Розділ «Частина друга Київська Русь»

Вважається, що практично кожному союзу племен відповідає своя археологічна культура, що дає можливість окреслити територію цих об’єднань. Полянський союз племен (або Русь VI—VII ст.), за Б. О. Рибаковим, займав простір близько 200 тис. км2.

Глава 1

«Откуду есть пошла Руская земля»

Це питання, порушене ще літописцем Нестором наприкінці XI чи на початку XII ст., цікавить дослідників і нині. І не можна стверджувати, що все тут уже для нас ясно і не потребує подальших досліджень. Дискусія істориків про те, хто були руси і де їх слід локалізувати, триває вже понад 200 років. Вона зумовлена характером джерел, які здебільшого містять свідчення не досить конкретні й далеко не однозначні. Вибіркове їх використання породило теорії про південне або північне походження етноніма «Русь», компромісну — про одночасне (південне і північне), а також теорію соціального змісту терміна «Русь», що первісно нібито означав лише знать, а не весь народ.

Історики, котрі обстоюють теорію північного походження назви «Русь», апелюють до авторитету «Повісті минулих літ». Звичайно вони цитують таке місце: «И бѣша у него (Олега. — П. Т.) варязи и словѣни и прочии прозвашася Русью»[499]. Та при цьому чомусь забувають відзначити, що дивне обернення північних пришельців на русів відбувається лише після того, як вони з’являються в Києві. До цього літопис іменує їх варягами, чуддю, словенами та ін. Виникає тут і ще одне питання. Якщо назва «Русь» уже в XI ст. завдяки тісним «слов’яно-фіно-скандинавським контактам могла з’явитися лише в середовищі цього змішаного населення», як стверджують деякі дослідники[500], то чому Олег проголосив «матерью городам руским» не якесь північне місто, скажімо Ладогу чи Новгород, що знаходився в центрі цієї північної Русі, а Київ, розташований від неї за тисячу кілометрів? І як могло статися, що писемні джерела ніде не відбили назву «Русь» стосовно північноруського населення?

Літописець і пізніше добре відрізнятиме русь від варягів і навіть слов’ян. 1015 р. Ярослав виступив з Новгорода на Київ з тисячею варягів та іншими воями. Святополк вийшов йому назустріч «пристрои бещисла вой, Русь и печенѣгъ»[501]. Після утвердження на київському столі вже Ярослав стає володарем руської дружини. Для походу проти Святополка і Болеслава Польського «Ярославъ же, совокупивъ Русь, и варяги и словѣнѣ»[502].

Ще більше показові у цьому плані свідчення давньоруських літописів ХІІ—ХІІІ ст. У них поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях — широкому, яке стосувалось усіх східнослов’янських земель, що входили до складу Давньоруської держави, і вузькому, що стосувалося лише південної частини цих земель, тобто Київщини, Чернігівщини, Переяславщини.

Так, Юрій Довгорукий виступив з військом з Ростово-Суздальської землі «в Русь», тобто в Київ. Ізяслав Мстиславич, змушений залишити Київ, пішов з «Руської землі» на Волинь, а потім знову повернувся в «Руську землю»[503]. Передаючи 1148 р. сину Юрія Довгорукого Ростиславу місто Божське, Ізяслав Мстиславич ставить йому таку умову: «А ты постерези землѣ Руской оттолѣ»[504]. Вигнаний за невиконання умов угоди, Ростислав Юрійович іде в Суздаль і говорить батькові: «Слышалъ есмь, оже хощеть тебя вся Руская земля»[505]. Юрій Довгорукий, ображений за себе і свого сина, вигукнув: «Тако ли мнѣ части нѣту в Руской земли, и моимъ дѣтемъ?»[506].

Святослав Всеволодович після походу на місто Дмитрів, «возвратися опять в Русь»[507]. Після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри говорили і «князь наш убьен, а детей у него нету, сынок его в Новъгороде, а братья его в Руси»[508].

Новгородці також розуміли під «Русью» Київ і Київську землю. У літописній статті 1135 р. зазначається: «...йде в Русь архиепископ Нифонт». У 1142 р. новгородське посольство було затримане «в Русі» (в Києві) доти, доки воно не дало згоди на вокняжіння в Новгороді князя Святослава[509]. Вигнаний з Новгорода, князь Святослав «идущу в Русь к брату»[510].

Всеволод Велике Гніздо направив 1195 р. своїх послів до великого київського князя Рюрика Ростиславича з таким посланням: «Вы есте нарекли мя во своемъ племени во Владимирѣ старѣишаго, а нынѣ сѣдѣлъ еси в Киевѣ, а мне еси части не учинилъ в Руской землѣ»[511]. Посланий 1223 р. на допомогу південноруським князям проти монголо-татар з ростовським полком Василь Костянтинович не встиг «к ним в Русь»[512].

Подібне цитування можна значно продовжити, та навряд чи є в цьому потреба. І наведені свідчення переконують у тому, що Русь у вузькому значенні слова — це землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Іншими словами, це ті самі землі, які колись населяли поляни, сіверяни і древляни, що склали основу ранньодержавного утворення «Русь». Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних з назвою «Русь» — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з’явилось кілька міст з назвою Переяслав, перше з них, що дало назву іншим, стало називатися Переяславом Руським.

Навряд чи може бути сумнів у тому, що пізні літописні свідчення відродили пам’ять і окреслили нам ту первісну Русь, яка поклала початок Давньоруській державі. Очевидно, і Константин Багрянородний, говорячи про «Внутрішню Русь», мав на увазі саме цей регіон. Шукати її на далекій північно-східній околиці слов’янського світу, в міжріччі Волги, Которослі й Трубежа, як це робить О. Пріцак[513], або ж на півночі, між Новгородом та Старою Ладогою, як це здається Д. О. Мачинському[514], неможливо. В Ідрісі цей північноруський регіон цілком конкретно означений терміном «Зовнішня Русь».

Ототожнивши первісну Русь з островом Русів і розмістивши його на півночі чи на Північно-Східній Русі, обидва дослідники вдалися до надто вільного тлумачення писемних джерел. Д. О. Мачинський, розуміючи, що свідчення арабських авторів важко співвідносити з Ільменсько-Ладозьким регіоном, виходить із становища таким чином, що оголошує їх пізнішими переказами давнього оригінального повідомлення про острів Русів, доповненими подробицями, що відбивають історичні реалії Південної Київської Русі. Сталося це тому, що 882 р. соціальне ядро Ільменсько-Ладозької Русі мігрує на південь, «руський домен» переміщується в Середнє Подніпров’я, а разом з ними мігрують і свідчення джерел[515]. Щоправда, вже через 40 років, згідно з Д. О. Мачинським, соціальний центр Русі повертається на північ і незрозуміло чому, за його логікою, свідчення східних авторів цього часу не поповнилися подробицями, що відбивали б реалії Північної Русі[516].

Теза мігруючого соціального центру, висунута О. Пріцаком і підтримана Д. О. Мачинським, непереконлива. Ранні вогнища державності виникли практично одночасно в кількох найрозвинутіших регіонах Східної Європи. Історія виникнення і формування найдавніших князівств Київської Русі є яскравим підтвердженням цього. Більш швидкими темпами процес формування соціально-класових структур йшов у Середньому Подніпров’ї. І не випадково саме Середнє Подніпров’я виявилося в центрі формування Давньоруської держави та її народності. Спроби заперечити цей очевидний історичний факт, що пов’язані, як правило, з необхідністю авторського переосмислення джерел, заздалегідь приречені на невдачу.

Заради справедливості варто зазначити, що Середнє Подніпров’я не єдине місце, де джерела називають русів. Вони відомі в Прибалтиці (о. Рюген), Подунав’ї (Рутенська марка), Тюрингії і Саксонії (Рейсланд), Прикаспії і навіть в Північній Африці («руська» колонія в Сирії). Можна, звичайно, припустити, що внаслідок якихось подій єдиний народ розсіявся по світу. Але досі ніхто не зумів цього довести. Висновки, побудовані на подібному звучанні назв, украй ненадійні. А. Г. Кузьмін найважливішою «Руссю» вважає Дунайську, ототожнюючи згадуваний у джерелах V—VIII ст. Ругіланд (або Ругію) з Рутенською маркою X—XIII ст. Саме звідси, на його думку, «Повість минулих літ» виводила полян-русів і всіх слов’ян. Тут необхідно лише мати на увазі, що перед тим, як розселитися з Дунаю по різних землях, слов’яни прийшли туди. «По мнозѣхъ же временѣхъ сѣли суть словѣни по Дунаеви»[517].

Б. О. Рибаков вважає, що союз слов’янських племен Середнього Подніпров’я взяв ім’я одного з племен, що об’єдналися в ньому, народу «Рос» або «Рус», відомому у VI ст. далеко за межами слов’янського світу[518]. Сталося це, мабуть, уже наприкінці VIII — на початку IX ст. і не випадково Русь як держава і народ часто згадується в цей час арабськими і візантійськими письменниками.

Хронологічно найраніша згадка назви «Русь» в арабській літературі належить середньоазійському вченому IX ст. ал Хорезмі. У своєму географічному творі «Книга картин землі», написаному між 836—847 рр., він згадує ріку Друс (Данапрос — Дніпро), яка бере початок з Руської гори (Джабал — Рус). Ібн Хордадбех, який у 80-і роки IX ст. написав «Книгу шляхів і країн», зазначав: «Якщо говорити про купців ар-Рус, то це один з різновидів слов’ян. Вони постачають заячі шкурки, шкурки чорних лисиць і мечі з найдальших околиць країни слов’ян до Румейського моря. Володар ар-Рума бере з них десятину. Якщо вони відправляються по Танаїсу — річці слов’ян, то проїжджають мимо Хамліджа, міста хозар. Їх володар також бере з них десятину»[519]. У творі невідомого автора IX ст. «Худул ал-Алам» йдеться про те, що «країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов’янами на заході. Царя їхнього звуть Хакан русів»[520].

Ібн Хордадбех відзначив, що, за твердженням русів, вони християни. Свідчення на користь цього міститься у «Житії Стефана Сурозького», де розповідається про похід «новгородського» князя Бравліна на початку IX ст. у Крим, взяття міста Сурожа і хрещення там князя русів. Не виключено, що разом з Бравліном прийняла хрещення і його дружина. Похід русів у Крим дослідники датують кінцем VІІI — початком IX ст.[521]. Він, як і всі наступні походи, передусім мав на меті утвердження Русі на чорноморських економічних ринках і подолання опору імперії. Наскільки успішними були ці ранні воєнні експедиції видно з того, що «Румійське море» стало називатись «Руським». «А Днѣпръ втечеть в Понетьское море треми жереламъ, еже море словеть Руское»[522].

Рис. 2. Слов’янські скроневі кільця (рис. П. Л. Корнієнка за В. В. Сєдовим).