федеративного устрою Русі, яка базувалась на єдності давньоруських земель. Її автором був М. І. Костомаров, який розглядав Русь як федерацію князівств, засновану на спільності походження, побуту і мови, єдності князівського роду, християнської віри і церкви. Серед найважливіших чинників, які підтримували єдність Русі, історик називав боротьбу із зовнішнім ворогом і єдність правових норм[478]. «Корінний зачин руського державного ладу йшов двома шляхами: з одного боку, до складання Руської землі в єдинодержавне тіло; з іншого — до утворення в ньому політичних суспільств, які, зберігаючи кожне свою самобутність, не втрачали між собою зв’язку і єдності». «Русь йшла до федерації, і федерація була тою формою, в яку вона почала прибиратись. Татарське завоювання зробило крутий поворот в її державному житті»[479].

Що стосується етнічного розвитку, то, за М. І. Костомаровим, Київська Русь мала не одну, а дві головні руські народності. Основу першої склала південна група слов’янських племен: поляни, древляни, уличі, волиняни, хорвати, другої — північно-східна: кривичі, радимичі, в’ятичі. Південноруси, як вважав історик, мали значно більшу спорідненість з ільменськими словенами, аніж з іншими слов’янськими племенами руського материка[480]. В іншому місці він стверджував, що загальноруська народна стихія являла собою сукупність головних народностей: південноруської, сіверської, великоруської, білоруської, псковської і новгородської[481]. Отже, етнічна єдність цілого, за М. І. Костомаровим, не виключала своєрідності його окремих частин. Південноруську народність він бачив «первообразом» сучасного стану народу, який «включав у себе головні риси, що складали незмінні ознаки, сутність народного типу». «Історичні обставини не давали народу стояти на одному місці і зберігати незмінно одне становище»[482].

Ідею єдності Русі IX—XIII ст. підтримав В. Й. Ключевський. Як і М. І. Костомаров, він в історії Київської Русі бачив боротьбу двох засад, з яких одна вела до політичного дроблення, а інша — до збереження її єдності. Круговерть князівських воєн втягувала в свою орбіту місцеве життя, місцеві інтереси земель-князівств, не даючи їм надто відділитись. На питання, що становила собою Русь XII ст., чи була вона єдиною, цілісною державою з єдиною верховною владою, В. Й. Ключевський давав ствердну відповідь. «На Русі була тоді єдина верховна влада, тільки не єдиноособова... Весь князівський рід став елементом єдності Русі»[483]. Вважаючи Русь ХІІ—XIII ст. федерацією, побудованою на факті родинності правителів, історик не поділяв думки про цілковиту окремішність давньоруських земель. «У ній (на Русі. — П. Т.) діяли зв’язки, які з’єднували землі в одне ціле; але були вони не політичні, а племінні, економічні, соціальні і церковно-моральні»[484].

Лише з початку XIII ст. Київ і Київщина, згідно з В. Й. Ключевським, поступаються місцем Суздальщині з її центром Володимиром-на-Клязьмі.

В. Б. Антонович вважав, що новий поворот руської історії відбувся наприкінці XII ст. Замість колишнього сильного центру державної влади у Києві, виникає кілька нових центрів: Ростово-Суздальський, Новгородський, Галицький і Полоцький[485].

Значне місце посідала Київська Русь у дослідженнях М. С. Грушевського[486]. Опрацювавши широке коло писемних і археологічних джерел він висвітлив усі суперечності історичного розвою Київської Русі. Впродовж IX—XIII ст. високого рівня розвитку досягли економіка, культура, право, виплекані Києвом, але сам державний організм поступово занепадав. Історик, на відміну від більшості дослідників, навіть часи Ярослава Мудрого відніс до періоду розкладу старої Київської держави. Процес цей тягнувся аж до монголо-татарської навали, мав «застої і перерви», коли окремим князям вдавалося відновлювати «давню державну систему, залежність давніх провінцій від Києва». Перша стадія в процесі цього розкладу закінчилась князюванням Мстислава Великого, після чого почався політичний занепад Києва. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М. С. Грушевський вважав 1169 р., рік взяття Києва військами Андрія Боголюбського, а фіналом — монголо-татарську навалу.

«В сих напрямах агонія давньої Руської держави закінчилася вповні вже в середині XIII ст., але завдяки сформуванню в україно-руських землях нового політичного центру, що притягнув до себе західну частину її земель (Галицько-Волинська держава), державне життя на Україні протяглося ще на століття довше»[487].

Погляди М. С. Грушевського на етнічні процеси в Київській Русі близькі до висновків М. І. Костомарова. «Ми знаємо, — писав він, — що Київська держава, право, культура були утвором одної народності — українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської»[488].

У ряді своїх праць історик стверджував існування українського народу вже з перших століть нової ери, відомого під ім’ям антів, що з VIII—IX ст. являв собою цілком сформований етнос[489].

Ця дещо спрощена схема етногенезу, в якій опущено проміжні ланки розвитку східнослов’янської спільноти, викликала серйозні заперечення. Її, зокрема, не прийняв І. Я. Франко. На його думку, єдине, що не підлягає сумніву, це те, що анти були слов’янами, отже, предками всього давньоруського народу, в тому числі й північно-східного племені в’ятичів, а не лише українського[490].

Дискусії з приводу державно-політичного, етнічного та економічного розвитку Київської Русі тривають і в наш час. У працях М. М. Покровського, Б. Д. Грекова, С. В. Юшкова, А. М. Насонова, Д. С. Лиханова, М. М. Тихомирова, Б. О. Рибакова, В. Й. Довженка, М. Ф. Котляра, П. П. Толочка, І. Я. Фроянова та інших істориків є ствердження концепції феодальної сутності Давньоруської держави. Що стосується державного устрою, економічного і культурного розвитку, то тут думки істориків розійшлися.

Б. Д. Греков пов’язував розклад Київської Русі в XII ст. з економічним запустінням Середнього Подніпров’я. Вже в другій половині XII ст. процес зміцнення й відокремлення нових політичних центрів та ослаблення Києва пішов настільки далеко, що Київ остаточно перестав бути стольним містом великої, хоч і не міцної, держави[491].

Близьких Б. Д. Грекову поглядів на історичний розвиток Давньоруської держави дотримувались С. В. Юшков, М. М. Тихомиров, Б. О. Рибаков. Щоправда, вони не ставили політичні процеси в пряму залежність від економічних[492]. За Б. О. Рибаковим, Київська земля навіть наприкінці XII ст. була одним з найрозвинутіших регіонів, а Київ — найбільшим економічним і культурним її центром.